РОЗДІЛ 58
— Пане Чхе Уджін, будь ласка, пройдіть у кабінет №2.
Уджін підвівся, попрощався з бабусями й рушив до кабінету. Ті вже не обліплювали його, як раніше, не тягли за рукав за автографами й фото, а навпаки — підштовхнули, мовляв, іди вже, не затримуйся.
Коли Уджін обернувся до коридору, він перехопив погляди медсестер, які нишком фоткали його на телефони. На відміну від літніх пацієнтів, вони впізнали Чхе Уджіна з першого погляду. Він чемно вклонився, ті почервоніли, і лише після цього він зайшов у кабінет, зробив рентген і почав чекати результатів. Поки чекав, сфотографувався з медсестрами. Автографів вони не просили — бачили, що права рука в нього травмована.
— Кістки й нерви не ушкоджені, але можливе запалення. Приймайте призначені ліки. Якщо біль не мине — приходьте знову. І регулярно прикладайте щось холодне, — сказав лікар.
Він не знав, хто такий Уджін, і поводився з ним як зі звичайним пацієнтом — спокійно, без захвату, без істерик.
Щойно Уджін вийшов із кабінету, одна з медсестер дала йому маленьку пляшечку з замороженою водою.
— Так зручніше, ніж лід.
— Уджіне, відпочинь у машині, я заберу ліки, — сказав Кан Хо Су.
Він сам не помітив, що почав говорити з ним без формальностей. Уджін ледве стримав усмішку й кивнув. Вони спустилися вниз: Кан Хо Су пішов у бік аптеки, а Уджін — на парковку.
— Мяу~
Раптове котяче нявкання змусило його зупинитися. Він озирнувся — і почув його знову. Між колонами парковки показалася котяча морда, а за мить кіт повільно рушив до нього.
— Ти теж сирний кіт, так?
Блідо-вершкове хутро з жовтуватими смужками. Назву «сирний кіт» він почув нещодавно від персоналу Glooming Day у Бусані — і вона підходила ідеально.
Спершу Уджін подумав, що це бездомний кіт. Старий британський короткошерстий, брудний, змучений. Або загубився, або його просто викинули через вік. Уджін боявся підійти, щоб не налякати — тож завмер. Але кіт сам підійшов і потерся мордою об його ноги.
Уджін присів навпочіпки.
— У Са?
— Мяу~!
Почувши радісний звук, Уджін одразу перевірив праву передню лапу. Колись давно лапа У Са застрягла в спицях його велосипеда, і після того залишився глибокий шрам. Між шерстю чітко виднівся знайомий слід.
— …Ти справді У Са.
Кіт відповідав кожного разу, коли він кликав його на ім’я. Уджін гладив його — і не міг ані засміятися, ані заплакати.
— Уджіне, що ти там робиш?
Хван І Йон вийшла з машини, бо він так і не підійшов. Почувши ім’я «Уджін», кіт насторожився, нашорошив вуха й торкнув його лапою. Колись вони так гралися: У Са щоразу торкався його лапкою, коли чув ім’я.
Уджін не всміхнувся. Він підняв кота на руки й показав І Йон.
— Що це за кіт?.. Він якийсь…
Вона стрималася, не бажаючи говорити гидоти, бачачи, як Уджін тримає старого брудного кота.
— Це мій кіт. У Са, — сказав він із сяючою усмішкою.
Вони не бачилися дванадцять років.
Кан Хо Су, який повернувся з аптеки, був не менш шокований.
— Ти хочеш сказати, що це той кіт, якого ти залишив у домі батька після розлучення батьків? Звідки ти взагалі впевнений?
— Порода, колір очей, візерунок шерсті — усе збігається. Плюс шрам на лапі. І ще…
— У Сан?
— …
— У Хі?
— …
— У Са!
— Мяу~!
Уджін переможно глянув на Кан Хо Су.
— І головне — я просто знаю. Ми були разом лише два роки, але я його пам’ятаю. Так само, як він пам’ятає мене.
— Добре, добре. Але спершу — до ветеринара, — холодно сказала Хван І Йон.
Їй уже було важко дивитися, як Уджін треться об кота щокою.
Вони знайшли найближчу ветклініку, і лише там І Йон змогла видихнути.
— Це старий кіт?
— Так. Близько чотирнадцяти років.
— Судячи зі стану, ви знайшли його нещодавно. Думаю, він блукав кілька днів. Краще звернутися до клініки, куди його водили раніше.
— Кілька днів?..
Уджіна різонуло по серцю. Навіть кілька днів на вулиці для У Са були нестерпною думкою.
І Йон пояснила ситуацію лікарю.
— Дивно, що вони впізнали одне одного через дванадцять років, — сказав той.
Але він легко повірив. Людина, яка щодня бачить зв’язок між людьми й тваринами, знає: таке буває.
Після миття, грумінгу, рентгену й аналізів результати були готові.
— Серйозних хвороб немає. Але є артрит — вік. І легке виснаження, бо останні дні він майже не їв.
Лікар похвалив кота: за кілька днів на вулиці він не постраждав — значить, добре уникав небезпек.
Уджін розцвів, ніби хвалили його самого, і накупив купу котячих речей.
— Ти збираєшся залишити його?
— Звісно.
— Але подумай. Хтось же виховував його ці дванадцять років.
— Якби загубили — шукали б. Якщо не шукають — значить, викинули, — відрізала І Йон.
Вона перевірила сайти з оголошеннями про зниклих тварин. Нічого. Тож вони повернулися на майданчик зі спокійною душею.
Через У Са вони затрималися, і атмосфера на майданчику була напружена. Ходили чутки, що травма Уджіна серйозніша, ніж казали.
Але він з’явився з усмішкою, з котом на руках, і почав усім його показувати. Розповів історію дванадцятирічної давнини й навіть подякував каскадеру — так щиро, що тому стало ніяково.
— Чхе Уджін! Кіт зараз найважливіший?! — гаркнув режисер Пак.
Хоч він і був радий, що Уджін ожив, часу на сентименти не було.
— Зрозумів!
Уджіну теж не можна було гаяти час — увечері треба було їхати до Хьон Міна робити проєкт. Але й У Са довелося заспокоювати. На щастя, той тихо сидів поряд, задоволений уже самим фактом, що Уджін поруч.
— До речі, що ти там шукав увесь час? — спитала І Йон у Кан Хо Су дорогою назад.
— Про У Са. Думаю, власника можна не шукати.
— Я теж нічого не знайшла.
— Я перевірив соцмережі зведеної сестри Уджіна. Вчора ввечері вона написала, що кіт, якого вона ростила 12 років, помер.
І Йон підскочила.
— Оппа, ти знаєш, хто вона?
— Є в досьє від CEO Чана. Уджін сам не знає і знати не хоче.
— Вона написала, що У Са помер?
— Так. І фото виклала.
На фото був той самий кіт.
— Думаю, вона його не викинула. Просто загубила. Але шукати було лінь, тож вирішила, що він здох, — холодно сказав Кан Хо Су.
— Вааау…
І Йон спробувала вихопити телефон, але він уже заблокував екран.
— Покажи!
— Навіть Уджін не знає — і не треба.
— Він не хоче знати. А я хочу.
— Це не наша справа.
Вона замовкла. Але потім тихо спитала:
— Вона ровесниця У Хі?
— Так.
— …Тоді в Уджіна є ще зведені брати чи сестри?