— Людина... людина...
Перш ніж він встиг вимовити два останніх слова, Герман блискавично з’явився поруч і затиснув йому рот.
— Заткнись! — Герман відвів погляд від монстра на землі. - Ти нічого не бачив!
Учень, якому затискали рот, нарешті прийшов в себе і з вдячністю подивився на Германа. Хоч він і знав, що той зробив це не для того, щоб його врятувати.
Монстри-голови нападають на тих, хто на них подивиться. З невеликою кількістю ще можна було впоратися, але якщо їх багато, вони можуть миттєво з'їсти людину, перетворивши її на себе.
Герман з похмурим обличчям озирнувся на долину. Обстріл припинився, і він вже не міг знайти слідів тих з вежі.
Він не хотів їх відпускати, але і не мав наміру, щоб хтось повернувся живим та привів за собою помсту Вежі.
« Якщо монстрів-голову трохи, я напевно зможу з ними впоратися."
З цією думкою Іван обережно озирнувся, але відразу застиг і повернувся назад.
"Чорт..." - навіть завжди впевнений у собі Герман не стримав лайки.
За ними спиною, включаючи їх трищоглий парусник, все було вкрита монстрами-головами.
Коли Герман обернувся, багато з них із запалом дивилися на нього, сподіваючись, що він їх побачить.
— А-а! — Один з учнів закричав, і його голова відвалилася в нового монстра.
Цього разу навіть обличчя Германа змінилося.
Він знав, що навіть якщо він зможе контролювати себе, то не може гарантувати собі спокій.
А якщо хтось з його людей видасть себе, то монстри, швидше за все, не будуть розбиратися і почнуть вбивати всіх підряд.
— Все! — Він голосно гукнув, привертаючи увагу інших. — За мною, витягнемо тих хлопців!
Хоч і неохоче, але під натиском нескінченних монстрів-головів вони все ж спустилися в долину.
Тепер Герман більше не думав про те, щоб знищити всіх з башти. Він лише хотів вибратися з цього середовища.
...
Тим часом, у тих з Вежі справи йшли не краще.
Біл мало не наступив на чиюсь голову.
Він уже збирався напасти, як побачив, що з одного зі скель, немов дощ, посипалися незліченні голови.
Біл, не обдумавши, кинувся бігти.
Лайт, який ішов за ним, також побачив усипані головами землю і мало не закричав.
Він поспішив за Біллом, не здавшись і послав йому повідомлення.
- Звідки на околиці Долини Протягний руки ці творці?
— А я звідки знаю?
Біл почувався дуже стривоженим.
Чому на околиці Долини, де учні третього рангу могли ходити, як у себе вдома, раптом з'явилися злий дух рівня мага і ці безліч монстрів-голови?
І чому люди з земного корабля знову і знов нападають? Вони що, хочуть війни з Башнею?
Біл, у якого вже закінчувалася магія, прокляв усе на світі.
План постійно змінювався, і тепер він хотів лише одного — якомога швидше повернутися в Башню та доповісти про все.
Але для цього треба було спочатку вижити.
...
Солу здавалося, що він повернувся в Башню, у якийсь з минулих днів.
Відкриваючи очі, він побачив, що стоїть у третьому морзі.
Перед ним - безлад на столі: котел, записи, зілля, « платівка кістка »...
Соул опустив голову і подивився на свої руки.
Його ліва рука була світло-серою, напівпрозорою і права - звичайною.
Він згадав.
Того дня Сол щойно перетворив свою ліву руку, вперше зробивши духовний поступ.
Через складність експерименту і необхідність наносити руни для захисту від електрики, його ментальне тіло було виснажене, і він пішов з морга тільки ближче до восьмої вечора.
Зрозумівши, що вже пізно, Сол прибрав зі столу і вибіг з рівноваги.
У цей момент минув він здоровий чоловік, який прибирав в морзі. Вони ледь не зіткнулися у дверях.
За рік після закінчення роботи в морзі Сол не було жодного разу.
Іноді вночі він стикався з дивними явищами, але коли отримав багато заклинань нульового рангу, то вже не був тим безпорадним хлопчиком.
Хоч його магія і була слабкою, але завдяки ефективному використанню заклинань він все одно був одним з найсильніших учнів першого рангу.
Тому що він знав більше за всіх.
У восьмій вечора Східна башта вже не вважала його таким небезпечним місцем, сповненим смертельних пасток.
Якщо бути обережним...
Але сьогодні, ледь він піднявся на третій поверх, як відчув, що на нього наближається щось в'язке, наскільки желе.
Цей "ветер" відразу ж поглинав його, і Сола відчула себе вичищеною зсередини.
Краєм очі він побачив, що його тінь на підлозі та інші тіні розпалися на маленькі чорні точки, які, підстрибнувши, з панікою скрилися в щілинах між камінням.
Соул моргнув, повільно повернув голову і, як і очікував, побачив на пандусі вгорі давно не з’являвся Господаря Горсу.
Той як і раніше був з ніг до голови замотаний в рожеві бинти, бачили лише пара срібних очей.
Часті зустрічі Сола з наставником Казом залежали від настрою останнього, а Господар — від випадку.
« Пан Господарю », — відразу ж шанобливо схилив голову.
Тепер Сол вже не так боявся його, але все одно хвилювався.