Ця колекція була дуже різноманітною і глибоко обізнана, навіть у бібліотеці, з якою працював Солу, не кажучи вже про особисту бібліотеку Господаря Вежі.
Але все одно тут усе було забрано до відмови - останній оплот згасаючої сім'ї магів.
Поки що він був у безпеці.
Соул з полегшенням випорожнював і дістав ізілля, щоб вилікувати вуха. Рана була несерйозною, невелике заклинання і зілля легко з нею справиться. У такому небезпечному місці залишатися глухим було ризиковано. Якщо доведеться знову зіткнутися з Віктором... Що ж, доведеться оглухнути ще раз.
Ледве він проковтнув зілля, як краєм очі помітив якусь фігуру.
Соул відразу вихопив з кишені сувій, але не почав його одразу використовувати.
- Пан маг.
Через книжкову полиці вийшов чоловік.
Соул одразу впізнав його.
— Ты... лицар Олаф?
Високий лицар у металевих доспехах був абсолютно безшумно.
Він уже не був живим. Своє його тіло мало провіщало книжкові полиці.
Олаф, зв’язавшись, притиснув руку до грудей і дав Солу лицарське привітання.
- Ти мене ще впізнаєш? Ти пам'ятаєш, що сталося біля входу в замок?
— Да, сэр.
- Ти просто звичайна людина, твоя ментальна сила не досягає навіть мінімального порога для мага, але після смерті ти зміг зберегти своє духовне тіло. Тобі хтось допоміг? — прищурился Сол.
Лицар знову вклонився.
— Да, сэр. Мені допоміг один старий з цього маєтку. Він знав, що я прийшов сюди в пошуках притулку.
- То ти вийшов тому, що цей старий хоче мене бачити?
— Так, шановний пан маг, — відповів Олаф. - Але він не прийшов привітати вас особисто не через гордість, а тому, що просто не може рухатися. Його звуть Ханте, він був палацом у цьому маєтокі. Він просить вас прийти, щоб запропонувати угоду. Якщо вам цікаво, прошу, йдіть за мною.
Коли Сол намагався відчинити двері, він не з’являвся. Вміє вибирати момент.
Соул озирнувся. Не виявивши ніяких прихованих коливань магії, він вирішив все ж зустрітися з ним.
Побачивши, як соул кивок, лицар пішов вперед і вів його вглиб підвалу.
У найдальшій частині лабораторії знайшли ще одну кімнату. Ось тільки двері в неї була виламана з жахливою силою і тепер шкода варила на підлозі. Проходячи повз, Сол помітив, що двері вибили зсередини.
Пам'ятаючи всі сліди, він зайшов слідом за Олафом у невелику кімнатку.
Вона була крихітною, менш ніж 10 квадратних метрів. Тут не було книжок у переплетах, лише стоси записів заввишки в половину людського росту да розкидані по підлозі аркуші паперу. Увійшовши, Сол прийшов на кілька з них. Дехто з них був списаний, інші ж бачили лише беззв’язкові каракулі.
Він обвів кімнату поглядом і на відкритій полиці настінної шафи побачив... голову старого.
Седовласовий, з тими щоками іссіня-чорними мішками під очима, він виглядав старим та виснаженим.
- Вибачте, пане маге. Я бачу це у такому вигляді.
- Залишимо люб'язності. Хто ти? І яку угоду хочеш мені запропонувати?
Солу не хотілося витрачати час на розмови з головою, що говорить. Якщо тут немає ніяких зачіпок, йому потрібно було поспішати на пошуки інформації про щоденника.
Голова старого підтиснула губи, і коли він заговорив знову, його мова стала набагато швидше.
— Я - головний палац, Ганте. Мій пан - офіційний маг першої ранги, пане Ральф. Я хочу запропонувати вам найбільший скарб цього пометування в обмін на те, що ви допоможете моєму пану знайти спокій.
— Покой? - Нахмурився Сол і раптом дещо зрозумів. — Той чоловіколицый червь зовні... Це Ральф?
На обличчі палацового Ганте відображалася явна скорбота.
— Да.
- Мій пан колись найнявся гнівом дуже впливовою особою і отримав важкі рани. Ми повернулися в маєток, щоб таємно їх загоїти. Якби все йшло за планом, пану потрібно було б приблизно п'ять років на відновлення.
- Кого ви розгнівали? — У голові Сола промайнув один силует, і він відразу ж уточнив.
- Хазяїна Вежі чарівників.
Соул широко розкрив очі, але про себе зауважив, що так і думав.
Виходить, Господар Вежі колись зробив йому послугу?
— Вам не треба боятися, що ви розгнієте ту людину. У мого пана більше немає шансів на порятунок. Ми збиралися залишити це місце, як тільки пан Ральф зможе рухатися... — Ханте зітхнув. - Але все пішло не за планом.
— Коли ми тільки повернулися в маєток, то навмисно активували частину захисних бар’єрів, щоб нас не турбували. Для звичайних людей це виглядало так, ніби тут завелися привиди. Перший рік все було спокійно, але на другий, тобто десять місяців тому, в маєток раптово вторгається маг. Він схопив мене і сказав, що хоче подарувати подарунок пану.
- Цього чоловіка... звали Віктор?
Дворецький хотів кивнути, але зрештою лише моргнув.
— Да. Але, пане, я можу сказати вам лише те, що це не його справжнє ім'я. А на мене закладено магічне закляття, яке не дозволяє мені розкрити його справжнє ім'я.