РОЗДІЛ 240
Хоча всі й так знали, що Уджін і Дастін у реальному житті близькі друзі,
для тих, хто потайки чекав між ними іскри суперництва після прем’єри, це було… трохи розчаруванням.
Ніяких холодних поглядів.
Ніяких колючих фраз.
Ніякої драми.
Тільки двоє типів, що жартують і ганяються один за одним по студіях.
Дастін справді бліднув поруч з Уджіном, але фільм зовсім його не «потопив».
Навпаки.
Люди завжди казали, що йому є куди рости,
і тепер, коли його хвалили за красиву, живу гру,
це сприймалося як чесна перемога.
Плюс бонус.
Майже рік без алкоголю дав результат, але ще більше допоміг… сам Уджін.
Поруч із ним Дастін виглядав чистішим, світлішим.
Колись при слові «Дастін» у людей у голові спливало:
«гуляка, бари, пляшки».
Тепер:
«А, це той, що постійно з Уджіном тусується».
Репутація, вимита до блиску, ніби скло після дощу.
Поступово й інші актори це помітили.
З акторками синергія Уджіна вже була легендою.
Але тепер Дастін довів, що й чоловіки поруч із ним розквітають так само.
І тут Голлівуд відчинив ворота.
На Уджіна посипались сценарії.
Нуар.
Політика.
Прокурори й злочинці.
Банди.
Корупція.
Чоловічі драми, де всі курять у темряві й дивляться у вікно, ніби там сенс життя.
Сценарії росли купою, мов снігова заметіль на столі.
Колись актори його покоління уникали його.
Боялися.
«Поруч із ним зникнемо».
Навіть приводили приклад Пак Міна:
головна роль, а запам’ятали Уджіна.
Тепер усе навпаки.
Вони самі просилися.
«Будь ласка, дайте нам з ним зіграти».
Іронія долі посміхалась, як кіт.
«Їх багато… але нічого пристойного».
«Коли фільм стріляє, студії штампують копії».
Минулого літа в Кореї зайшли брутальні чоловічі фільми,
і тепер інвестори клепали подібні проєкти поспіхом.
А поспіх рідко народжує шедеври.
Уджін перегорнув сценарії.
Один. Другий. Третій.
Усі пахли однаково.
Пластиком.
Він відклав їх.
Після «Сповіді білого» хотілося тиші.
Він вирішив відпочити.
Точніше… не відпочити.
Повернутися до письма.
Старі тексти.
Чернетки.
Світ, який колись почав і не закінчив.
І, природно, він вирішив «потурбувати» Іллю.
— Це що, я тепер маю учня на старість?
— Бридота… — пробурмотів Ілля, але сміявся.
З того дня, як вони поговорили про пароль сейфхаусу,
Ілля більше нічого не питав.
Не тиснув.
Не копав.
Просто став… теплішим.
Наче в кімнаті хтось підкрутив температуру на кілька градусів.
А Уджін ходив обережно, мов по тонкому льоду.
І водночас дозволив собі більше.
Жартував.
Кривлявся.
Іноді поводився по-дитячому.
Те, чого ніколи не робив навіть перед батьками.
Вони пробували речі, яких раніше не робили.
Щоб потім не шкодувати.
Вік змінився.
Позиції змінились.
Але по суті…
нічого між ними не змінилося.
Після успіху «Янгола-Охоронця» Уджін провів свою останню студентську зимову «відпустку» в ЛА.
З боку виглядало як відпочинок.
Насправді ж він просто… змінив вид роботи.
Готель або книгарня.
Ноутбук.
Розмови з Іллею.
Редагування.
Суперечки до ночі.
Навіть перерви виглядали як робота.
Читати.
Малювати.
Вони нагадували Ланскі й Іллю з минулого.
Двоє людей, що можуть сидіти й говорити до світанку.
Для них це було свято.
Знайти когось,
хто мислить так само глибоко,
пам’ятає ті самі речі,
і розуміє тебе без пояснень…
це як знайти дім у людській подобі.
Дні пролітали занадто швидко.
З боку Уджін, що сидить за комп’ютером, міг виглядати жалюгідно.
Але всередині він будував новий світ.
Цеглина за цеглиною.
Єдиний офіційний вихід у світ за весь час у ЛА — Нью-Йоркський тиждень моди.
Дизайнери обожнювали його.
Обличчя.
Пропорції.
Плечі.
Силует.
Ходячий манекен мрії.
Особливо Луї D.L., який полюбив Уджіна ще до світової слави.
І Пак Хві-Кьон — корейський дизайнер, чиї речі Уджін таємно обожнював.
Проблема тільки одна.
Він майже не вмів одягатися.
Міг купити шедевр… і повісити в шафу назавжди.
Перлина в мушлі.
Краса без сцени.
Час промайнув.
І знову робота.
Повернення до Кореї.
Зйомки реклами.
І новина, що гримнула, як феєрверк:
«Сповідь білого» — у конкурсній програмі Канн.
Телефон вибухнув привітаннями.
Спонсори шикувались у чергу.
Але Уджін майже всім відмовив.
Окрім брендів, з якими вже працював.
І спеціально пішов до бутіка Пак Хві-Кьона.
Костюм для червоної доріжки — від Луї.
Інші події — у Пака.
— Ти схуд, — стурбовано сказав дизайнер, знімаючи мірки.
— Просто багато сидів удома й читав.
Усі зітхнули.
«Навіть у відпустці працює…»
Його знову переоцінили.
Після примірки Кан Хо-Су пішов по машину.
— Тут людно. Якщо з’явишся на головній вулиці, буде натовп.
— Я почекаю тут. Сонце хороше.
— Точно? Сам?
— Я що, дитина?
Уджін усміхнувся й пішов.
Вулиця була майже порожня.
Тихі офіси.
Маленькі студії.
Машини іноді проїжджають.
Він сперся на ліхтар.
Позіхнув.
Весна розливалася теплом, мов мед.
Повітря заколисувало.
Очі самі заплющились.
Крап.
Щось торкнулося щоки.
Він глянув угору.
Дощ.
Раптовий. Сонячний.
Тихий.
Кафе поруч не було, тож він став під навісом будівлі.
Жалюзі зачинені.
Ніхто не дивиться.
Місто дивно стихло.
Сонце й дощ разом.
Ніби світ на секунду зламався.
І раптом—
Скрегіт. Металевий ляск.
Уджін повільно повернув голову на звук…