РОЗДІЛ 198
Коли У-ХІ взувалася біля дверей, збираючись вислизнути з дому, хатня помічниця визирнула з кухні, витираючи руки рушником.
— Куди це ти? Церемонію дивитись не будеш?
— Я домовилась із подругою.
— Шкода. Могла б піти після того, як брат нагороду отримає.
У-ХІ ніяково всміхнулась і відвела погляд.
Наче все вже вирішено.
Наче The Red просто зобов’язаний виграти.
— Ну… ще ж нічого не підтверджено.
— Та що ти! Усі кажуть, що ваш фільм точно візьме «Оскар».
Оце «точно» і лякало найбільше.
Очікування людей роздулося, мов повітряна куля перед святом.
Ще трохи і лусне.
Цього року церемонію дивилися навіть ті, кому зазвичай до неї байдуже. Бо корейський фільм. Бо «наш». Бо гордість.
Номінація стала надією.
Надія стала впевненістю.
А впевненість уже звучала як вирок.
Ніби збірна вже виграла чемпіонат, хоча матч ще навіть не почався.
— Тітонько, не накручуйтесь так. Там сильні конкуренти.
— Але ж у Штатах був хіт!
— «Оскар» дають не за касу.
Серед номінантів був режисер із двома статуетками. Академія любила його стиль. Там усе могло перевернутися за секунду.
— І я б не витримала дивитися. До оголошення просто з’їхала б з глузду.
Тому й утекла.
Не тому що байдуже.
Навпаки.
Занадто небайдуже.
Гудок.
Різкий.
Нервовий.
У-ХІ зупинилась.
Білий седан. Дорогий. Чужий.
Знову гудок.
Машина підкочується поруч, мов кіт, що тереться об ногу.
Заднє скло опускається.
— Ти знаєш, хто я?
З вікна визирнула дівчина в окулярах, більших за половину обличчя.
Знайома… але ніби крізь туман.
— Хто ви?
— Ти що, серйозно не знаєш?
Окуляри знімаються.
Маленьке, акуратне обличчя.
І тоді пазл клацнув.
— А… Чхе У-Ра?
Та скривилась.
— І це все? Де шок? Де крики? Де «ти зруйнувала моє життя»?
— Ти забагато дивишся макджан-дорам.
— Усі так кажуть, коли сказати нічого.
У-ХІ просто кивнула.
І справді. Реальність часто дикіша за серіали.
— То ти прийшла мене за волосся тягати?
— Фу. Які ти грубі речі кажеш.
Вона прикрила рот долонею, ніби У-ХІ щойно вилаялася на церковному хорі.
Картина була абсурдна.
Одна сидить у машині, мов панянка в паланкіні.
Інша стоїть на вулиці, як служниця.
— Якщо хочеш поговорити, виходь і ходімо пішки. Я поспішаю.
— Тоді сідай ти. Я підвезу.
У-ХІ оцінила обстановку.
Порожня вулиця. Але хтось може впізнати.
Сестра Чхе Уджіна зустрічається з Чхе У-Ра посеред дороги?
Скандал гарантований.
— Добре. Везіть.
Вона швидко написала подрузі повідомлення:
Я з Чхе У-Ра. Якщо що, знай, з ким я.
Маленький страховий тросик.
— Ти що, звітуєш про кожен крок? — пирхнула У-Ра. — Занадто вже ти ввічлива.
— Постав себе на місце іншого. Тобі було б приємно, якби тебе просто ігнорили?
— «Постав себе на місце»… звучить як вимога.
У-ХІ моргнула.
Логіка пішла кудись гуляти.
— Коротше. Мої батьки розлучаються.
— І?
— «І»?! Тобі байдуже до нашого тата?!
— Він твій. Не мій.
Слова впали, як крижина у воду.
У-Ра здригнулась, але швидко кивнула.
— …Ну так.
— І чого ти від мене хочеш?
Вона закусила губу.
— Попроси оппу поговорити з татом. Нехай не розлучається. Він же тебе послухає.
— Чому я повинна лізти у ваші сімейні справи?
— А що мені робити?!
— Ми з братом пережили це ще молодшими. І живі.
— Ми не однакові!
— Так. Ми — не однакові.
Тиша.
Потім У-ХІ зітхнула.
— Це твоя мама змусила тебе прийти?
Мовчання.
Цього було достатньо.
— Передай їй: відповідь «ні». Вона вже використовувала дитину одного разу. Досить.
У-Ра різко змінилася.
Сльози зникли.
Плечі випростались.
Погляд холодний.
Маска злетіла.
— Я вже накричалась, наплакалась, пограла «слухняну доньку». Набридло.
Перемкнулась, наче вимкнули світло.
— Ти б стала гарною акторкою.
— Та ну. Забагато роботи.
(І, можливо, забагато тексту для запам’ятовування.)
— Чесно? Я й сама не хочу принижуватись. Якби я була тобою, теж би відмовила.
— Чому вони розлучаються? Він знову зраджує?
У-Ра хмикнула.
— Тато ніколи не буває сам. Але на розлучення подав він.
— То звільняє місце для нової?
— Ні. Він просто… не вміє нікого тримати. І нікого любити настільки.
І раптом її голос став тихішим.
— Мама кричала, що віддала йому молодість, мрії, все.
— А він?
— Сказав, що вона сама вирішила називати це «жертвою».
Спокійно. Без емоцій.
Як лід, що ріже шкіру.
У-Ра дивилась у вікно.
— Я завжди хотіла бути як він. Елегантною. Розумною. Холодною.
Але зрозуміла, що не зможу.
Такою народжуються. Це не роль.
І в салоні запанувала тиша.
Густа.
Як повітря перед грозою.