РОЗДІЛ 47
Перед самим виходом Glooming Day публіка або відверто знущалася з фільму, або їй було тупо байдуже. Єдині, кому було шкода акторів чи хто бодай чогось чекав від релізу, — це фанати головних ролей і кіномани, які любили роботи режисера Чхве Іґона.
Скільки б вони не впирались і які б інструменти просування не використовували — толку майже не було. У головах людей намертво засіла установка: всі романтичні фільми від G&C — лайно. Дійшло до того, що в мережі гуляв жарт: мовляв, Glooming Day уже можна вважати успішним, якщо він збере хоча б десяту частину переглядів відео з «Confession» у виконанні Уджіна.
Насмішки й хейт до фільму, який ще навіть ніхто не бачив, розповзалися як чума. Очікувань не було жодних. Трейлер виглядав красиво й зворушливо, але, як і з усіма такими стрічками, всі були певні: весь фільм — це і є трейлер.
Коли перший прес-показ виявився кращим, ніж очікували, люди одразу заявили, що це все — агресивний піар від G&C. Ба більше, надмірна реклама зіграла проти фільму. Публіка цинічно бурчала, що корпорація просто залляла медіа грошима. Мовляв, раніше так уже було — і все одно фільми провалювалися. У результаті в день прем’єри стрічку зустріли холодно.
І це було несправедливо.
Цього разу G&C діяли зовсім інакше, ніж раніше. Раніше схема була проста: яка реклама? Як батьки, яким соромно за невдалу дитину, вони запускали фільм у мінімальну кількість залів і тихо знімали з прокату якомога швидше.
Але люди цього не пам’ятали. У голові залишилось лише одне: романтичні драми від G&C — посередність.
Звісно, саме фанати головних акторів масово писали відгуки. І так само очевидно, що публіка ці оцінки висміювала. Під кожною рецензією з’являлися коментарі в стилі:
“Ви що, співробітники G&C?” або “Скільки вам заплатили?”
Але приблизно через тиждень після релізу щось почало змінюватися.
Люди почали дивитись фільм. Хтось пішов за компанію, нічого не чекаючи. Хтось — із батьками, бо більше нічого не йшло. Хтось — бо йому просто подобався жанр.
І поступово фільм почали оцінювати як фільм, а не як фанатський продукт.
Це була стрічка, що нагадувала про перше кохання і залишала важкий осад наприкінці літа. Вона не була легкою, не була світлою і вже точно не була щасливою. Але в серці залишалось дивне змішання тремтіння й смутку. Реальність того, як красиве перше кохання гине жалюгідно, дратувала — і водночас лишала гірко-солодкий присмак.
Сарафанне радіо виявилося страшною штукою.
Відгуки еволюціонували від
“Дивився без очікувань — виявилось несподівано добре”
до
“Це варто подивитись хоча б раз”
і зрештою —
“Цей фільм треба побачити”.
Задушлива спека середини літа не спадала навіть після дощів, лишаючи липке тепло. А коли спека, зливи й бурі минали, прихід осені викликав тьмяну ностальгію. Так само і цей фільм розповідав про кохання славного дня — і його порожнечу.
Операторська робота була дуже красива. Кожен кадр викликав захоплення, і люди знову й знову повторювали:
— Як і очікувалось від режисера Чхве Іґона.
Сюжет сам по собі не був вибуховим, але природний розвиток подій і прописані персонажі лише підкреслювали режисуру та акторську гру. І від цього трьох героїв ставало ще більше шкода. Їхнє кохання було красивим, їхні вибори — логічними і болісно зрозумілими. Прийняти це було неможливо, але інакше — ніяк.
— Бляха, я нічого не чекав, але що це взагалі таке… — пробурчав хтось, виходячи з кінотеатру й притискаючи пальці до кутиків очей.
— Насправді ж добре, правда? Фільм не те щоб захопливий, але такий спокійний, що ти просто залипаєш і не помічаєш часу.
— Так! Я майже не пам’ятаю сюжет, але ці кадри досі стоять перед очима. І актори… вони просто неймовірні.
Люди, які прийшли без бажання, зрештою лише зітхали від подиву. Усі довкола кивали, повністю погоджуючись.
Навіть після сеансу враження не відпускало. Говорячи з тими, з ким дивилися фільм, люди ще довго купалися в післясмаку.
— Який дідьків фрукт диявола з’їв Чхе Уджін? Як він може бути настільки чистим і водночас жалюгідним?
— Я знав, що він красивий, але тут… це вже за межами слів. Пам’ятаєш сцену біля вікна з паперовим стаканчиком? Він ніби ввібрав у себе сонце. А голос у нього ж шикарний, шкода, що в нього взагалі не було реплік. Могли б хоча б «Confession» поставити фоном.
— У нього не було жодної репліки?
— Жодної.
— Серйозно?! Я навіть не помітив! Я був упевнений, що він говорить!
Люди лише після фільму усвідомлювали: персонаж Чхе Хьон Сина не сказав жодного слова. Уджін передав усе — без слів.
Це відкрило нову тему. Сильні емоції грати складно? Насправді — ні. Якщо актор ніякий, усе виглядатиме як дитячий фарс. Посередній актор може кричати, плакати й показувати емоції напролом. А от справжня майстерність — це коли ти змушуєш відчувати мовчки.
Саме тому актори без діапазону постійно застрягають у схожих ролях.
Після Death Hill Чхе Уджін уже був зіркою серед новачків. У Чхунмуро за ним уважно стежили всі. І це було логічно: зовнішність, хімія з партнерками, акторка — у нього було все.
Але образ залишався вузьким. У Death Hill — небезпечний виродок. У зйомці для Biltman — харизма, нахабство, секс. Образ “сильного типу”.
І от у Glooming Day він зламав це вдруге.
Тиха, красива гра заспокоювала глядачів. Він довів, що може передавати думки й емоції без слів. Особливо всі відзначали сцену під дощем біля дому На Мійон — відчай на його обличчі згадували майже всі медіа.
— Що з тобою? — спитала Пак Йон А, коли Уджін вимкнув телефон і вдарився лобом об стіну.
— Та нічого. Просто моє ганебне минуле знову мене переслідує.
— Але ж відгуки хороші, фільм іде нормально.
— Люди просто не вміють бути задоволеними, — зітхнув він.
— Ти сам казав: пам’ятай помилки, але не зациклюйся. А ти явно зациклився.
— Як не зациклюватись, якщо вони існують у вигляді доказів і періодично лізуть мені в обличчя? Це ж назавжди, так?
Він подивився на неї з надією: скажи, що ні.
— Якщо ти не в театрі, то так. Кіно і драми — це історія. Тому й треба викладатись, щоб потім не було соромно навіть після смерті.
— Навіть так, я була б рада, якби про мене взагалі писали, — зізналася вона і сьорбнула каву. — Бля… гидота.
— Вибач.
Американо Уджін варив сам, заради ролі Луї.
— Я просто не п’ю чорну каву. Але що поробиш — Лі Юра любить американо.
— А тобі теж дісталось. Сценаристка — садистка. Подивись на свої нігті.
Луї гриз нігті, і Уджін довів це до фанатизму.
— Не боляче?
— Ні. Я знаю межу.
Пак Йон А усміхнулась і поплескала його по плечу. Успіх — це або везіння, або праця. У нього було і те, і те.
— Лузери тут зібралися, — пролунав голос Кан Мін Хо.
— Ти щойно нас лузерами назвав?
— Хочеш, щоб режисер обматюкав і вигнав зі знімального майданчика?
Вони мовчки опустили голови. Одна не могла пити каву, інший постійно псував дублі. Заперечити було нічого.