Розділ 19
Гортаючи стрічку, Ча Хьон-Син натрапив у економічній рубриці на знайоме ім’я й машинально натиснув на новину.
〈Директор зі стратегічного планування групи XX Пак Чі-Хьок повертається до Кореї з дружиною після 8 років. Початок повноцінної боротьби за спадщину?〉
Стаття розписувала, як Пак Чі-Хьок після шлюбу виїхав за кордон, навчався, працював у нью-йоркському підрозділі та назбирав солідний список досягнень. Саме через ці результати його перевели назад у головний офіс групи XX.
Колись, у студентські роки, він і близько не цікавився управлінням фінансовою імперією. А тепер виглядав як типовий хижий бізнесмен із апетитом на владу.
Якби не фото в статті, Ча Хьон-Син ніколи б не здогадався, що цей амбітний чоловік — той самий Пак Чі-Хьок, якого він знав.
Ба більше, жінка поруч із ним була зовсім чужою. Як з’ясувалося, вона — онука великого медіаконгломерату.
Усі схвальні статті про Пак Чі-Хьока походили саме з цього медіахолдингу.
Це було дивно. Десять років тому Пак Чі-Хьок і На Мі-Йон точно були разом.
Попри жорсткий спротив родини, вони одного дня просто зникли з університету. Ходили чутки про втечу.
Після цього — тиша. Ніхто не питав: «І що з ними сталося?»
І він сам ніколи не цікавився.
Тепер він знав відповідь.
Схоже, їхня «романтична втеча» закінчилась провалом.
Думки обірвав дзвінок телефону.
— Професоре, їжа тут просто жахлива!
Голос асистента грубо виштовхнув його назад у реальність. Асистент приїхав у Бусан раніше, щоб усе підготувати.
— Коли приїдете, не йдіть одразу в університет, пообідайте десь у місті. У Бусані купа місць, де смачно готують. Як їжа в універі може бути настільки хріновою?
Асистент, знаний гурман, почав перераховувати всі відомі бусанські страви. Він навіть пропонував перетворити триденний семінар на гастрономічний тур.
Ча Хьон-Син усміхнувся і, поклавши слухавку, на мить задумався, чи не надто він м’який керівник. Коли він засунув телефон до кишені, світло відбилось від обручки на його лівій руці.
Зійшовши з потяга, він поїхав в таксі до університету. Дорогою згадав слова асистента і вирішив пообідати десь поряд.
Нічого конкретного не хотілося. Погляд упав на заклад із дведжигукбапом.
Згадавши, що асистент називав його обов’язковою стравою, він без вагань зайшов усередину.
— Ласкаво просимо.
Обідній час уже минув, у залі було тихо. Жінка — чи власниця, чи працівниця — провела його до столу, несучи дитину за спиною.
— Один? Один дведжигукбап?
Ча Хьон-Син машинально кивнув… і раптом зрозумів, що голос знайомий.
Він підняв голову.
Перед ним стояла На Мі-Йон — з дешевою хімічною завивкою.
На мить він не був певен, вона це чи просто схожа жінка.
— Вам ще варене м’ясо? — перепитала вона.
Це була вона.
Він повільно кивнув. Вона яскраво усміхнулась і крикнула на кухню:
— Один суп і порцію вареного м’яса для другого столика!
Вона принесла серветки й воду. Ча Хьон-Син сидів, ніби оглушений.
Але вона дивилась на нього як на звичайного клієнта. Повністю чужого.
Коли їжу подали, він почав їсти, не відводячи від неї погляду.
На Мі-Йон сиділа за столом, тримаючи немовля і годуючи його з пляшечки. Дитині було менше року.
Вона дивилась на малюка з теплим щастям у очах.
Із кухні вийшов невисокий, кремезний чоловік у фартуху. Ні гарний, ні потворний — просто звичайний. Він увімкнув телевізор і з усмішкою глянув на На Мі-Йон та дитину.
На екрані були новини.
Пак Чі-Хьок із дружиною і п’ятирічним сином виходили з аеропорту.
Пак Чі-Хьок тримав хлопчика на руках і широко усміхався в камеру.
Внизу рядок: «Повноцінна боротьба за спадщину групи XX».
— Який щасливий малий. Народився з золотою ложкою в роті, — пробурмотів чоловік.
Він дивився не на Пак Чі-Хьока, а на хлопчика.
