РОЗДІЛ 149
— То ви хочете сказати, що все, написане в статті, — правда? Що ця розмова справді відбулася?
Коли Уджін недовірливо запитав Кім Сокхьона, на обличчі того з’явилася самовдоволена усмішка.
— Звісно. І зміст нашої розмови, і причина твого відходу з TM чітко викладені в статті. Ти що, тепер намагаєшся все заперечити? Я й сам був здивований, коли прочитав її. Журналіст знав усе до дрібниць.
— Тоді ви стверджуєте, що викривач просто взяв телефон із вашого столу й передав усе як є, нічого не змінюючи?
— А хіба там було щось, що потрібно було виправляти?
Відповідь Кім Сокхьона була очевидною: усе, що написано в статті, — беззаперечний факт. Варто було йому відповісти «ні», і він сам би довів невинуватість Чхе Уджіна.
— Ви… це вже занадто. Ви ж знаєте правду.
Уджін благав, голос тремтів, ніби він ось-ось заплаче. І що відчайдушнішим ставав його тон, то більше збуджувався Кім Сокхьон. Навіть попри те, що Уджін збирався проводити пресконференцію, Кім Сокхьон був переконаний: у підсумку в того немає жодних реальних доказів.
— Що б ти не казав, правда від цього не зміниться.
— Тобто ви кажете, що не будете заперечувати цю статтю? Що її зміст повністю відповідає тим матеріалам і інформації, які є у вас?
— Саме так!
— Отже, ви визнаєте, що це ви їх сфабрикували.
— …
Лише в цей момент Кім Сокхьон усвідомив, що обмовився. Але було запізно щось виправляти, тож він обрав мовчання.
— Правду знаємо лише ви й я. Але якщо матеріали сфабриковані вами, то хіба намір тут не надто очевидний?
На цей аргумент Кім Сокхьон на мить замислився. Він уже збирався завершити дзвінок, вважаючи, що так збереже перевагу, і потягнувся до кнопки «завершити виклик». Але його рука завмерла, коли він почув з іншого боку ледве чутний схлип.
— Ви… ви справді занадто жорстокі.
Чхе Уджін плакав. Той самий Чхе Уджін, який не зламався ні під знущаннями учасників Blue Fit, ні під тиском TM через спонсорство, тепер плакав. Для Кім Сокхьона це означало лише одне: цього разу він справді загнав Уджіна в кут. Як і очікувалося, вибір був правильним — усе його тіло затремтіло від задоволення.
— Я не зробив нічого поганого. Хто ж знав, що все вибухне через одну статтю? Якщо мене й можна в чомусь звинуватити, то лише в недбалому зберіганні доказів. Я ж теж жертва крадіжки.
Відчуваючи, що тримає ситуацію під контролем, Кім Сокхьон розслабив спину й зручно відкинувся на спинку крісла. Він повільно крутився в ньому, дедалі більше розслабляючись. Що сильніше він розвалювався, то нижчою ставала його пильність.
Дивлячись на зламаного, беззахисного Уджіна, Кім Сокхьон на мить замислився. Він міркував, чи не варто залишити йому трохи простору для торгу ще до пресконференції.
— Кажу це лише з жалю до тебе, але якщо Чан Су-Хван відмовиться від тебе і тобі нікуди буде йти — повертайся до мене. Я знаю тебе з дитинства. Через ту прихильність я буду до тебе великодушним.
Він навмисно заговорив м’яким, майже лагідним тоном. Уджін ледь не розсміявся вголос, почувши це, і змушений був прикусити язика. Якою б не була інтерпретація його тихого стогону з боку Кім Сокхьона, Уджіну дедалі важче було тримати роль. Якби це були реальні зйомки, він уже зіпсував би десятки дублів. Він зітхнув. На щастя, у голосі все одно звучав смуток — саме так, як треба.
— Я чую лише те, що ви спочатку підпалюєте, а потім пропонуєте загасити пожежу.
Почувши цей слабкий голос і зітхання, Кім Сокхьон заговорив ще бадьоріше, намагаючись його заспокоїти.
