Як єдина істота в цьому ілюзії, що мала самосвідомість і здатність реагувати, його параметри були дуже цінними для вивчення.
Соул висунув свою ментальну силу, щоб відчути його коливання, а потім ретельно вивчив його рани і фізичний стан.
« Ці дані виглядають занадто реально" - Сол відпустив старого Гейвуда. Він раптом засумнівався.
Чи це була лише ілюзія, створена очима духів помсти?
Якщо вони не пережили цього самі, як вони могли створити такі правдоподібні дані?
Гейвуд закаштувався. І за його зовнішнім виглядом, і згідно з даними, які щойно отримав Сол, його тіло було дуже ослаблене.
Не зрозуміло, як він взагалі прожив сто років.
У цей момент сонце за спинами почало жовтіти.
Воно сідало.
Гейвуд не розсердився.
- Ти мене перевіряв? Я знаю, в це важко повірити, але це правда. Скоро стемніє. Ми повинні сховатися в руїнах Вежі, інакше до нас з'являться смертельно небезпечні гості.
Коли Сол побачив спокій Гейвуда, то більше не нападав.
- Які вороги? Хіба не можна просто піти звідси?
Гейвуд вже розвернувся і пішов назад.
— Безпольово. Чи ти залишишся в ночі або спробуєш піти, ті, хто за тобою спостерігає, все одно тебе вб'ють. Я всього лише пройшовся по охрестному лісі, спіймав декількох мисливців, і мало там не загинув. Якщо б вчасно не одумався і не повернувся, то загинув би від рук мутирових звичайних людей.
— Ці жахливі створіння, здавалося б, заполонили всю злобу вежі. Вони неймовірно сильні і завжди кружляють навколо вежі, як нічний кошмар.
- Настільки сильні? Навіть піти не можна?
— Так, — каже Хейвуд. — Коли Сол не йде за ним, то з гіркотою запитав: « Ти йдеш чи ні? » Не бійся, тут немає пасток. Ти і сам бачив, у мене не вистачить сил навіть на запуск великого магічного кола. Я тобі не противник.
Сол посміхнувся і нарешті пішов за ним.
що це за вороги. Хочу на них подивитися. Як ти думаєш, вони схожі на злих духів.
- Якби то були лише злі духи. Скоро, коли зовсім стемніє, ти сам побачиш.
Гейвуд запровадив Сола всередину через одну з дверей у Західній вежі.
Оскільки від вежі залишився лише шматок першого поверху і трохи другого, Хейвуд усі ці роки жив на першому поверсі Західної башти.
Колись тут було щось подібне до звалища, але там можна було знайти багато корисних речей.
На цьому звалищі Гейвуд і побудував собі маленький будиночок.
Увійшовши до будівлі, яку мало хто міг би назвати домом, Гейвуд першим запалив свічки.
Свічка була знайомою — найбілішою зі свічок у Башні.
— Після настання темряви не можна виходити за межі світла свічки.
Гейвуд обернувся. Блідне світло падав на його обличчя, роблячи шрами на ньому ще жахливіші.
- Інакше теж помреш.
- Свіжі чарівники ніколи не гаснуть.
Підсвічник у руці Хейвуда був вирваний прямо з стіни.
— Раніше це було першим правилом у підручнику учня. Тепер - єдиний. Вночі свічки не гаснуть ніколи.
Соул наблизився до полум'я.
Невдовзі після того, як вони ввійшли до Західної башти, стало ясно.
Занадто швидко, неприродно.
Це знову змусило Сола сумніватися в реальності того, що відбувається.
Він озирнувся за зачиненими кімнатами. Стало душно.
— Коли настає ніч, атмосфера тут стає дуже дивною. Повітря було таким важким, що йому стало важко дихати.
Неначе повітря в одній кімнаті не вистачало на двох.
Коли настала ніч, Хэйвуд майже замовк.
Він стиснувся в кутку і не зводив очей зі свічника у метрі від себе, ніби боявся, що він будь-коли погасне.
— Я думаю, що за нами хтось спостерігає, — сказав Сол.
Двері були наспих заколочена з дверей якоїсь іншої кімнати. Щелі в ній були великими, і холодний вітер зі свистом задув всередину.
Звісно. Багато хто, — Гейвуд шевельнувся, подивившись Солу. - Не дивися по сторонах. Поговоримо, коли світиться.
Але Сол не був таким обережним, як Гейвуд. Він не збирався стирчати в цій ілюзії сто років.
Ключ до руйнування ілюзії - у порушенні її правил.
І хоча ця ілюзія була настільки реальною, що постійно змушували Сола сумніватися, він все ж схилявся до того, щоб це не було майбутнім.
Але якщо він і далі тут залишатися, межа між істиною та вигадкою, швидше за все буде ще більш розмита.
Зараз Соул вже багато дізнався про це місце, але так і не знайшов точки прориву.
"Можливо, вихід не в самій Башні".
Соул прильнув до щілини у дверях.
Двері виходили на поле, всіяний черепами.
Вітер все так само вил, пригинаючи до землі темно-зелені стебла.
Блідські черепи то виходили, то знову сховалися в траві.
Озираючись назад, Сол спіймав себе на дивному почутті: ніби серед цих черепів ховалося чиєсь живе, з плоті та крові, обличчя, яке через щілину в дверях стежило за тими, хто був у кімнаті.
« За мною спостерігають. Це не ілюзія» - Сол, що бігають по шкірі мурашки, озирнувся кожен череп, який стирчав з трави, але так нічого і не знайшов.