РОЗДІЛ 193
За сюжетом сцена, яку вони сьогодні знімали, відбувалася до нападу на дім Джіна.
Тому Джін бився не мечем, а теккьоном, просто посеред вулиці.
Через це інструктор із теккьону приїхав прямо на майданчик і стояв поруч, як суворий наглядач у світі болю та синців.
— Неважливо, б’єш кулаком чи ліктем у Хан Чон Чіґі. Головне схопити за потилицю й влупити так, ніби ламаєш шию, — буркнув він.
— А Хваль Ґе Пуріґі роби тильною стороною долоні. Виглядатиме крутіше.
Тут уже мистецтво важливіше за фізику.
Не «боляче», а «красиво боляче».
Інструктор раз у раз заглядав у монітор, ганяв Уджіна повторювати рухи знову й знову, поки поза, кут плеча й відчуття тіла не вкарбувалися в м’язи, мов тату.
Режисер тим часом шукав той самий ракурс, де Уджін виглядатиме не людиною, а стихією.
Коли репетиції закінчилися, інший бік вулиці вже кишів глядачами.
Дастін, як завжди, перетворив це на маленький фан-мітинг. Махав руками, усміхався, підморгував.
Харизма в нього працювала як прожектор.
Уджін навіть подумав: мені б у нього пару уроків вкрасти.
Але за хвилину режисер схопив Дастіна за комір і буквально відтяг назад на позиції.
— Зірко, досить, працюємо.
Сцена
Роберт задихається від нудьги вдома й витягує Джіна прогулятися містом.
І тут їх вперше атакують.
Дастіну навіть не треба було грати.
Це була чиста правда.
Він і в житті крутив головою на всі боки, як турист, що щойно вийшов із літака.
Чим більше Уджін спостерігав, тим чіткіше розумів:
Дастін і Роберт дивно схожі.
Не характером.
Аурою.
Світлою. Відкритою. Трохи наївною.
Тип людей, біля яких навіть похмурий світ стає м’якшим.
Можливо, похмурі ролі йому колись дадуться важче.
Але зараз він був ідеальним.
І тому поза камерою вони зблизилися природно.
Мов персонажі самі тягнули акторів одне до одного.
Дубль
— Чому я не можу користуватися телепатією?! — бурчить Роберт, відкушуючи морозиво.
— Не гарячкуй. Навичка марна, — ліниво відповідає Джін.
— Це тому, що ти поганий учитель?
— Можливо.
— Ого, визнав?!
— Я геній. Вивчив за два дні. Просто не вмію пояснювати посередностям.
Роберт насупився.
І тут Джін раптово зупиняється.
Повітря густішає.
Щось не так.
Він хапає Роберта за комір і…
— Ааа! Моє морозиво!
…зникає.
У ту ж секунду на те місце падає гігантська вогняна куля.
Вибух.
Крик.
Дим.
Паніка.
Місто перетворюється на розсипаний мурашник.
Ніхто навіть не помічає, що двоє людей просто… випарувалися.
Наступна локація. Тиха вуличка.
— Шия… я задихаюсь… — хрипить Роберт.
І тут із повітря виринають люди в чорному.
Удари палицями розтинають простір там, де він щойно стояв.
Ще пів кроку і голову б розтрощили.
— Це ще які клоуни в чорному?
— Ймовірно, ті, кого ми шукаємо.
Близько десятка.
Джін цокає язиком.
— Треба було спитати дозволу в опікуна, перш ніж чіпати дитину.
І йде вперед.
Один.
Спокійний.
Легкий крок.
Удари в коліна. Захват за шию. Ривки. Ламання палиць тильною долонею.
Теккьон виглядав не як бій.
Як танець, де суперники просто падають.
Поруч Роберт лупить кулаками напролом.
Грубо. Прямо. По-вуличному.
Але шалено ефектно.
Контраст ідеальний.
І тут.
Лікоть.
Занадто сильно.
— Аґх!
— СТОП!
Реальність розриває сцену.
Уджін завмер.
На потилиці актора вже наливається червона пухлина.
У нього ніби лід під шкірою.
— Вибач. Я не проконтролював силу.
Вперше він по-справжньому по-справжньому когось травмував.
Медики. Компрес. Зітхання.
— Я можу продовжувати, — каже статист.
І дивиться так…
Ті самі очі.
Очі людини, яка боїться не болю.
А бути заміненою.
Якщо він піде в лікарню, сцену знімуть без нього.
Гроші заплатять.
А шанс? Зникне.
Статисти скрізь однакові.
Легкозамінні, як гвинтики.
Уджін ковтає гіркоту.
Єдине, що може зробити, це не косячити більше.
Зняти з першого-другого дубля.
Він заспокоюється.
Приглушує емоції.
Стає Джіном.
Тепер б’ється однією рукою за спиною.
Ліниво.
Наче відмахується від мух.
— Ready? Action!
Вдих.
І світ знову перетворюється на кіно.
Останній ворог починає читати закляття.
Червоне світло.
Візерунки магії.
І раптом з неба падає жінка в білому костюмі.
Приземляється прямо на нього.
— Анжеліка?
— Медуза?
Вона дивиться на Роберта так, ніби зараз перетворить на камінь.
Вороги тікають, перетворюючись на чорний дим.
Джін лише зітхає.
— Якби ти не втрутилась, я б зрозумів принцип їхньої магії.
Замість подяки — докір.
Анжеліка лише фиркає.
— Марна трата часу.
— Але чому ти тут?
— Учора були атаки по всьому світу. З тобою не могли зв’язатися. Я прийшла перевірити.
Роберт кліпає.
— А хіба телепатія не працює? Чи на великій відстані сигнал пропадає?
І сцена зависає, як подих перед наступним ударом.