РОЗДІЛ 204
— Про що ви говорили?
Кан Хо-Су дивився на Уджіна з дитячою цікавістю. Очі блищали так, ніби він щойно побачив знаменитість рівня міфічного єдинорога.
Він поїв за столиком, який для нього забронював Ілля.
А ще, як і слід було очікувати, з Кореї подзвонив Чан Су-Хван, вимагаючи повний звіт.
Тож Уджін коротко розповів, як вони познайомилися.
— Тобто… власник того букіністичного магазину — це Ілля Тернер?
Обличчя Кан Хо-Су зблідло.
Йому раптом пригадалося, як він тоді бурчав:
«Навіщо тобі взагалі той магазин? Купи книгу й усе».
І як вони з Хван І-Йон удвох відмовляли його туди йти.
— Виходить… будь-хто може просто зайти в книжкову й натрапити на Іллю Тернера?
У голосі звучала заздрісна образа долі.
— Нам просто пощастило порозумітися, — спокійно відповів Уджін.
Пояснити як вони зустрілися було легко.
Пояснити чому між ними така дивна близькість — неможливо.
Про «привида» він, звісно, мовчав.
Сказав лише, що, попри різницю у віці й країнах, вони змогли говорити однією мовою.
Зустріч із Іллею розворушила спогади.
Ніби хтось відкрив стару скриню, і звідти повалив запах пилу, паперу й дитинства.
Тому Уджін мусив бути обережним.
Занадто легко було зірватися.
Занадто легко поводитися… як Ланскі.
Під час вечері сталася дрібниця.
І саме вона ледь не видала його.
— Ти не любиш вишні?
Ілля акуратно викладав ягоди з салату вбік.
— Ненавиджу. У дитинстві постійно відчував штучний вишневий запах. Тепер мене нудить від будь-якого подібного аромату.
Дешеві парфуми його матері.
Солодкий, липкий запах.
Пам’ять, від якої хотілося втекти.
— А я думав, ти їх любиш.
— Смак нормальний. Просто запах не переношу. Але… коли це я їв вишні при тобі?
Вилка завмерла в повітрі.
Це була їхня перша спільна страва з вишнями.
Уджін спіткнувся.
— А… ну…
— Дивно. Я їв їх тільки перед однією людиною.
Ланскі.
Той купував їх «бо смачно», не питаючи, чи любить їх хтось інший.
Ілля тоді ковтав, терпів, усміхався.
Бо вперше хтось щось йому дав.
— Мабуть, я помилився, — швидко відмахнувся Уджін.
Ілля раптом повернувся до теми книгарні.
— Значить, привид розповів тобі навіть такі дрібниці? Я ж спеціально уникав кладовищ заради тебе. Виявляється, марно.
Серце глухо стукнуло.
Пастка.
Треба було імпровізувати.
— Я бачу це… як відео. Наче дивлюся чиїмись очима. Може, просто сплутав.
— Чиїмись очима…
Ілля потер підборіддя.
Пауза.
— Цікаво.
І… все.
Жодних допитів.
Жодних підозр.
Саме це й лякало найбільше.
Наче ти ховаєшся, а той, хто водить, навіть не намагається шукати.
— Тобі не цікаво, хто той привид? — не витримав Уджін.
— Звісно цікаво. Але ти ж усе одно не скажеш правду.
Легка посмішка.
Спокійна.
Занадто прониклива.
— Актори завжди здаються підозрілими. Особливо хороші.
І більше Ілля до цієї теми не повертався.
Після повернення до Кореї вони почали листуватися.
Листи летіли, як паперові літачки через океан.
Головна тема — текст Уджіна.
Він перекладав роман англійською ночами.
Надсилав розділи.
Ілля читав, відповідав.
Не критикував.
Не повчав.
Просто ставив питання.
Про сюжет.
Про героя.
Про логіку.
І саме в цих поясненнях Уджін знаходив дірки й латав їх.
— Для першого разу — непогано, — оцінив Ілля.
І це звучало майже як медаль.
Одного дня до Іллі прийшла Селена.
— Працюєш над новим романом?
— Ні.
Вона сіла навпроти й витягла папку.
— Я підібрала кандидатів на роль Ллойда. Є й азіат. Хотіла уточнити, чи це нормально.
— Навіть розумні люди інколи ставлять дивні питання, — сухо відповів Ілля.
Вона зітхнула з полегшенням.
Передала файли.
Чотири кандидати.
Перші двоє — очікувані.
Відкинуті одразу.
Третій — британець. Зовні підходив.
І останній.
Фото.
Ім’я.
Чхе Уджін.
Погляд Іллі змінився.
Ніби він побачив щось більше, ніж просто обличчя.
— Щось не так? — обережно спитала Селена.
— Мабуть… треба добре подумати.
— Ви проти екранізації?
— Вперше… не проти.
Серце Селени забилося швидше.
Перемога.
Маленька, але справжня.
— Тоді зробімо кастинг?
Ілля тихо повторив:
— Кастинг…
Селена вже подумки розставляла стільці, камери, світло.
Бо роль Ллойда не можна було віддати просто так.
Її треба було… вистраждати.
Як золото, що проходить через вогонь.