— Пане, будьте обережні! — низько вклонився кучер.
...
Залишивши його, Сол, борючись з вітром, підійшов до заблокованої дорозі.
Він оглянувся. Дорога була завалена ґрунтовно.
Він прийшов до сусідньої напівзруйнованої будиночки і постукав.
Через деякий час двері відчинила стара в рваному одязі, з затуманеним поглядом.
- Що? — Її голос потонув у шумі вітру.
- Добрий день, пані. Я давно тут не був. Чому ця дорога перекрита? — Сол притримав двері.
Старуха чітко почула його, але не зрозуміла, що це магія. Побачивши, що він питає про дорогу, в її мутних очах з’явилася тривога.
- Туди не можна. Хто ходив туди — або помер, або зійшов з розуму!
Це звучить небезпечно, але це і підтвердило його на правильній дорозі.
— Але у мене там живуть друзі. Вони що, всі померли?
« Ті, хто жив там або помер, або залишили дім, — з сумнівом подивилася на нього стара і простий одяг. — Я, стара, ходити не можу, от і залишилася. Послухай мене, хлопче. Неважливо, чи живі твої друзі чи ні, не ходи туди. Звідки прийшов, туди і повертайся.
— Пані, а ви не знаєте, що там сталося? — Не унимался Сол.
Але стара не хотіла відповідати і спробувала закрити двері.
Побачивши це, Сол простягнув руку і показав срібну монету.
Старуха здригнулася і перестала намагатися закрити двері.
Вона дивилася на монету, не відлучаючись.
— Я знаю тільки, що перші трупи з'явилися біля помести Ральфа в кінці дороги. Вона кілька разів змінювала своє ім’я, а тепер знову називається маєток Ральфа.
— Не ходи туди, не запитай. Занадто небезпечно! — Та все ж порадила вона.
— Ральф... - Пробурмотів Сол. - І ніхто цим не займається?
Це ж все-таки територія вежі. Якщо докласти, то це буде виїзне завдання для учнів третього рангу.
Але стара лише похитала головою.
Соул поставив ще кілька запитань, але на більшість з них вона не змогла відповісти.
В кінці він звунув їй в руку монета і, розгорнувшись, пішов.
Дивлячись, як він перелазить через огорожу, стара з занепокоєнням зачинила двері... А потім, розхинувши рот, усміхнулася крива.
Вона з подивом терла монету, цілувала її і обережно поклала в непримітний керамічний горщик.
У ньому вже була товста нога мідних, срібних і навіть декількох золотих монет.
Зробивши це, вона знову наробила на себе маску скорботи, сіла на низький табурет і стала чекати наступного перехожого.
...
Ральф — це дідусь Сіда.
Сід — це перший смертельний ворог, якого зустрів Сол у цьому світі.
І найголовніше, Сід знав, що щоденник у нього.
Тоді Соул за допомогою щоденника дізнався з залишків свідомості Сіда, що щоденник — це реліквія їхнього роду.
Ніхто не міг розкрити його таємницю і стати справжнім господарем.
Тому дід Сіда випробував багато способів і навіть надовго збожеволів.
Коли Сіда пішов до Бешни, всі його родичі загинули. І навіть дід потім помер.
Але тут була одна загадка. Як Сід вижив і потрапив у ту саму Башню, де був щоденник?
« Хазяїн послав мене сюди, щоб вирішити проблему. Можливо, це пов’язано з Сідою та його сім’єю. Може, у них є ще вижили? Або духи з залишками свідомості? І найголовніше, чи хтось знає ще про існування щоденника?»
При думці про щоденника Сол занервував.
« Розширювати проблему, яка залишилася два роки тому... Чому треба було чекати два роки? Невже чекали, поки я перейду на другий ранг? "
Тоді сила ворога як мінімум на рівні звичайного учня другого рангу.
Це стосувалося його головного секрету, і Сол нахмурився.
Насправді, після смерті Сіда Сол планував поїхати в його родове помеття, щоб розкрити таємниці щоденника. Але тоді він був всього лише на першому ранзі, не мав права і можливості покидати Башню, і це довелося відкласти.
Не думав, що його сюди пошле сам Господар.
Отже, ця проблема дійсно пов'язана з Сідом. І дивні події в Санпу, ймовірно, також з нею пов'язані.
...
У цю подорож Сол спеціально заховав свій статус учня Вежі і перевдягався в звичайного найманця.
Але на цій порожній вулиці його поява все одно була помітним.
Знову налетів порив вітру, знісши зламану гілку.
Коли гілка знову впала на землю, Сол вже зник.
...
Коли Солу добрався до кінця дороги, хмари на небі стали ще густішими. Хоч і був день, але було темно, як в сутінках.
Перед ним з’явилося величне помеття.
Хоч ворота були з’їдені вітром і дощем, а стіна осипалася, все одно відчувався його колишню пишність.
Через високу стіну виднілася дах замку.
Поки Сол думав, чи штовхнути ворота або перелізти через стіну, він раптом відчув, що за ним хтось спостерігає.
Соул, не вагаючись, розвернувся і кинувся в погоню.
На півдорозі він раптом присів, підняв камінь і, вставши, мітнув його.
— Ай! — Розповідався маленький крик.
Соул уже збирався схопити його, як раптом прилетів маленький вогненний шар.
Соул поспішив увірватися, але той в повітрі вибухнув, перетворившись на безліч маленьких іскодок, які перекрили всі можливі шляхи до відходу.