- Це лише одне з поселень ельфів, а тут вже живе такий монстр. Місця ельфів і впрямі кишать небезпеками.
Сол глибоко зітхнув, підняв голову, дивлячись на анфіладу круглих залів, і тихо сказав:
- Якщо вже ми тут, підемо подивимося.
Він відчував тут якийсь знайомий відголосок, і це відчуття разом з інтуїцією тягнуло його вперед.
На галявині, переповненій білими будинками, Кашілара, обійняв коліна і схопився.
— Пожар! Пожар! Пожежа!. — Вона відчайдушно закричала, розмахуючи руками.
- Знову з глузду з'їхав? — Монро з огидою нахмурився, а потім повернувся до Конше. — Соул вже тут, але наша проблема не вирішила. Зараз на нього напали в лісі, хто знає, чи живий він ще ...
Почувши це, Марк підняв голову в ту сторону, куди пішов Сол, і з сумнівом вимовив:
- Може, мені піти пошукати його?
Конша холодно посміхнулася, доторкнувши на нього очі.
— Чому ти так турбуєшся про нього, не зв’язався за тими двома охоронцями? Стільки часу пройшло, і тільки зараз надумав йти. Ти справді хочеш знайти його? Или... Щось інше?
Монро з підозрою подивився на Марка, і той відразу замовк.
Він точно помер! — вопила Касилора. - І ми помремо так само, як він! Врешті-решт, ми повернемося в попіл і станемо для них добривом!
Вона вибилася з сил і впала на землю.
Монро важко зітхнув і закрив обличчя руками.
- Нам звідси не вибратися. Який скарб ви все-таки взяли? Благаю, поверніть його. Інакше ми і правда не виберемося, ми всі тут помремо. — Он опустил руки. — А може, смерть - це і на краще...
Раптом земля здригнулася. Кілька учнів магів, чиї нерви і так були на межі, підскочили на місці і в жахі утупилися в бік лісу.
Вони побачили, як біля підніжжя віддаленої іссінки-чорної гори в небо зміталися чорні щупальця, які заволоділи сонцем.
Щупальця постійно звивалися, і навіть на такій величезній відстані від одного їх виду чотири учні по жилам пробіг холод, а ноги задрижали.
Касилора кинулася на землю, щось бормоча собі під ніс.
Марк стиснув зуби, і слова проковтнулися крізь його губи:
- Що зробив Сол? Навіщо він розбудив стародавнє Пожираче душі болото?
Конша прикралася і легонько провела пальцями по своїй щоці.
— Хто знає? Він завжди вмів робити сюрпризи. І не дуже приємно.
Сол і Агу, дотримуючись попереджень, оглядали круглі зали.
У першому залі не було нічого, крім голих стін, і, не виявивши нічого незвичайного, вони швидко перейшли в другий.
Він був точною копією першого, але тут з'явилося кілька стільців. Вони були розкидані по підлозі, наче хтось навмисно їх перекинув.
Соул пригадав слова Марка, що тут на них нападали меблі і кілька учнів загинули перед тим, як вони втекли.
Однак, оглянувши повалені стільці, він не відчув на них ніяких незвичайних еманцій.
Однак тепер він вже не міг повністю довіряти своїм поглядам. Ельфійська долина була надто дивним місцем, багато чого тут суперечило всім відомим йому законам. З раси ельфів колись сталося щось жахливе, і навіть їхні предмети могли довести людину до безумства, не кажучи вже про загальну оселю.
Тому ніщо тут не могло б мерехтіти звичайними мірками.
Соул зайшов у третій зал, потім в четвертий.
Кожен наступний зал був точною копією попереднього, але в кожному з них було більше предметів.
Коли Сол і Агу добралися до п’ятого залу, він був залишений меблями, а на стінах висіли витончені сувої. З обох боків залу з'явилися важкі атласні штори.
Але коли Сол заглянув на них, то знайшов тільки голі стіни. Окон там не було.
Навіщо вішати штори там, де немає вікон?
Соул обернувся до Агу, але той і сам був у повному замішанні. Хоч він і був привидом з більш ніж столітньою історією, про ельфів він знав небагато.
Тільки ввійшовши у дев'ятий зал, вони побачили перед собою масивні чорні двері. А по боках - дві рушниці наверх.
На той час вони вже пройшли відстань, яка значно перевищувала видимі розміри палацу.
- Якщо ми хочемо продовжити, треба підніматися. Але ці сходи... Який вибір?
Ліва виглядала цілком нормально: вона описувала півкруг і йшла на другий поверх.
Права ж була донезя дивною.
Вона росла прямо в повітрі, вигинаючись, наче ліана, і зовсім не турбуючись про те, як по ній будуть підніматися. З огляду на розташування ступеней, посередині шляху треба було б йти паралельно до підлоги, а в останньому відрізку — догори ногами.
І від цього контрасту звичайна, на перший погляд ліва драбина здавалася ще зловіснішою.
— Ліва драбина веде на звичайний другий поверх, а права - ніби в якийсь інший, неправильний світ.
Соул зробив паузу і додав:
- Але все може бути навпаки.
Так званий "звичайний світ" був відносним, особливо в Лесі Чехі Сезонів. Він був упевнений, що не всі шляхи ведуть в глухий кут лише тому, ніби щоденник не переді мною від входу до палацу. Проте коли Солу було доречно вставати перед кожною жінкою, щоденник мовчав.