А маги, яких клан Сіячів відправив сюди, всі були третього рівня. Тільки такі великі клани наважувалися відправляти своїх магів третього рівня в найнебезпечніші місця.
— Тоді, будь ласка, скажіть, що призвело до вашого зараження? Мені потрібно знати, щоб переконатися, що ситуація під контролем.
Цього разу Горса не відмовився. Він навіть запросив Марію увійти в вежу і оглянути все сама.
Марія обережно подивилася на Горсу, але не могла прочитати на його загубленій шкірі обличчя жодних емоцій.
Проте всі чарівники, які приїхали сюди, підписали договір. Навряд чи він насміився б на неї напасти. Марія, похитнувши тривогу, пішла за Горсою до вежі.
Всередині вежі було дуже темно. Зрідка намащували олійні лампи.
Двом чарівникам третього рівня ця темрява, звичайно, не перешкоджала. Вони без перешкод добралися до лабораторії Горси.
Коли Марія зайшла, то побачила на підлозі відро з чорною водою.
Її погляд відразу ж прикувався до нього.
— Це... Чорний приплив?
— Да. Минулого разу я зберіг частину для досліджень.
Марія знову мимовільно подивилася на цього закривавленого мага.
Горса не єдиний, хто зберігав чорний приплив. Але він приїхав лише кілька місяців тому, а вже насмілювався! Марія подумала: « Який сміливий і божевільний".
Горса в цей момент підняв руки, демонструючи свій скелет, як твір мистецтва.
— Я намагався спроторкнутися з чорним припливом, і моє тіло вигнило. Хоча я відразу застосував своє зцілення, але нечиста шкіра.
Коли Марія дивилася на Горсу, який спокійно розповідав про свої рани, вона ще сильніше втискала у руку звукозаписаного каменя.
— Я б порадила вам подати заявку на відпустку...
- Не потрібно.
- Але наступний чорний приплив може бути цього місяця.
Горса розтягнув м’язи обличчя, прояснюючи низку білосніжних зубів. — Нічого страшного. Завтра я буду в порядку.
Марія не пробула у вежі Горси і п’ять хвилин. Під приводом того, що їй потрібно відвідати наступного мага, вона поспішно пішла.
Горса повернувся в лабораторію, обійшовся на підлозі відро. Чорний приплив, який вони щойно обговорювали, був їм недбало залишений позаду.
Коли він наближався до дерев’яного полка біля стіни, його шкіра почала шар за шаром відновлюватися, наче рани були лише ілюзією для відводу очей.
На ходу Горса просунув руку в груди, де щойно відросла бліда шкіра.
Мантія сама по собі розійшлася, створюючи невеликий отвір.
Його пальці, пройшовши крізь шкіру, увійшли в груди, а потім, підчепивши щось, витягли чорну тінь.
Він кинув тінь на підлогу. Вона повільно завивалася, формуючи й колір і поступово перетворюючись на Юлу.
Ось тільки зараз Юла виглядала розгубленою. У ній не було й сліду того божевілля, з яким вона намагалася зруйнувати Башню.
- Тобі подобається шкіра тієї жінки? — Горса глянув на Юлу, що сидів.
Юли не могли збагнути, як сильно вони обурилися. — Не подобається.
— Як шкода, — з легкою посмішкою похитав головою Горса.
Він пішов далі, до дерев'яної полиці, яку Марія не помітила.
Полка була прикріплена до стіни. На нижніх ярусах були поширені магічні матеріали, а на чотирьох верхніх — суцільна кулясті колби.
У кожній колбі була прозора рідина, в центрі якої плавала тонка, як волосся, сіра тінь.
Ці сірі тіні злегка похитувалися.
Юла піднялася з підлоги і пішла за Горсою. - Що це?
— Це осколки душ, які я спеціально збирав у колишній Башнші і тут, біля Стіни Вздохів, — сказав Горса.
— Це від напівельфа, — він вказав на більш світлу тінь у другому ряду. - Дуже дешево. Обміняв за небагато магії.
— А це від принца Аруби з Кнаса, — сказав він на іншому осколку в третьому ряді. — Кіра була занадто люта. Я встиг зібрати лише стільки.
Коли Юли почули ім’я Кіри, то дригнули очі. — Нудно, — байдуже сказала вона.
— Ні, не дуже нудно, — з усмішкою похитав головою Горса.
Він взяв четверту пляшку в четвертому ряді. "Волосок" всередині виглядав звичайним, але ледь його підняли. Він відразу завивався і намагався проникнути крізь посудину в палець Горси.
Але коли куляподібна колба несподівано вибухнула, він не міг проїхати.
- Бачиш, який він живий? - Горса посміхнувся ще ширше. Навіть будучи таким маленьким, він все ще прагне тіла. Це мій найулюбленіший осколок. Це частинка духу Сола, яку відірвали ті роти, коли він випадково потрапив у свічний канал. Коли я прибув, рот, який поковтнув цю частинку, вже мутував. Але сама частинка залишилася неушкодженою.
— Це... Душа Сола? - Почувши ім'я Сола, у блукаючого погляді Юли виникло щось складне.
— Да. А знаєш, на що перетворився той рот? — Не чекаючи, поки Юли дочекаються, Горса продовжив: « У кожній його маленькій складці... Зросли очі.
Вирослі очі — не така вже й страшна зміна.
Але коли Юла знову обдумала слова Горси, на її обличчі з'явився жах. - Ти хочеш сказати, що рот поковтнувши душу Сола... мутував в очі?
— Да. Цікаво, чи не так? Щоб дух людини міг осквернити дух помсти? Хех...