РОЗДІЛ 50
Шкода було лише одного: в Уджіна не було записів сцен, які відбракували. Якби він міг порівняти їх із прийнятими, розібратися було б значно легше. Але, з іншого боку, він був вдячний режисерові Паку Чонхьоку. Хоч той і був вибагливим до скреготу зубів, та все ж реально дбав про нього. Тож, як би прикро не було, Уджін вирішив це прийняти і не скиглити.
Після останніх слів режисера він зрозумів, чого той хоче, але це не означало, що все стало кришталево ясно. Та акторська гра, яка задовольнила Пака, була «оригінальною» грою Уджіна. У ній не було його власних емоцій і він не тягнув за собою жодну з особистостей минулих життів. А отже, крім методу, який він люто ненавидів, існували й інші способи дати режисерові те, що той вимагав.
«Що я можу для тебе зробити?»
«Чому ти завжди намагаєшся щось зробити для мене, щойно мене бачиш?»
«Бо я більше нічого не вмію».
«Ти не тому хочеш щось зробити, що нічого не зробив. Тобі просто не по собі від того, що ти нічого не можеш зробити, так?»
«Я нічого не зробив і нічого не можу зробити. Єдине, що я вмію добре, — це одне. І я сподіваюсь, що заради тебе тобі ніколи не знадобиться моя допомога».
«Тоді чому ти знову питаєш, що можеш для мене зробити?»
«Бо колись ти можеш мене потребувати».
У сцені, яку вони знімали кілька днів тому, Луї з абсолютно беземоційним обличчям сипав цими питаннями на героїню. Усе життя від нього щось хотіли, і він автоматично вирішив, що й та, в кого він закохався, нічим не відрізняється. Тому знову й знову питав себе: «Що я маю для неї зробити?»
Як контрактний убивця, Луї був на сто відсотків упевнений лише в одному — у вмінні вбивати. Він сподівався, що вона ніколи не потребуватиме його допомоги. Але інстинкт підказував інше. А інстинкти вбивці ніколи не помиляються.
У цій сцені холодний і бездушний Луї показував каяття, прихильність і звіряче чуття водночас. І саме цю сцену режисер завалив уже не раз. До того ж, через сценічний тембр голосу Пак Йон А її валили майже так само часто, як і Уджіна. У результаті обидва були виснажені в нуль. Уджін досі пам’ятав, як Йон А, хитаючись, сповзла в крісло, мов слиз, бо не могла лягти на підлогу через спонсорський одяг.
Після нескінченного потоку «ні» він взагалі перестав думати. Рухи повторювалися на автопілоті, репліки вилітали з рота механічно, ніби записані в підкірці. Він не усвідомлював, правильні вони чи ні — просто говорив, ніби реально розмовляв з Лі Ю Ра. Єдине, що він пам’ятав: тоді він говорив і рухався як Луї, не думаючи про акторство.
— Стати Луї. Не усвідомлюючи цього…
Коли він переглянув прийняті сцени, стало очевидно: більшість із них були саме такими. У ті моменти, коли після десятків відмов свідомість здавалася, він переставав «грати». Камера починала зйомку — він занурювався, але щойно зупиняли запис, він миттєво повертався до себе. В голові чітко клацав тумблер: акторський режим — увімкнено / вимкнено.
Чи був правий режисер, вимагаючи глибшого занурення? Уджін уже входив у роль, але не ставав Луї повністю. Пак бачив цю ледь помітну штучність у продуманій грі, навіть якщо зовні все виглядало природно.
Уджін вирвався з думок і глянув на майданчик. Там Кан Мін Хо і Пак Йон А знімали наступну сцену. Режисер знову гаркав «стоп», але зйомка тривала.
Проблема Йон А була зрозуміла: інтонація і жести. Виправ — і буде ідеально. Ламати звички можна лише повторенням, тож її ганяли раз за разом. Якби Уджін продовжив грати так само, це могло б закріпитися так само погано, як сценічні звички Йон А. І тоді вже нічого не виправиш. Отже, критика Пака прийшла вчасно.
Із трьох головних акторів найлегше йшло Мін Хо. Досвід не обдуриш. Він глибоко сидів у персонажі, розумів його нутро. Навіть після команди «стоп» ще деякий час залишався в образі. Через це він часто дивився на Уджіна холодним, різким поглядом, від якого тому було ніяково.
