Непомітно настала пора шкільного фестивалю.
Сумнівів у мене було чимало, але результат виконаної роботи вражав, нам з запасом вдалося зібрати необхідну кількість спонсорів і відповідно грошей. Завдяки цьому, мені з Цукіно-сан довелося добряче попотіти, безперебійно створюючи для спонсорів обіцяну рекламу. Потрібно було скласти близько тридцяти рекламних слоганів, але чим далі йшло, тим незрозуміліше ставало, про що взагалі йдеться. Зате, самі рекламні брошури, на мою скромну думку, вийшли дуже навіть нічого. Як Цукіно-сан і пропонувала, на брошурах були зображені різні наші визначні місця, хіба що лікарня залишилася осторонь.
Вивіска, зроблена нашими спільними зусиллями, зайняла своє місце на шкільному подвір'ї. Правда, коли її винесли і встановили на місце, знову окинувши її поглядом, я відчув якийсь, сором? На полотні, що ввібрала частинку кожного з нас, яскраво виділявся кіт з неабияк розтягнутим червоним сонцем. З огляду на те, що сталося раніше, думаю, роботу можна навіть назвати хорошою. Єдине, кіт стояв на чорно-білій дошці, яку всі напевно сприймуть як дошку для шахів.
Дозвольте мені зізнатися. Цю дошку намалював я, спочатку мала вийти дошка для шашок. Я не збирався займати нею багато місця, просто попередивши Цукіно-сан, намалював її на одній зі складних для зафарбовування частин вивіски, а на коментар - Як добре у тебе вийшла шахова дошка! - навіть відповідати не став. Спочатку збирався чесно відповісти - Що такого складного в тому, щоб намалювати дошку? - але стримався, злякавшись видати своє нестримне бажання намалювати саме її. Яко-сан так хотіла відвідати фестиваль... Ось мені й спало на думку намалювати дошку, зробити її частиною фестивалю хоча б у такій формі. Про себе я вирішив, що краще про таке не розповідати.
Коли почалося позолочення верхньої половини тіла, доктор Таеда і Яко-сан вирішили перейти до нової методики лікування. Мене, звичайно, в той момент поруч не було, це я чув від самої Яко-сан. У календарі в її палаті нових операцій не було. Озолочення лівої ноги просувалося до стегна. Відрізати було вже марно, нові уражені місця з'являлися швидше, ніж проводилися операції.
Старий я обов'язково сказав би: «Не здавайся! Якщо є хоч найменша можливість, відрізай!» Але одна з наших розмов повністю позбавила мене дурних думок.
-Між іншим, вчені знають спосіб створення золота.
- Хіба не ти казала, що золото з'являеться тільки в зірках, тому і не падає в ціні?
- Тобі в школі ж розповідали про атоми і нейтрони? Трохи спрощуючи, звичайно, але якщо в ядро атома правильно вдарити нейтроном, на виході можна змінити атом. Тільки ось так ніхто не робить.
- Чому?
- Не окупається. Для того щоб правильно потрапити в маленьке-маленьке ядро атому ще більш маленьким нейтроном, буде потрібна незліченна кількість енергії, золото на виході буде коштувати дешевше ніж процесс по його створенню.
- Ніяких чудес в реальності, шкода, так?
- Ось і у мене чудес теж не передбачається. - поклавши руку на груди, вона посміялася. - Відрізати вже немає сенсу. Моє тіло тепер поступово втрачатиме сили. Якщо проводити операції, доведеться різати занадто багато. Цілим слитком я буду коштувати дорожче.
Її права рука почала потроху німіти. Розстановка шашок для гри стала моїм обов'язком, а Яко-сан тим часом почала переміщати шашки однією лівою рукою.
- Правильно, правильно, дивлюся, з твоєю грою вже все в порядку.
У палаті продовжують постукувати шашки.
З вулиці доносяться оплески.
Мимоволі я уявляю вид з вікна палати. Голова трохи крутиться. Весь ранок я роздавав брошури, решту дня провів, байдикуючи. На годиннику дев'ята, феєрверк, закінчення фестивалю. Запускають, звичайно, зі шкільного двору. Його ж видно з санаторію? За ідеєю, санаторій - найвища точка в місті. Чи бачить феєрверк Яко-сан? Сподіваюся, що так. Зоряне небо ввечері звідти має виглядати прекрасно.
Несвідомо знову захотілося її побачити, хоча заради фестивалю я доклав чимало зусиль.
- Знову збираєшся відвідати ту дівчину? Цумуру Яко? - запитує мене Харуміцу.
На подив, на його обличчі був досить кислий вираз для такого свята. Напевно, в цьому ми зараз схожі.
- Так... ти правий.
Навряд чи йому є за що мене посварити, крім факту того, що я щодня відвідую лікарню, звичайно. Навіщо він взагалі підійшов? Та й чого він такий незадоволений?
- Коли я почув про твої візити Цумури-сан, я спочатку подумав - він?! - але разом з цим, у мене на душі полегшало.
