РОЗДІЛ 242
Хай яким би шедевром не був «Сповідь Білого», Джорджо все одно його не любив.
Роман був надто схожий на щоденник Іллі Тернера.
Надто особистий.
Надто відвертий.
І, що гірше, там прослизали історії про його діда. Речі, яких він сам не знав.
Це дратувало.
Мов хтось нишпорить у сімейному архіві й витягує спогади без дозволу.
Але з усіх фільмів саме цей обрала Селена для інвестицій.
Тож ігнорувати його він не міг.
Як окрема людина він міг не дивитися стрічку хоч сто разів, і це ніяк не вплинуло б на касові збори.
Та він не був настільки черствим батьком, щоб знехтувати проєктом, у який донька вклала душу й гроші.
І, якщо вже чесно…
його любов до Селени була сильнішою за неприязнь до Іллі.
Та після перегляду…
Джорджо не зміг одразу підвестися з крісла.
Наче хтось прибив його до підлоги.
Він довго сидів, намагаючись зрозуміти, що саме щойно побачив.
Не вийшло.
Тоді він подивився фільм ще раз.
І ще раз.
Тричі.
Попри те, що спочатку не хотів дивитися взагалі.
А після третього перегляду…
він сів у літак до Лос-Анджелеса.
***
Телефон задзвонив.
Ілля підняв одразу.
Його особистий номер знали одиниці, і без причини ніхто не дзвонив.
Єдиний виняток був Уджін.
Тож зазвичай він навіть не дивився, хто телефонує.
Але сьогодні…
— Як ти дістав мій номер?
— Та не просто. Але легше, ніж поцупити секретні документи ЦРУ.
Ілля скривився.
— Чого тобі?
— Приїдь сюди.
— «Сюди» куди? Тільки не кажи, що ти про те місце…
— Саме.
Пауза.
— …Добре.
Він скинув виклик.
— Все ж таки здогадався, — тихо пробурмотів.
Він очікував цього.
Фільм оголив те, що роман намагався сховати.
Сцена з паролем.
Ревнощі.
Безсилля.
Той жалюгідний, дитячий відчай.
У тексті Ілля його приглушив.
Стиснув.
Замаскував.
Але Уджін…
витягнув усе одним лише виразом обличчя.
Наче хтось розрізав груди й показав серце.
Було соромно.
І дивно тепло.
Тому якщо Джорджо не здогадався б…
Ілля, мабуть, навіть розчарувався б.
***
Сховище Ленскі стояло на околиці ЛА.
Чистий, охайний особняк.
Мов будинок, що чекає господаря десятиліттями.
Ілля вводив паролі один за одним.
Двері.
Ще двері.
І ще.
Перед останніми він зупинився.
Вдих.
І набрав дату народження Джорджо.
Іронія, що він пам’ятає її десятки років, здалася навіть кумедною.
Двері відчинилися.
Всередині стояв Джорджо.
Спиною.
Перед тією самою книжковою шафою.
— Ти все ж розгадав.
— Якось саме склалося.
Вони мовчали.
Перед ними стояли томи, від яких у колекціонерів почалася б істерика.
Але обидва дивилися лише на одну полицю.
— Я ненавидів це місце, — сказав Джорджо.
— Знаю.
— Спершу воно було просто нудним. А потім… почало дратувати.
Він витягнув коробку з шухляди.
Відкрив.
Усередині лежала книга.
The Bard Does Not Sing.
Перше видання.
Підпис автора.
Ілля.
— Здається, все почалося, коли з’явилась саме ця книжка.
Колись він заздрив.
Його дід світився щастям, тримаючи роман Іллі.
Навіть більше, ніж коли керував сім’єю.
Це було нестерпно.
А тепер…
лишилася тільки ностальгія.
Джорджо кинув на стіл конверт.
— Що це?
— Документи. Будинок і все всередині тепер твої.
— …Що?
— Дід хотів віддати це тобі. Але не міг через родичів. Тож передав через мене.
Ленскі все спланував.
Перемістив колекцію до ЛА.
Залишив Джорджо спадкоємцем.
Щоб потім тихо передати все Іллі.
Роками Джорджо не підписував папери.
З принципу.
Через дрібну образу.
Через дурну гордість.
Сьогодні підписав.
— Чому? Тобі стало легше, бо пароль — твій день народження?
— Я що, такий дріб’язковий у твоїх очах?
Мовчання.
Він зітхнув.
— Я просто подумав… тобі теж було важко.
Фільм змусив його побачити історію очима Іллі.
Той страх.
Та залежність.
Те відчайдушне бажання бути коханим.
Раніше він цього не розумів.
Тепер розумів.
— Віднині все тут твоє. Робиш що хочеш.
— Тоді… якщо я віддам це комусь іншому, ти не проти?
— Комусь?
— Є людина.
Джорджо здивувався.
— Селені?
— Ні.
— …
— Їй і так вистачить.
Він усміхнувся.
— Я вдаватиму, що не знаю пароль. Тож і ти мовчи.
— Це твоя згода на їхні стосунки?
— Я просто хочу дати дитині стільки ж, скільки отримав сам.
Просто батько.
Не бос.
Не спадкоємець.
Просто батько.
Ілля тихо засміявся.
Колись ці слова різали б.
Тепер — ні.
— Ти віриш у реінкарнацію?
— Письменники… — буркнув Джорджо.
— А якби дід переродився десь?
Джорджо замислився.
— Якщо з пам’яттю минулого життя… я б удав, що не впізнав.
— Чому?
— Він хотів свободи. Якщо не прийде до нас сам — значить, не хоче. Я не маю права тягнути його назад.
Ілля посміхнувся.
Це було дуже… по-Ленскі.
— До речі, — сказав він, — здається, L. Дмитрі напише ще один роман.
— Тільки не про мене.
— А якщо про бабія з комплексом дідуся?
— Придурок.
Вони засміялися.
Легко.
Майже по-дружньому.
— Чесно, — додав Джорджо, — я думав, ти відмовишся від будинку.
— Раніше відмовився б. Це був би тягар.
Але зараз…
Ілля озирнувся.
Спогади тут жили, мов пил у променях світла.
Але тепер серед них з’явився ще хтось.
Образ, що тихо стояв поруч із Ленскі.
Ілля м’яко всміхнувся.
— Є людина, якій це місце пасує найбільше.
І в його голосі було стільки впевненості, ніби він уже бачив,
як хтось іде цими коридорами,
торкається книг,
і сміється тихо, по-своєму.