— Подумай добре. Хіба такий педант, як Чан Су-Хван, просто закриє очі на цей скандал? Ні, він не зможе. А от я — зможу. Бо я така людина.
— Але якщо судити зі статті, ви аж ніяк не виглядаєте великодушним.
У статті було написано, що Кім Сокхьон вигнав Уджіна з TM через нетерпимість до спонсорства. Якщо вірити лише їй, саме він був тим самим «чистюлею». Тоді його пропозиція повернутися до TM виглядала абсурдною.
— Ну, це…
— Насправді я чув, що спонсорство, яке ви хотіли нав’язати мені, прийняв Лі Йон-хьон. Його ви ж потерпіли. Тож немає жодної причини було виганяти мене — я ж нічого не зробив.
Уджін промовив це з глузуванням, зовсім не тим тоном, що раніше. Кім Сокхьон різко підскочив із крісла й закричав:
— Звідки ти!.. Ні, тобто… я не розумію, про що ти зараз говориш!
— Так, я теж не розумію, про що ви. Але вам хіба не цікаво, як я дізнався правду про Лі Йон-хьона?
Уджін тихо поставив запитання, на яке Кім Сокхьон не зміг одразу відповісти. Його голос змінився, але розгублений Кім цього навіть не помітив.
— Скоро дізнаєтеся.
Уджін завершив дзвінок, не чекаючи відповіді. Кім Сокхьон одразу ж передзвонив, але Уджін не взяв слухавку й вимкнув телефон.
— Уджіне, час.
Бічна історія
Мені наснився сон
Кім Тхе-Хва вагалася, крутячи в руках запрошення на Red Enemy, які отримала від старшого колеги Чон Хьон-Міна. Уджін дав їй два квитки, щоб вона сходила в кіно з подругою. Це були вільні купони, які можна було обміняти на конкретний сеанс у будь-який зручний час.
Проблема була в тому, що їй просто не було з ким піти. Після вступу до університету вона постійно або підробляла, або готувалася до іспитів. Кіно вона не надто любила, тож, трохи подумавши, вклала квитки між сторінками книги.
Сам фільм не викликав у неї особливих очікувань. Вона вирішила подивитися Red Enemy лише через одну рецензію кінокритика.
«Мені боляче не тому, що мене не люблять. А тому, що я не можу відпустити».
Фраза дивним чином різала серце. Це було схоже на відчуття, коли з’ясовуєш, що дивний біль у горлі спричинений кісткою, яка там застрягла. Тож вона дістала квиток із книги й пішла до кінотеатру. Рішення було імпульсивним.
Чомусь після цієї рецензії їй стало дуже цікаво. Що це за фільм, якщо критик написав таке?
Вона хвилювалася, бо квитки розкуповували щодня, але це був будній ранок, і навіть не найкраще місце її влаштовувало.
Насправді Кім Тхе-Хва не дуже любила Чхе Уджіна. Точніше, вона його не ненавиділа, але й не розуміла людей, які сліпо його обожнювали. Хоч вона й спілкувалася з ним більше, ніж фанати, і проводила з ним більше часу, її ніколи до нього не тягнуло. Дивлячись на нього, вона відчувала якийсь холод усередині. Можливо, саме тому їй не хотілося дивитися фільм — вона боялася прожити це відчуття протягом усього сеансу.
Але в Red Enemy Чхе Уджіна не було. Ні, вона взагалі не відчувала його присутності. Вона бачила лише принца Мьон-Хвана — і нікого іншого. Та це не означало, що так було краще.
— Моє серце привело мене сюди.
Так Мьон-Хван сказав євнуху. Але той до останнього хапав його, намагаючись зупинити. Принц наказав йому піти, сказавши, що той має бодай вижити.
— Моє серце теж тут.
Вони обидва зустріли ворогів зі зброєю в руках і спокійним, умиротвореним виразом облич. Ішли за покликом серця — або врятувати кохану, або залишитися біля свого пана й захищати його до кінця.
