Анжела, яка тільки обережно здерла себе і не була такою здібною Німеччиною, залишалася спокійними.
Соул не знав, що Агу і Мортон переоцінили його рівень на основі своїх припущень. Він зараз був зосереджений на новій історії щоденника, яку він розкопав.
Коли Сол сконцентрував ментальну силу і знову подивився на щоденник мага смерті, світло й темрява змінились, і перед його очима з'явився новий світ.
Це була тиха ніч. Соул дивився на землю з висоти.
На землі не було ні трави, ні дерев. Куди не глянь — скрізь білизна кістки.
Удалечині виднілися нескінченні снігові гори, але жодна з них не могла зрівнятися із тим, що була перед Солом.
Але це була не сніжна гора, а гора з трупів.
Ця гора, складена з гнилих трупів і білих кісток, височіла аж до хмар. Чим ближче до вершини, тим більшими були кістки.
Вона була схожа на перегорнуту снігову гору, білу внизу і червону зверху!
На вершині гори з трупів стояв величезний трон із сірого каменю.
Трон був давним і величним, його спинка була пересічена рунами. Він був найприроднішим у цій горі.
На троні сиділа розмита чорна тінь. У її руках була книга, до болю знайома Солу - щоденник.
Однією рукою людина тримала щоденник, а іншою - чорне перо і щось швидко писав на його сторінках.
Але цього разу, через інший ракурс, Сол не міг бачити, що було написано на сторінках.
Тільки коли чорна тінь писалася, під її ногами ставала все більшою. Все ближче до зоряного неба.
Соул не знав, скільки часу минуло. Його ракурс піднімався разом з горою, але колишня чорна тінь ставала все більш роздратованою. Було видно, що її почерк стає все більш недбалим.
Через довгий час чорна тінь раптом припинила писати. Вона відклала перо і підняла голову до неба. Зоряне небо все ще було недосяжне.
— Це нікуди, — тихо сказав чоловік.
Ця фраза була схожа на якийсь діалект мови нежиті. Соул важко її зрозумів.
Потім раптом людина схопила обкладинку Днівника, а потім вирвав з нього всі сторінки.
Він недбало кинув темно-червону обкладинку вниз, до підніжжя гори. Вона покаталась трупами і розчинилася в крові, зникши без сліду.
А сторінки, вирвані ним, знову розсипалися і перетворились у сніг, який покрив гори з трупів.
Дивлячись, як криваво-червона гора з кісток поступово вкривається білим, поки її первісний вигляд повністю не зник, Соул почув, що чорна тінь висихнула і зникла.
Цей уривок історії закінчився. Соул відкрив очі і знову опинився на ментальній платформі.
Чотири духовні свідомості як і раніше чекали, обережно дивлячись на нього. Здається, вони не помітили, що Сол щойно подивився невеликий фільм.
"Це теж якийсь уривок з історії щоденника. Він хоче мені щось сказати? "
« Чорна тінь створила стільки смертей, але вона не дала бажаних результатів. Цей шлях веде в нікуди... Чого не змогла досягти смерть? Стати богом?»
На мить Солу прийшла в голову лише така можливість.
Врешті-решт, більшість магів прагнули знань переважно заради сили.
А Бог — це вершина існування, створена багатьма розумними істотами.
У цьому світі магів, де перебував Сол, також було поняття бога, але в основному так називали себе деякі могутні істоти, або в це вірили слабкі.
Навіть Кошмарні метелики могли б назвати себе богом перед неосвіченими, якщо трошки розширити вимоги до божества.
Смерть була створена людиною, і Кісмет також створював смерть. Але Сол не думав, що той чоловік був Кісметом.
Хоч і не можна було розгледіти обличчя чорної тіні на троні, але його аура зовсім відрізнялася від Аури Кісмета.
Чи Кісмет знав, що створення смерті не принесе успіху?
І навіть якщо б створення смерті могло зробити його богом, Сол не збирався йти цим шляхом.
Нічого особистого, просто світогляду не збігалося.
У цьому світі, де існувала ментальна сила й духовні тіла, якщо ваші вчинки не відповідають твоєму світогляду, то це було не просто душевним дискомфортом.
Це може довести до перекручення й осквернення.
- Тобі потрібна смерть? — Сол подивився на щоденник у своїх руках і запитав.
Щоденник не відповів.
— Ні, — відповів Сол сам собі.
— Мені потрібно не це, — сказав він.
- Неважливо, чи веде цей шлях в нікуди. У мене свій шлях, і мені потрібна не смерть.
Навряд чи Сол подумав про це, як Днівник мага смерті, що ширяє над його правою рукою, раптом почав швидко гортати сторінки.
Перегорнувши золоті сторінки, білі ієрогліфи, яких вони не знали, почали розсипатися одна за одною.
Так само, як і в тій частині історії, білі сторінки розсипалися у пил, полетіли до темного зоряного неба та зникали.
Інші, піднявши голови, з подивом дивилися на уламки землі, що зникає в небі.
Лише Сол був спокійний.
Хоч у глибині душі він і відчував легкий смуток.
Він розумів, що можливо назавжди втратив « спадщину » від попередніх власників Днівника. Але тепер він зовсім не шкодував.