РОЗДІЛ 171
З байдужим виразом обличчя Чхе Уджін проігнорував логотип.
І усміхнувся.
Не просто усмішкою.
Тією самою.
Ідеально відпрацьованою, відполірованою до блиску, наче лезо.
Його «фатальний прийом», як казала Хван І-Йон.
Тисячу разів перед дзеркалом.
М’яз за м’язом.
Кут губ.
Світло в очах.
Вона казала:
— Якщо усміхнешся так, люди бачитимуть лише твоє обличчя. Усе інше зникне.
Правда це чи ні, але зараз це був його єдиний щит.
Він грав.
Сподіваючись, що хоча б на секунду
ніхто не помітить логотип Bareunjeong за його спиною.
***
Після першої частини церемонії дали коротку перерву.
Уджін зайшов до вбиральні.
Мив руки.
Хтось легенько постукав його по плечу.
Він озирнувся.
Юн Сон-Хван.
Обличчя людини, що щиро зраділа знайомому серед усього цього блиску.
Уджін уклонився.
— Доброго дня. Давно не бачились.
— Справді давно.
Сон-Хван простяг руку.
Уджін поспіхом витер долоні об штани…
і лише тоді згадав слова І-Йон: «Будь обережний із цим костюмом».
Запізно.
— Вітаю з нагородою.
— Дякую.
У першій частині Уджін отримав «Найкращу чоловічу роль другого плану» за «Знайти Лева».
Персонаж з’явився лише на кілька сцен.
Але в’ївся глядачам у пам’ять, як татуювання.
З іншого боку…
На «Найкращого дебютанта» його тут навіть не номінували.
Тиждень тому він виграв її на іншому фестивалі.
А тут замість цього…
номінація на «Найкращого актора».
Парадоксальна честь.
І така ж марна.
Два роки в індустрії.
Навіть якщо ти геній, система все одно скаже:
«Зачекай кілька років».
Фестивалі рахують не лише талант.
Вони рахують вік, стаж і політику.
Тому всі розуміли: шансів майже немає.
— Але «Червоний Ворог» точно візьме «Найкращий фільм». Це без варіантів, — сказав Сон-Хван.
— Дякую. Це багато значить.
— Серйозно. Я давно не відчував, щоб фільм так бив у груди.
Він постукав себе по серцю.
Можливо, впізнав у принці Мьон-Хвані самого себе.
Божевільного на мистецтві.
Такі люди завжди трохи схожі, незалежно від століття.
Сон-Хван раптом обійняв його за плече.
— Селфі! Донька твоя фанатка.
— А, Джі-А?
Вони сфоткалися на фоні білої плитки.
Найбільш «туалетна» фотосесія в історії.
— Якось поїмо разом.
— Справді? Ловлю вас на слові.
— Подзвоню. Номер не міняв?
— Ні.
…і тут вони одночасно зависли.
— Стривайте.
— Ми ж…
— Ніколи не зустрічались особисто?
— Я навіть твого номера не маю.
— Бо я його не давав.
І обоє розсміялися.
Телебачення створило дивну ілюзію близькості.
Вони «знали» одне одного роками.
А насправді щойно вперше стояли поруч.
Уджін набрав номер у його телефоні.
І раптом подумав:
Минулого року я стояв тут, як турист у зоопарку.
А сьогодні… це вже ніби мій світ.
Він вийшов у коридор.
Зустрічав людей. Кланявся. Вітавався.
Трохи затримався.
І врізався поглядом у когось.
Пак Мін.
Обличчя, наче гроза.
Той підійшов сам.
Оглянув Уджіна з голови до п’ят.
Очима, що могли б різати скло.
— Вітаю, — спокійно сказав Уджін.
Усі знали.
Пак Мін його ненавидить.
Не приховує.
В інтерв’ю кривиться, коли чує його ім’я.
Журналісти підкидають дрова.
А він щоразу клює.
Ревнощі без фільтра.
— То це тобі його подарували.
— Перепрошую?
— Забудь.
На комірі костюма перетиналися два листки папороті.
Логотип Louis D.L.
Новий.
Пак Мін одразу впізнав.
Сам просив у стилістів дістати цей костюм.
Йому відмовили.
А тепер він бачить його… на цьому хлопчиськові.
У грудях закипало.
Він навмисно штовхнув Уджіна плечем.
І…
відлетів сам.
Бо під тонкою тканиною в Уджіна були не «модельні» кісточки.
А щільні м’язи від щоденних тренувань.
— Ви в порядку? — спокійно спитав Уджін.
— Дивись куди йдеш!
— Я взагалі-то стояв.
Пак Мін замовк.
Навколо люди.
Погляди.
Плюс його спонсор винен дідові Уджіна купу грошей.
Сварка тут нічого не дасть.
Він розвернувся й пішов.
Як кіт, що послизнувся.
Уджін тихо попрощався.
З боку виглядало, ніби знову Пак Мін влаштував сцену.
І ніхто навіть не сумнівався, хто винен.
Бо репутація — як шрам.
Одного разу з’явився, і вже назавжди.
— Чого так довго? Плакав через нагороду? — прошепотіла О Ха-На, щойно він сів.
Квон Ін-Мі одразу насупилась.
— Це ти й мені?
Вона ж щойно виграла «Найкращу жіночу роль другого плану».
— Та ні ж…
— Слідкуй за язиком у людних місцях, — тихо буркнула Ин-Мі.
— Та я досвідчена акторка~!
— Перестань це казати!
— Ай…
Вони перешіптувались, як школярки.
Смішні. Живі. Звичайні.
І на фоні цієї легкої сварки
величезний зал фестивалю раптом перестав бути полем бою.
І став просто місцем,
де люди хвилюються, жартують і намагаються не впасти під вагою чужих очікувань.