— Який же він егоїст…
Першою думкою Кім Тхе-Хви після фільму було саме це. Але, подумавши, вона зрозуміла: справжніми егоїстками були королева Мун-Джін і королева Юн. А Мьон-Хван був лише індивідуалістом, який залишався вірним собі. І все ж вона вважала його егоїстом — адже якби він відмовився, можливо, всі були б щасливі.
— Людина, здатна померти за кохану, але не здатна дати їй те, чого вона хоче.
Як добре було б, якби він так само жадав трону, як його мати й кохана. Тоді Юн Хва-Ин не стала б королевою, а він не мусив би одружуватися з пані Пак.
— А що взагалі поганого зробила його дружина?
Кім Тхе-Хві здавалося, що пані Пак не кохала принца по-справжньому. Але доля жінок зі знатних родів тоді була простою — одружитися з тим, кого призначили, і прожити життя, вірячи, що так і має бути. Вийшовши за принца, вона, без сумніву, намагалася бути йому вірною. Та це не означало, що вона заслуговувала на самотність, холод і життя без любові.
— Чому за чиїсь емоційні ігри мають страждати невинні?
Пробурмотівши це, Кім Тхе-Хва дістала з гаманця другий квиток. Почуття після фільму не відпускали, але вона не могла чітко визначити, що саме відчуває. Вона ненавиділа такі розмиті стани й вирішила подивитися фільм ще раз — часу в неї вистачало.
Цього разу вона взяла вечірній сеанс. Коли фільм закінчився, вже стемніло. Йдучи темною вулицею, вона думала лише про Мьон-Хвана.
— Напевно, це прекрасно…
Після першого перегляду вона його ненавиділа. Після другого — чомусь заздрила й навіть почала поважати. Його непохитні переконання, мрії, любов… Як можна бути таким твердим? Як не боятися того, що тебе можуть не любити?
Якби Мьон-Хван прагнув любові інших, він без сумніву став би королем. Він би зрікся мрій і жив за бажаннями матері й коханої. Він намагався б стати тим, ким вони хотіли його бачити. Тобто — став би таким, як зараз Кім Тхе-Хва.
У неї була мрія. Вона хотіла, щоб батьки й брати пишалися її соціальним успіхом. Сім’я завжди знецінювала її й тиснула. Вона вірила: якщо вони почнуть пишатися нею, то розкаються й полюблять. Саме ця надія зробила її такою, якою вона була.
Але, можливо, це була не її мрія. Це була мрія її відображення в очах родини. Так само й у принца: він ідеально підходив на роль короля, але це була не його мрія — це було бажання Мун-Джін і Юн Хва-Ин.
І все ж він не боявся бути зненавидженим і залишився вірним собі до кінця. Життя й смерть для нього не мали особливої ваги. Там, де було його серце, там були й мрії та любов.
— Де ж моє серце?
Йдучи, Кім Тхе-Хва раптом зрозуміла, що заблукала. Вона зупинилася й безпорадно стояла, знову й знову запитуючи себе: що є її мрією? Чи існує вона лише тому, що вона хоче бути коханою, чи справді для неї самої?
І тоді вона нарешті усвідомила.
— Я хотіла, щоб мене любили… але я не любила себе.
Якби вона любила себе, вона б не жила лише заради визнання родини. Якби вона любила себе, то не боялася б залишитися нелюбленою іншими. Але це не було її провиною — її просто ніколи не вчили любити. Це провина сім’ї, а не її. Їй не було за що себе звинувачувати. І не було потреби ненавидіти їх за те, що вони її не любили. Як і принц, вони просто жили своїм життям.
Людина має право любити того, кого хоче, незалежно від того, щаслива вона з ним чи ні. Не потрібно страждати лише тому, що любов не взаємна. Ображатися на тих, хто не виконав свій обов’язок, — природно. Але зруйнувати власне життя через них було б надто несправедливо.
— Якщо я полюблю себе, я зможу піти туди, куди веде моє серце…
І, можливо, тоді я більше нічого не боятимусь.
У Кім Тхе-Хви була мрія. Але цієї миті вона розсипалася, мов порцеляна, на дрібні уламки. Вони розлетілися в темній ночі, не лишивши по собі жодного сліду.
— Ха…
Дивним чином дихати стало легше.