РОЗДІЛ 212
— У тебе дуже невдоволений вигляд, — спокійно зауважив Ілля Тернер.
— Мені просто цікаві твої наміри.
— Хіба не логічніше, щоб роль вибороли потом і кров’ю? Якщо ми просто оголосимо: «провели кастинг і обрали Ллойда», ти думаєш, ті ідіоти це приймуть?
Ілля тихо хмикнув.
— За моїм досвідом, вони ніколи не приймуть наш вибір.
Із усіх людей саме він найбільше натерпівся від фанатів L. Дмітрі.
Він знав їх краще за будь-кого.
Навіть якби рішення було чесним і бездоганним, вони все одно не повірили б.
Навіть якби кастнули актора, якого самі ж порадили, за тиждень передумали б і почали шукати вади.
— Нема гарантії, що вони визнають результати прослуховування, — зітхнула Селена.
— А хто взагалі хоче їхнього визнання?
Його голос став крижаним.
— Мені потрібне визнання всіх інших, окрім них. Їхні почуття нічого не варті. Навпаки, чим вони впертіші, тим ідеальнішого актора ми маємо знайти. Щоб їм просто нічим було плюватися.
Попри те що формально вони були його фанатами, Ілля ставився до них холодніше за сніг.
Втім, його власні фанати не отримували жодних привілеїв.
Він був «справедливим» по-своєму.
Однаково байдужим до всіх.
— Тобто список кандидатів, який я підготувала… марний?
— Ні.
Ілля похитав головою.
— Він був дуже корисний. Завдяки йому я похитнувся. Просто… мені раптом стало цікаво, чи зможе він виграти роль у чесному бою. На рівних з іншими.
— Як і думала… у тебе вже є хтось на прикметі.
Селена одразу здогадалася.
Або Едвін Ракер.
Або Чхе Уджін.
Лише ці двоє змусили Іллю справді придивитися.
— Але це нічого не змінює, — додав він.
Жодних поблажок.
Жодних коротких шляхів.
Навпаки.
Він забрав в Уджіна перевагу й кинув його в саме пекло конкуренції.
— Ти закрив для нього легку дорогу й відкрив найважчу, так?
— Так і виховують сильних дітей.
Селена на секунду втратила дар мови.
Людина, яка ніколи не хотіла сім’ї й дітей, розмірковує про «виховання».
Їй навіть стало трохи шкода і Едвіна, і Уджіна.
Але це було не її справою.
— Ти й досі не збираєшся сказати йому пароль? — обережно спитала вона.
Це вперше вона підняла тему після тієї дивної ставки з батьком.
— Хіба не смішно, що я маю вагатися, розповідати чи ні, якщо він навіть не просив мене напряму?
Селена криво всміхнулася.
Справді.
Її батько ходив колами, передавав повідомлення через неї…
але жодного разу не звернувся до Іллі прямо.
Гордість.
Ілля теж не збирався бігати за ним із ключами.
— Ти ж не був там відтоді, як помер прадід?
— Я не настільки безсоромний, щоб заходити в чужий дім без господаря.
— Але ж у тебе там стільки спогадів. Ти не сумуєш?
Ілля подивився кудись у вікно.
— Я сумую не за будівлею. І твій батько теж.
Тиша.
— Туга народжується в серці, — спокійно продовжив він. — Нам просто потрібна відмовка. Дім. Колекція. Людина. Поки ми не відкрили двері, можна фантазувати, що всередині. І насолоджуватись цим без сорому.
— Ви обидва все надто ускладнюєте… — пробурмотіла Селена.
Вона ніколи по-справжньому ні за ким не тужила.
Тому не до кінця розуміла їх.
Але дивлячись на Іллю зараз, вона помітила дещо дивне.
Останнім часом він став… живішим.
Більше говорив.
Більше рухався.
Навіть усміхався.
Можливо, тому й так активно взявся за екранізацію «Сповіді Білого».
Наче всередині знову загорілося світло.
Кастинг мрії розпочався.
Агентство Midas розіслало офіційні листи по всьому світу.
Кожен філіал мав висунути одного кандидата.
Хто пройде перший етап — летить у США на фінал.
У Східній Азії працювали корейський і японський філіали.
Прослуховування призначили на один день, щоб люди не подавались двічі.
Після завершення прийому заявок цифри всіх здивували:
Корея — трохи більше 300 людей.
Японія — понад 1000.
Для головної ролі в голлівудському фільмі це смішно мало.
Причина була проста.
Мова.
Ллойд мусив говорити англійською.
Багато хто здався ще до старту.
Плюс обмеження за віком.
Плюс вимога досвіду.
Початківців навіть не допускали.
А ще…
серед акторів ширилася чутка.
У Кореї є один монстр, через якого шансів немає.
Тож частина корейців тихо подалася в японський філіал.
У підсумку всі намагалися уникнути однієї людини…
і лише створили ще жорсткішу конкуренцію.
Прослуховування тривало три дні.
По троє акторів заходили до зали.
Без сценарію наперед.
Без підготовки.
Чиста імпровізація і screen test.
Ті, хто йшли першими, нічого не розповідали іншим.
Навіть колегам з того ж агентства.
Кожен боровся за себе.
Уджіну випав третій день.
Кімната очікування.
Напруження, як перед операцією.
Люди крадькома дивилися на нього…
але ніхто не підходив.
Ніхто не вітався.
Він був причиною, чому заявок у Кореї так мало.
— Чорт… саме в його день…
— Якщо потраплю з ним в одну трійку, це ж кінець…
— Хтось знає його номер?!
— Краще не знати…
Кожного разу, коли називали номер,
усі погляди летіли на Чхе Уджіна.
Якщо він не рухався —
тих, кого викликали, переповнювало полегшення.
А решта ставали ще блідішими.
Наче в кімнаті сидів не актор…
а фінальний бос, який чекає свого виходу.