Потім перевів погляд на На Мі-Йон і немовля в її руках.
У його очах було щось схоже на жалість… і прив’язаність.
— Перемкни, — тихо сказала На Мі-Йон.
Вона опустила очі, щойно на екрані з’явився Пак Чі-Хьок.
— Та всюди те саме. Дивитись нічого.
— Навіщо ти взагалі дивишся новини про людей, які нам ні до чого?! — різко зірвалась вона.
— А що з іншого має до нас стосунок? Чого ти так злишся?
Її голос став тихішим наприкінці фрази.
— Мамо, тату, я зі школи!
У зал зайшов хлопчик років дев’яти з рюкзаком.
— Чого так пізно? Ти їв? — сердито спитав чоловік.
— Уже їв у друга.
— Треба було подзвонити! Мама хвилювалась!
— Годі, — втрутилась На Мі-Йон.
Вона кинула на хлопчика погляд, натякаючи піти всередину.
Хлопчик, глянувши на батька, швидко пройшов повз стіл Ча Хьон-Сина.
І в ту мить, коли обличчя хлопчика й обличчя Пак Чі-Хьока на екрані опинились поруч, Ча Хьон-Син застиг.
Він більше не міг взяти палички.
Чоловік щось бурмотів, називаючи хлопчика «чужою дитиною», скаржився, чому має ростити не свого.
На Мі-Йон тримала немовля й мовчала.
Тільки тоді вона помітила Ча Хьон-Сина — єдиного клієнта.
Її обличчя почервоніло. Але не тому, що вона його впізнала.
Просто сторонній став свідком сімейної сварки.
Він підійшов до каси.
На Мі-Йон порахувала чек.
Він чітко написав своє ім’я.
Вона глянула — і тут же віддала чек, навіть не задумавшись.
Вона не пам’ятала його обличчя.
Звідки їй пам’ятати ім’я.
Вийшовши, Ча Хьон-Син зупинився біля входу й бездумно подивився в небо.
Те саме літо. Та сама спека, що й десять років тому.
Бусан липнув до тіла потом.
Він послабив краватку, витер лоба і востаннє глянув на ресторан.
На Мі-Йон була там.
Вона стала дружиною не Пак Чі-Хьока.
Заради чого він тоді терпів?
Не заради цього.
В очах тремтів жаль.
Він глибоко зітхнув, заплющив очі й знову відкрив — погляд став твердим.
Він підняв ліву руку й подивився на обручку.
Тепер у нього є людина, яку він має любити й захищати.
Для На Мі-Йон він — ніхто.
Без імені. Без спогадів.
Хто він такий, щоб судити її життя чи жаліти?
Чи то через боягузтво, чи через надмірне терпіння — його кохання було криком у порожнечу.
Пройшло, як літній дощ. І зникло без сліду.
Оскільки лише він любив, сумував і шкодував,
лише він мав поставити крапку.
Він сподівався, що На Мі-Йон любить.
Що вона живе без жалю.
Так само, як і він тепер.
У цю мить задзвонив телефон.
«Дружина».
Краї губ розслабились.
— Коханий, ти доїхав? Я хотіла подзвонити одразу, але закрутилась. Там дуже спекотно? Ти поїв?
Її голос лився потоком.
Він слухав, і на його обличчі було щось між усмішкою й сльозами.
Він не думав про дружину постійно.
І вважав, що вона — так само.
Але поки вона думала про нього, він думав про На Мі-Йон.
Це було не минуле кохання.
Це було нерозділене.
Але це теж було кохання.
Закриваючи главу юності, він тихо прошепотів:
— Пробач…
Вона не почула.
— Мм? Що ти сказав?
…
Цього разу він промовив інше.
Глядачі могли прочитати це по губах.
Вона — ні. Але відповіла, ніби все зрозуміла.
— Я знаю. Я теж тебе дуже люблю.
Ча Хьон-Син нарешті усміхнувся.
Його літо було все таким самим спекотним.
Але він більше не стояв один під холодним дощем життя.
— Добре, знято!
Зйомки фінальної сцени завершилися.
Уджін повільно вийшов зі стану Хьон-Сина.
Видихнув, розслабився — і щиро усміхнувся.
Смуток і дивне відчуття завершеності змішались, залишивши підйом.
— Дякуємо за роботу!
Майданчик вибухнув оплесками.
Уджін уклонився Чхве Іґону й усій команді.