- Що? Чому?
- Слухай, напевно ти не знаєш, але замок на решітці в каналі, що веде до санаторію, зламав я.
Ух, навіть не знаю, навіщо я тобі все розповідаю...
Він говорить про той самий прохід, який я використовував? Значить, зламаний там замок - його робота? Якщо подумати, про той прохід я дізнався після нашого з Харуміцу походу до пана Морітані.
- Емм...
- Хах, чому я завів цю розмову... - запнувся зазвичай жвавий на розмову Харуміцу.
Якщо припустити, що він звільнив прохід для мене, значить він хотів, щоб я пробрався до лікарні? Щоб я зустрівся з Яко-сан? Він намагався так підбадьорити Яко-сан?! Ні. Такого точно не може бути - рішуче обірвав я свої міркування.
- Ну то що? Зовсім не розумію, до чого ти хилиш.
- Сьогодні батько сказав, мовляв, бачив статтю про тебе в одному з журналів.
- Про мене?!
- Ну ти зрозумів, про тебе і про неї.
- Про Яко-сан і моїй...?
- До нас все доходить пізніше, думаю, через три дні та стаття з'явиться в магазинчику Морітані. Навіть якщо до нас журнал не прийде, рано чи пізно приїде преса, тоді всі і дізнаються. Все місто дізнається про Цумуру Яко.
Стаття в журналі!? Преса!? Значить, мене скоро розкриють? Я зовсім перестав розуміти, про що мені говорили. Харуміцу ж, незважаючи на моє збентеження, все продовжував.
- Поки що ніхто нічого не знає. Ні про твої візити, ні про твій зв'язок з нею. Прикинься, що нічого не знаєш! Тобі потрібно перестати до неї ходити!
- Зачекай, що ти кажеш?
- Не ходи більше туди, кажу! Все вирішено, гроші, швидше за все, вже вирішено передати тобі. Значить і ходити до неї не треба!
- ...Е?
- Хіба ні? Вона ж робить це з жалю, сам подумай, серед людей з усієї країни вибрала тебе...
Що він намагається сказати? Немає необхідності ходити до неї? Тому що її стан погіршується? Звичайно, ні. Через інформацію, що навалилася на мене, я не відразу почав розуміти сенс його слів.
Прибудуть журналісти. Якби я був одним з журналістів, про що б я спробував написати? Про що б я збирав інформацію? Все просто. Звичайно, про плітки навколо студентки без сім'ї, яка в обмін на своє життя заповіла триста мільйонів сторонній людині, навіть не родичу.
- Загалом, якщо гроші твої, краще дистанціюватися від переполоху.
Він правий. Але навіть якщо він правий, сама думка про таке змушує серце зрадницьки стиснутися. Всупереч холоду, що охоплював тіло, в голову бив жар.
- Завжди дивувався, чому ти відмахуєшся від усього, тримаєшся осторонь... Це так несправедливо. Немає причини забирати у тебе все.
Вимовлені ним слова несли в собі жалість до мене. Ту саму жалість, яку я сам щодня відчував до себе. Я не здогадувався, що він думає про мене. Дивно саме зараз почути від Харуміцу про цю, зазвичай ігноровану всіма тему.
- Я справді радий за тебе. Добре, що вона вибрала тебе. Тепер ти будеш вільний.
- Харуміцу... Насправді, гроші для мене не головне. - Я вирішив виправдатися хоча б перед ним.
- Так, так, розумію, я все розумію.
Та що він розуміє?!
- Коротше, я не збираюся припиняти відвідувати її.
Впевнено сказав я, кивнув собі. Моє тіло все ще було як у крижаній воді, а жар у голові пульсував все сильніше. За спиною вибухали феєрверки. Яскравий синій вибух освітив шкільний двір.
- ... адже я ще жодного разу не здобув перемогу.
- Ха?! Про що ти?
- Слухай, можеш не відповідати, якщо не хочеш, але... Ти відмовився від шкільної поїздки через мене, так? - Мене давно мучило це питання. Варто було такій думці спасти на думку, як я розлютився і відсторонився від неї . Чи не змусив я його відмовитися від поїздки на честь випускного? Заради чого, лише заради мене?!
- Ето...
- Почекай, забудь, не відповідай! Хочу сказати, я дійсно вдячний тобі за попередження. - тільки й вимовив я, не маючи змоги сказати ще щось.
До санаторію я добирався, наче за мною хтось гнався. Повністю проігнорувавши реєстратуру, я відразу попрямував на шостий поверх.
Вона точно і уявити не могла мою появу в такий час. Побачивши мене, як заходжу в палату, вона сильно здивувалася. Схоже, ще секунду тому вона милувалася затишним нічним небом.
- Я змогла побачити весь феєрверк. Гарне було видовище! - Її обличчя здавалося, старшим чи що? Рідко коли її можна побачити такою. Втім, нічого дивного, вона ж набагато старша за мене.
- Ето, хіба тобі не треба вже повертатися додому?