До того ж у Мін Хо не було жодних поганих акторських звичок. Це був сеньйор, у якого варто було вчитися.
Зрозумівши, чого хоче режисер і де його власна проблема, Уджін більше не став дивитися відео. Він закрив ноутбук і сперся на нього чолом.
Добре, що, згадавши минулі життя, він не втратив самооцінку і его. Але в акторстві це не допомагало. Чим сильніше він відгороджувався від спогадів минулих життів, тим важче було занурюватися в роль. Особливо це проявилося під час тієї фотосесії, де він захищався сильніше, ніж будь-коли.
Колись він несвідомо занурювався і грав. Тепер — не міг. Він боявся, що особистість минулого життя захопить його зненацька, тому постійно тримав захист.
Вимкнути той чортів тумблер у голові й просто стати Луї було значно складніше, ніж звучало. Це не означало, що інші актори не усвідомлювали, що вони грають. Просто Уджін не розумів, у чому різниця між ним і ними. А навіть якби й зрозумів — толку нуль. Якби всі могли копіювати хороших акторів, поганих не існувало б.
«У будь-якому разі, використовувати особистість минулого життя — табу. Це не акторство. Мені треба просто прожити персонажа. Тоді це буде ще одне життя».
Після того як він згадав 999 життів, Уджін ніколи не припиняв оберігати справжнього Чхе Уджіна. Але він боявся, що повне занурення в роль буде нічим не кращим за занурення в минулі життя.
«Тоді яка різниця між 999 і тисячею?»
І тут його осяяло. Яка різниця? Максимум — ще одне життя. Як і раніше, він проживе його як довідник і відпустить.
Тоді це не зашкодить його теперішній особистості.
«Ні, стоп. Я не можу бути Луї постійно. Кнопка вмикання і вимикання потрібна».
Одна проблема вирішилась — вилізла інша. Уджін зітхнув. Але відповідь була поруч.
«Під час тієї фотосесії я діяв, спираючись на вигадану “минулу” особистість. Я тоді вирішив більше так не робити. Але ж це не було погано, правда? Якщо уявити, що Луї — ще одне минуле життя, я можу просто взяти його характер».
Тоді він відмовився від цього, бо вирішив, що це імпровізація, а не акторство. Можливо, саме через той надмірний самозахист усе й пішло шкереберть.
Отже, зараз найкращим виходом було створити нове “минуле життя” — життя Луї — і взяти його особистість.
Уджін прокрутив життя Луї в голові.
У чотири роки батьки, що постійно сварилися, того дня були дивно веселими. Новий одяг, нові черевики, парк атракціонів. Тонка відбивна, морозиво, рожевий солодкий цукор. Повітряна кулька. Щастя.
А потім — самотність.
Усиновлення в США. Купа таких самих дітей. Байдужі «батьки», яким потрібні були лише виплати.
Поліція. Розвал фальшивої сім’ї.
Фостерхауси.
Мафія. Одинадцять років. Навчання вбивству.
Кава після роботи — кисло-гірка, щоб перебити сморід крові.
Свобода. Самоусвідомлення. Любов.
І все одно — повернення до вбивств.
Уджін промив собі мізки, вважаючи це минулим життям, витягнув особистість Луї і співпережив йому. Він уже робив це раніше — тепер було легше.
Відтепер він був справжнім Луї, а не актором.
Це не порушувало його обіцянку. Це життя було вигаданим — отже, чесна гра.
Він підвівся. Його погляд став порожнім.
Світ Луї був сірим. Чорно-білим.
Він рухався згорблено, мляво. Напружувався лише під час «роботи».
Він сперся на спинку стільця і подивився на Пак Йон А туманним поглядом. Потім — ледь усміхнувся, дивлячись на Лі Ю Ра. Хлопчик із тьмяним волоссям і блідою шкірою.
— Луї, готовий? — покликав режисер Пак, який уже кілька годин нишком спостерігав за ним.
Уджін тихо кивнув.
Режисер примружився, ніби відчув холодний вітер.
Уджін підвівся і пішов до нього. Кроки були легкі, рівні. Здавалося, що він хитається, але хода була ідеально прямою. На піску його сліди майже не лишилися б.
— Знімаємо попередню сцену ще раз.
Пак глянув на нього і, не сказавши більше ні слова, наказав готуватися.