"Хоть Вежа і побудована, але чи повернеться той Додж з підмогою?" — стара відьма почувала свою зморшку щічку та незадоволення шиною. — У Доджа є дзвіночок снів Кларка. Чи не попросить він Творця снів допомогти йому відібрати озеро Рейн? "
Коли вона трохи занепокоїлася, то відразу знайшла смішний.
« Хіба чарівник третього рівня втручатиметься в такі дрібниці? Він зараз, напевно, повністю поглинений підготовкою до підвищення до четвертого."
Вона почала обмірковувати інші варіанти.
« Якщо прийде інший маг другого рівня, то ця Башта повинна його стримати. У крайньому разі, є ще я ... Та все ж, мені зараз краще менше битися. Якщо притисне, я спочатку втечу, а коли він виграє, повернуся".
Усередині вежі мага як і раніше царював півмарка - вона не засяяла світлом, вітаючи свого господаря.
У його долонях спалахнула помаранчева вогняна куля.
Хай світла і не було, він і без того міг відчути пристрій вежі через коливання ментальні сили. Але покладатися тільки на це було неможливо, а зорове сприйняття залишалося нездійсненним.
Особливо у старій вежі Горси, де полум’я завжди означало безпеку.
Перший поверх білої вежі.
Пусто.
Тут не було навіть драбини, що ведуть на другий ярус.
Але Солу варто було зрозуміти, як прямо перед ним виник арковий проєм. У темному світлі за ним виднілися перші сходи гвинтової драбини, що спускається вгору.
Соул, тримаючи полум’я, підійшов до арки і побачив, що сходи ведуть не тільки вгору, але й вниз.
Подорож туди легко передивлялася у світлі його полум’я, але сходи вниз тонули в непроглядній темряві через кілька метрів. Здавалося, сам світло не міг доторкнутися її.
Соул відразу згадав темний коридор між першим і другим поверхами вежі Горси, де втрачався відчуття простору.
« Спочаткувала в спальню чи у сховище? » — він замер біля входу на драбину.
Він і досі не знав, де знаходиться чорний залізний гріб, що появився цій вежі. Тільки відшукуючи його, він зможе отримати повний контроль над нею.
І в той момент, коли Сол вже був готовий зробити крок ...
Цок... цок... цок...
Знизу донеслися швидкі кроки.
Сол повернув голову і побачив, як з темряви випливло обличчя зі впаленими щоками.
За худим обличчям з'явилася тонка шия і таке ж неприродне видовжене, довгов’язане тіло. З’явившись, незнайомець був ростом під два метри, з надзвичайно непропорційною статурою.
Але коли його погляд зупинився на Солі, він продовжував підніматися і почав швидко зменшуватись.
Це було дивне видовище. Соул чітко бачив, як його руки і ноги складуються всередину, наче механічні, що супроводжують тихий « щиколоток ».
Коли чоловік зупинився на п’ять щаблів нижче Сола, він був лише трохи вищим від нього. Хоча Сонце не було таким великим, він міг виснажувати його кістки до семидесяти метрів. На вигляд незнайомець був близько метра сімдесят чотири.
Коли його ріст почав стискатися з двох метрів, Сол нарешті дізнався про це.
— Управитель? « Його голос був здивований, і це відразу змінило його розуміння.
Так от воно що. Управитель, як і бібліотекарі та садівник ззовні, не був живою людиною.
Після падіння вежі Горси садівника забрав з собою наставник Каз. Зрештою, Солу не потрібно було доглядати за садом. Управитель тоді так і не з'явився. Сол вирішив, що той або втік під шумок, або загинув десь в руїнах.
Неймовірно, але він весь цей час перебував у чорному залізному гробі.
- Давно не бачилися, пане Сол. Дозвольте відтепер називати вас Господарем Вежі, — керуючий виконав елегантний поклон і притиснув руку до грудей, і випростався лише після схваленого кивка Сола. - Інших слуг у вежі не залишилося. Можете звати мене Хоуп, або ж дарувати мені нове ім'я.
Прохання дати нове ім’я означало визнавати повне і цілковите контролю з боку Сола. Але насправді Хоуп був її рабом.
Соул легко посміхнувся. - Так тебе звуть Хоуп. Я завжди кликав тебе менеджером і навіть не знав твого імені. Це добре, та й ти, думаю, до нього звик.
Давати імена йому було нецікаво. Подивившись у особистість Хоупа, він знову подивився в темряву, що веде вниз.
— Схоже, чорний залізний труну там. Усередині, треба вважати, є й інші?
— Так, Господаря Вежі. Управитель Хоуп злегка відступив і звільнив некрокий прохід.
Жест Хоупа ніби відкрив невидимі двері.
З темряви з’явилися ще два обличчя.
І ці обличчя Сол знав занадто добре.
Бібліотекар середнього віку та його старший колега.
— Господар Вежі... - перший все ще виглядав забитий і не смів підняти на Сола погляд.
« Господаря Вежі », — другий дивився зі складними словами, але незмінними шанобами.
У той же момент у свідомості Сола пролунав третій голос.
« Хозяїн Вежі» — так подумки сказав Агу.
Соул тихо зітхнув. - Тепер, коли вежу відновлено, настав час тобі знову стати єдиним цілим.