РОЗДІЛ 202
— Боже… що ти зробив?!
Усе, чого хотів Дастін Еван, це виглядати крутим королем.
Щойно Уджін прибрав руку з його очей, Дастін кулею метнувся до Мака перевіряти фото.
— О-о~! Клас вийшло!
Хоч концепт і пішов зовсім не туди, куди він планував, знімок усе одно був шикарний.
А якщо чесно, для Дастіна існував лише один критерій:
гарно виглядає = перемога.
— Чомусь здається, ніби ви вдвох можете переворот у якійсь країні влаштувати… або двох.
— За кожним дурнуватим королем завжди стоїть хитрий тип, — коротко пояснив Уджін.
Дастін наблизив фото, вдивляючись у власне обличчя.
Очі закриті долонями, але зморщені брови й напружений лоб додавали кадру тривожної, майже зловісної атмосфери.
А от вираз Уджіна…
Той шепіт біля вуха.
Та крива посмішка.
Очі, що дивляться просто в об’єктив, ніби знають твій секрет.
По спині пробіг холод.
— А ти, знаєш, із тебе вийшов би чудовий лиходій.
Якщо не брати до уваги акторську майстерність, Уджін зазвичай виглядав занадто добрим і чесним для антагоніста.
Але тут…
У цих очах була справжня змова.
Не король.
Не герой.
А той, хто стоїть у тіні й тримає всі нитки.
Справжня влада належала не тому, хто сидів на троні, а тому, хто стояв за його спиною.
Фото вийшло настільки сильним, що його можна було ліпити на постер трилера.
Дастін одразу попросив Мака скинути файл.
Отримавши, миттю переслав Селені.
І похвалитися.
І показати, що веселився без алкоголю.
І ще трохи шокувати тих, хто досі вважав, що Уджін «не підходить на ролі лиходіїв».
***
Сни народжуються вночі.
А вранці зникають, як пара з чашки кави.
Проста істина.
Яку Уджін чомусь забув.
Щойно він зайшов до VIP-залу ресторану з трьома зірками Michelin, ілюзія розсипалась.
Він навіть на мить глянув на двері, ніби хотів утекти слідом за офіціантом.
Пізно.
— Знову зустрілися.
Ілля посміхався.
Той самий Ілля, який у книгарні завжди дивився на нього холодно й відсторонено.
А зараз — теплий, майже радісний голос.
Занадто неприродно.
Наче він уже щось знає.
І від цього по шкірі побігли мурахи.
Поруч сидів Кан Хо-Су.
Він підозріло подивився на чоловіка років шістдесяти, а потім на Уджіна:
«Ти його знаєш?»
Уджін кивнув.
— Ми випадково перетнулися раніше.
— І я тоді не думав, що ти мене так зацікавиш, — легко відповів Ілля. — Життя любить сюрпризи. Сідай.
Кан Хо-Су беззвучно спитав губами: «Хто це?»
Уджін вагався.
Книгар?
Чи…
— Дозвольте представитися. Я Ілля Тернер.
Ім’я впало в кімнату, як камінь у воду.
Кан Хо-Су застиг.
— Іл… Ілля… Тернер?..
Є імена, які знають навіть ті, хто не читає книжок.
Шекспір.
Хемінгуей.
І…
Ілля Тернер.
Жива легенда літератури.
Лауреат «Золотої пальмової гілки».
Людина-міф.
— Я… серйозно… це справжній ви?..
Він заїкався, як школяр.
Уджін мимоволі згадав, як три дні тому сяяв Х’ю.
Така ж реакція.
Якби не його минуле життя, він, мабуть, виглядав би так само.
— Поясню пізніше, — тихо сказав він менеджеру.
— Він обов’язково має залишатися? — раптом спитав Ілля.
Тон м’який, але прозорий натяк очевидний.
Кан Хо-Су підскочив:
— Я піду! Будь ласка, не зважайте на мене!
— Я забронював для вас окремий столик.
Ілля зробив це так буденно, ніби це дрібниця.
Кан Хо-Су розтанув остаточно.
Пішов, майже сяючи.
Коли вони залишилися вдвох, Уджін уважно подивився на Іллю.
Дивне відчуття.
Тепле.
Знайоме.
Таке ж, як із Селеною.
Наче це не випадкова людина… а хтось із давнього, майже забутого дому.
Усередині щось стислося.
Він раптом відчув провину.
Ніби хтось інший… колись… мав бути до Іллі добрішим.
— Як ви мене знайшли?
— А ти як зрозумів, хто я?
— Я не знав.
— Ти поганий брехун, — спокійно відповів Ілля. — Я бачив твій погляд того дня.
Пауза.
— Не недооцінюй спостережливість письменника.
Уджін відчув, як пастка клацнула.
Він помилився.
Занадто швидко відреагував.
Занадто очевидно.
Ілля вже все склав докупи.
— Дякую за шоколад. Вважатимемо, що це був подарунок на день народження.
— А… так…
Ілля вивчав його очима.
Не віруючими.
А дослідницькими.
Наче він розбирав диво на деталі.
Не «магія».
А «механізм».
І від цього ставало ще тривожніше.
Уджін глибоко вдихнув.
Тікати більше сенсу не було.
— Отже… є причина, чому ви хотіли мене побачити?
Він сказав це спокійно.
Прямо.
Готовий, нарешті, дивитися правді в очі, а не ховатися в тіні власного минулого.