Вона, схрестивши руки, деякий час сиділа мовчки, а потім, піднявши очі, знову запитала:
— Як ти опинився в тому містечку?
— Я спочатку їхав до міста Мо Бей, проїжджав повз і згадав... Друзі, і виявив, що вони ...
- Це той божевільний, якого ти приніс?
Соул на мить замовк, але потім похитав головою і сказав:
— Ні, він сусід моїх друзів.
Карета в тиші їхала вперед. Оскільки вони не були настільки поспішаючи, то вже перевалили за полудень.
Проте коли Сол прибув до Чорного замку, він помітив, що його вузький будинок за одну ніч пережило бурю. Навіть штукатурка зі стін у багатьох місцях осипалася.
- Це? — Сол стояв біля воріт Чорного замку. Очі, які раніше були на воротах зникли.
— У Чорному замку є лиана, яку вирощували Мокімоки. У ній зберігалася також його ментальна сила. Тепер вона теж не може жити, коли помер Мокимокі.
Юла підійшла і штовхнула ворота Чорного замку, увійшовши в ув’язний коридор.
Навіть розкішний зал став темним і похмурим, ніби він помер разом зі своїм колишнім господарем.
Юла була знайома з плануванням. Вона повела Сола вниз, у підземний винний льох.
Хоч це й називались винним погребом, але запах вина там не було. Пахло скоріше чимось гнилим.
Юла і Сол дійшли до кінця погреба й штовхнули ще одну Таємні двері.
Цього разу за входом не було багато кам’яних сходинок, а лише земляна стежка.
Юлатупіла, і волога земля ледве не покрила її черевики. Вона, здавалося, хотіла нахмуритися, але обличчя ляльки не могло зобразити стільки емоцій.
Сол йшов ззаду, уважно оглядаючись. Це було місце, куди він за два свого візиту так і не подивився.
Під час дихання, здавалося, можна було відчути, як дрібні крапельки води потрапляють в легені.
Вологий і душно.
Цей прохід теж був у стилі Чорного замку — вузький і довгий. Коли Сол і Юла йшли по ньому, вони виглядали як дві суркові нори.
Спустившись на кілька десятків метрів, в земляному тунелі нарешті з'явилося щось крім землі.
У кутах тунелю з’явилися білі гриби, які виглядали трохи знайомими.
Потім спуск став більш пологами.
Перед ними виникла величезна чорна тінь.
Це була коренева система ліани. Великі і товстіші корені все ще входили глибоко у землю.
— Чорному замку зараз потрібен тимчасовий господар, інакше верхній замок довго не протримається і завалиться, - кінчики пальців Юли сяяли, освітлюючи темний тунель. — Ти зараз же влив у нього свою ментальну силу і стань тимчасово господарем Чорнобильського замку.
— Я?
Звісно. Я скоро повернуся. Тільки ти можеш тимчасово залишитися тут, - Юла була незнайома, її спина майже торкалася землі, звільняючи місце для Солу.
Сол підійшов і поклав одну руку на величезний, товстий корінь. В наступну секунду йому здалося, ніби він чує чиюсь голос.
✔ Моокімоки помер?
—...да.
Він був моїм найдовговічішим власником. А ти скільки проживеш? Мені теж не подобається постійно міняти господарів.
- Скажи їй, що через десять днів максимум – півмісяця, з Вежі пришлють когось на зміну. Навіть якщо ти і можеш чекати, то другий склад - ні, Юла схрестила руки на грудях, її обличчя було непроникним.
Соул кивнув і, повернувшись, сказав лиані:
— Я лише тимчасово заміню його. Максимум через 15 днів прийде хтось інший.
✔ Як дратує. Я не люблю тимчасових господарів. Гаразд, що поробити, сама я і п'ятнадцяти днів не протримаюся. Вбивчий хлопчисько, вливай свою ментальну силу. Сподіваюся, ти швидко звикнеш до цього нового відчуття і не стогнеш на мене.
— Здається, бути тимчасовим господарем Чорно-мого замку - не так просто, — підняв брови Сол.
Щоденник у його духовному тілі не змінився.
Сол зіщурився і, направивши свою ментальну силу, передав її через пальці в величезний, більш ніж три метри у діаметрі, корінь.
В одну мить в його мозок вдарив потужний імпульс.
У цю мить Сол, здавалося, розділив з лианою всі її п'ять відчуттів.
Він відчував, як коріння під ногами всмоктують вологу і поживні речовини з ґрунту; немов ливана, росте у землі, а в якомусь кутку пробивається крізь землю, насолоджуючись сонцем та повітрям, але найбільше він відчув надзвичайно тісне, зв'язане відчуття.
Вона росла, але була чимось міцно зв'язана, могла тягнутися лише по визначеному маршруту, ні на сантиметр в сторону.
Сол повільно нахмурився.
Це було дуже неприємне відчуття, наче його обмотували бинтами, руки і ноги щільно притиснуті один до одного. А коли хочеш поворухнутися, то з'ясовуєш, що за бинтами ще й залізна труна, яка не дає просунутись ні на міліметр.
Це почуття, яке було більше гнітючим і більш напруженим.
Соул навіть хотів закричати, щоб випльовувати нагромаджену напругу, але виявив, що не може навіть притягнути губи.
- Ще не все? — Голос Юли, який не міг зрозуміти.
Соул відразу відкрив очі. Клітини його тіла нарешті звільнилися. Це почуття також відійшло.
Але це ще й досі викликало страх. Навіть простий спогад змусило Сола трохи тремтіти.