РОЗДІЛ 207
Як і очікувалось, щойно Уджін та У-ХІ переглянули записи з камер спостереження, вони просто втратили дар мови.
Порушниця ідеально знала, де стоїть кожна камера.
І щоразу ховала обличчя.
На вулиці ще можна зрозуміти.
Але вона так само обходила внутрішні камери.
Отже, як і припускала домробітниця…
це був не перший її візит.
— Як вона зайшла минулого разу? — тихо спитала У-ХІ.
— Так само змішалась із людьми. Спершу, мабуть, просто розвідка. Через кілька місяців записи стираються, і ми б навіть не перевіряли, як сьогодні, — відповів Уджін.
За два роки в домі не раз були вечірки:
дні народження, робочі прийоми, купа гостей.
На такі заходи наймали додатковий персонал.
Вона могла бути:
-
або «тимчасовою помічницею»
-
або просто проскочити разом із натовпом
Як тінь між плечима.
Вони завжди пильнували фанатів за парканом.
Але ніхто й подумати не міг, що хтось залізе всередину.
Найімовірніше, в агентстві її вже знали як божевільну фанатку.
Можливо, Уджін навіть бачив її раніше.
Та по камерах чітко роздивитись обличчя було неможливо.
Лише припущення.
Жодних доказів.
— Хоч би раз її нормально зняти… — зітхнув він. — А!
І раптом в голові клацнуло.
Була ще одна камера.
Технічно не їхня.
Але працювала краще за будь-яку охорону.
Камера на даху будинку навпроти.
Та сама, журналістська.
Якість зображення там різала очі своєю чіткістю.
Порівняно з нею їхні камери були як запітніле скло.
Уджін уже хотів бігти туди, але стримався.
Було пізно.
Тож наступного ранку він просто пішов до Кіма Гван-Сіка й переглянув записи.
Іронія долі.
Він лише натягнув кепку, подзвонив у домофон і сказав:
— До репортера на даху.
І двері відчинили одразу.
— Ключі забув знову? — пробурчали зсередини.
Його прийняли за когось «свого».
Уджін ледь не засміявся.
Виходить, безпека скрізь однаково розслаблена.
У фільмах злодії завжди легко заходять у будинок.
І тепер стало зрозуміло чому.
Бо люди… просто відкривають.
На записах з журналістської камери він її побачив.
І голосно розсміявся.
Знайоме обличчя.
Та сама дівчина серед клінінгової бригади.
І не лише того дня.
Вона з’являлась постійно.
Блукала біля дому годинами.
Наче собака, що чекає під дверима.
І не вона одна.
Перед його домом завжди хтось тинявся.
Адресу давно злили в мережу.
Будинки, вузькі вулиці, нуль охорони.
І фанати приходили «випадково прогулятись».
— Може, мені й справді з’їхати… — пробурмотів Уджін.
Дерево можна зрубати десятком ударів.
А от коли «рубати» починають людину…
це вже злочин.
*
— Ей, Йо-Рін! Чула? Чхе Уджін з’їхав із дому!
— Уже знаю.
Без емоцій.
Подруга витріщилась.
— Стаття тільки вийшла!
— Він переїхав три дні тому. Просто написали пізно.
— Ти взагалі щось не знаєш про нього?..
Лі Йо-Рін завжди знала все.
Швидше за новини.
Глибше за чутки.
— Чого ти звільняєшся? Тобі ж гроші потрібні були.
— Уже достатньо.
— Так швидко?!
— Мені небагато треба. Просто хотіла з’їхати від сестри.
Потім подруга помітила її футболку.
Стара.
Розтягнута.
І пляма темно-синьої фарби на рукаві.
Наче чоловіча.
— Що за футболка?
— Хлопця. Він хотів викинути. Я забрала. Зручна.
— У тебе є хлопець?!
Йо-Рін лише посміхнулась.
Спокійно.
М’яко.
Зовсім не так, як раніше.
Із сумки випала книга.
— ТИ ЖАРТУЄШ?! Це ж «Life Together»?!
Лімітований фотобук Уджіна.
Ще й…
— Це ж його живий автограф?!
Не принт.
Справжній підпис маркером.
Другий тираж.
Той, що давався лише близьким.
— Де ти це взяла?!
— Хлопець подарував.
Подруга зависла.
Двічі за п’ять хвилин про якогось «хлопця».
Йо-Рін швидко сховала книгу.
— Я побігла.
Вона вислизнула з кімнати.
А подруга раптом прошепотіла:
— Стоп… я десь бачила цю пляму…
І її очі округлились.
— Та це ж та футболка… зі Сліппер-мена!
Та сама, в якій Уджіна бачили раніше.
— Та ні… не може бути…
І вона відмахнулась.
Занадто вже співпало.
А така фантазія — вже межує з безумством.
*
Зрештою Уджін переїхав.
Хоч і бурчав, що студія занадто велика для однієї людини.
Квартира від компанії.
Будинок для айдолів.
Тут:
-
ліфт тільки з карткою
-
охорона внизу
-
перевірка машин
-
жодних сталкерів
І на верхньому поверсі лише два пентхауси.
Окремий ліфт тільки для них.
Фортеця зі скла та бетону.
Уджін простягнув картку Кан Хо-Су.
Його голос був тихий, але важкий:
— Сюди вже ніхто не пролізе… правда?