Він ніби перетворився на скляну посудину і з гуркотом розбився.
Величезний удар змусив Юлу і Біллі закрити очі. Їм здавалося, що вони летять у обличчя безлічі осколків скла.
Але коли звук вірша, і вони знову відкрили очі, то не знайшли жодного випорожнення.
Коли вони подивилися на містечко Мофань, то здивувалися, коли побачили, що міські мури, будинки і дерева...
Все стало криваво-червоним.
— Здається, що далі містечко Мофань буде називати Кривавим парусом, — знущалася Юла.
Юла лише констатувала факт. Трагічна доля містечка не викликала у неї жодного смутку.
Навіть те, що сталося з Біллі, її не дуже-то турбувало. Вона повернулася і запитала його, чи не хоче він повернутися в Башню магів разом.
Але Біллі похитав головою. Він був весь в ранах, і йому потрібно було знайти безпечне місце, щоб відновитися, перш ніж повертатися.
- У Башні магів небезпечно? - З незрозумілою інтонацією посміхнулася Юла.
Вона відповіла, що це лише мовчазне поклоніння Біллі.
"Навіть повставши лише трохи магії, потрібно відразу ж відлетіти?" — Юла закотила свої чудові очі і вже збиралася йти.
Раптом у небі промайнула чорна тінь і з великою швидкістю полетіла вниз.
Це був велетенський птах, а на ньому стояла велична богиня війни.
Коли Кір отримав повідомлення в місті Мо Бей, наступного ранку прилетіла забрати людей.
Вона не збиралася на церемоніалізуватися з принцесою, яка приїхала сюди. Вона збиралася просто забрати її на спину своєї птиці і занести в Мо Бей.
Все одно Кема і Кнас рано чи пізно будуть битися. Принцеса - це лише ваза.
Хоча через її статус Кіра звичайно і не напала, але й потурбуватися про неї.
Але Кіра не очікувала, що коли вона приїде до міста Мофань, то побачить, як він став криваво-червоним.
У місті не було жодного живого чоловіка.
Але за його межами вона побачила фігуру, якої тут бути не повинно.
Кіра, який під час подорожі за 10 метрів над землею стрибнула з велетенського птаха.
Вона навмисно не стала стримувати силу, і її ноги, вдарившись об землю, залишили глибокі вм'ятини та тріщини.
Піднявшись пилюкою, вона обкутала ляльку.
— Давно не бачились, сестра.
Хто б міг подумати, що Кіра піднявши підборіддя, скаже:
- Хто тобі сестра? Не смій так мене називати.
Обличчя ляльки тут же напружилося. Механізм щелепи видав жахливий скрегіт.
— Це містечко. рук твоїх справа?
Юла замовкнула на кілька секунд, але зрештою сказала:
— Нет. Я просто проходила повз.
Кіра знову глянула на містечко Мофань, а потім клацнула пальцями в небо.
— Це прокляте місце було створене як принаймні офіційним магом другого рангу. Думаю, ти на таке не здатна.
Залишивши це презирливе зауваження, Кір знову застрибнув на порослу нижче велетенську пташку і навіть не попрощавшись, відлетіла.
Коли Юла залишилась на місці, то від люті стиснула кулаки. З тріском один з її пальців зламався і впав на землю.
...
У пустелі, за кілька кілометрів від Мофана, Кісмет закінчив грати і поклонився Солу, як на прощання.
- Вітаю свого пана, ви вже стали минулим.
Соул не рухався. Врешті-решт, перед ним був офіційний маг другого рангу. Він глянув на старого безумця в своїх руках. Хоч він і знав, що той навряд чи прокинеться, але на всяк випадок, наклав на нього присипаюче закляття.
Він передав слабому старому божевільцю Волосся, яка відійшла якомога далі від Кісмета.
Коли він побачив, що Кісмет лише з усмішкою стоїть на місці, то трохи заспокоївся.
Він, схоже, не збирався нападати.
Минулого разу Ральф, здається, мав подібне призначення. Кісмет, будучи магом другого рангу, все одно стримував свою силу і грав з Солом, і в результаті навіть був їм поранений.
- Чому ти називаєш мене господарем? — Не звертаючи уваги на наміри Кісмета, Сол був дуже радий потягнути час.
Це була територія чарівників. Кісмет у містечку Мофань наробив стільки шуму, що не міг не привернути уваги.
А найважливіше те, що після того як Панні пожертвувала собою, Сола відкрила шлях до порятунку — первісне маскування Мофань було зруйноване.
Навіть тепер, далеко від містечка, так далеко, що його не було видно, Сол відчував жахливий запах крові.
Почувши питання Сола, Кісмет повільно випростався, на його обличчі як і раніше була усмішка.
— Бо ви - той, кого вибрав щоденник. А пан щоденника - мій господар.
Цей чоловік!
Невідомо чому, але коли Кісмет говорить про щоденника, то Сол відчув, ніби так і повинно було бути.
Цей чоловік, він дійсно знав про щоденника!
Отже, з’явлення Ральфа у маєтку не було випадковим. Він, мабуть, теж шукав сліди щоденника.
Але Сол не збирався так просто зізнаватися, що щоденник у нього. Хто знає, які справжні цілі має цей хлопець, повний злі наміри, любителя прикидатися меланхоліком і повного артистизму? Може, він шукає свого власника. А може, хоче його замінити?