- Сьогодні я б хотів залишитися тут! - голосно озвучив я своє егоїстичне дитяче бажання.
- Ха-ха, було б чудово. - сміючись відповіла вона, хоч я і приготувався почути відповідь в стилі, тобі краще повертатися додому і т. д. - Мені якраз було трохи самотньо, було б чудово, склади ти мені компанію на ніч.
- ... У тебе з головою все гаразд?
- Як нечемно з твого боку... Знаєш, я трохи сонна для шашок, може приляжемо?
- Без проблем, я прямо тут і... - почав я вже було влаштовуватися на підлозі і зупинився. Яко-сан підняла ковдру і рукою манила мене до себе.
- Не можу ж я дозволити тобі спати на підлозі! - знущально посміхнувшись, заявила вона, побачивши мій ступор.
- Та я не проти...
- Або до мене, або додому! Що вибираєш? - заявила вона тоном, який явно не приймав третього варіанту.
Недовго помучившись з вибором, я здався і вирішив підкоритися Яко-сан. Для мене таке було вперше, виявилося все набагато важче, ніж я уявляв. Перш за все, було зовсім не поворухнутися. Здавалося, варто мені зробити один незручний рух і з мене може щось вивергатися.
- Може повернешся до мене?
- Якщо повернуся, мене може вирвати від хвилювання. Все ще не проти?
- Ну вже ні, тоді можеш не повертатися. - відрізала вона, занепокоївшись на своєму боці. В результаті я відчув дотик її спини.
- Сьогодні ти зовсім холодний...
- Напевно...
У тиші палати помітив дещо, чого не помічав раніше. Її серцебиття трохи відрізнялося від серцебиття звичайних людей. Звук був трохи вищим і звучав скоріше як відлуння. Можливо, наслідки позолочення? Несвідомо я зачарувався красою цього звуку. Хвороба, що пожирає її тіло, ще не дісталася до серця?
- Яко-сан.
- М? Що?
- Я кохаю тебе.
Очевидно, такі слова не варто було вимовляти, лежачи спиною до спини. Перервавши мої роздуми в темряві, вона відповіла.
- Як я і думала... Хах-хаха! - її сміх був гучним, але віддавав самотністю. Більше нічого сказати я їй не міг.
Вночі я все чекав обходу медсестри Німури-сан. Так, у нервовому очікуванні ненадовго, засинаючи і прокидаючись, я протримався до самого ранку. У якийсь момент, підвівшись і протерши сонні очі, я поглянув на палату, що мене оточувала, поступово повертаючи собі звичний спокій.
Але ж крім втечі зі шкільного фестивалю, я також втік з дому. З хвилини на хвилину мати може виявити мою відсутність. В результаті може скластися досить неприємна ситуація. Але це дрібниці, адже вчора я спонтанно зізнався Яко-сан у коханні. Що вона мені відповіла? Як я і думала?! Варто згадати про вчорашній вечір, і починає боліти голова. А винуватиця, тим часом солодко спала поруч.
Ламаючи голову, як буду з нею тепер розмовляти, я підвівся з ліжка і підійшов до вікна. Виглянувши з вікна, виявилося, вхід в санаторій був оточений безліччю людей. Фактично було видно тільки двадцять чоловік, але для масштабів Субару-дай, двадцять чоловік - справжній натовп. Трохи подалі було видно мешканців міста. Швидше за все, тих, кого зацікавила галас. Про причини стовпотворіння у мене вже були думки. Харуміцу мав рацію. Невже почалося? Значить, стаття вже розійшлася і наповнення її, звичайно, найпровокаційніше.
Гаразд, що має бути, того не уникнути. Якщо вважати це певним покаранням за повну втрату контролю над ситуацією разом з лицемірною цікавістю, що з'явилася до мене, то я навіть не проти. Ось тільки, як до цього поставиться Яко-сан? Мене пройняло до мурашок. Що б там не написали, засмутити її, швидше за все, у них не вийде, вирішив я. Однак хвилювання нікуди не поділося.
І що мені робити? Куди я можу втекти в такій ситуації?
У сумнівах, я прийняв рішення зробити явно не найкращий хід - для початку спуститися на перший поверх, у загальний хол.
- Ето-кун! Тобі краще не виходити! - почув я по дорозі попередження медсестри Німури, але проігнорував.
Небо сьогодні було кришталево чистим, варто було зробити крок назовні, яскраве сонячне світло миттєво мене засліпило.
Варто було натовпу впізнати мене, як потік людей хлинув до воріт. Ніби чекаючи на мене, крізь закриті грати одна за одною почали висуватися мікрофони.
- Ви Хіната-кун, так?! Дозвольте задати пару питань!
- Хіната-кун, розкажіть про стан Цумури Яко?!
- Збираєтеся передати отримані гроші батькам?
- Чи правда, що ви син Томури Яко?
В одну мить я був занурений в море питань і заціпенів. На секунду мені здалося, що я перестав бути самим собою. Почувши град питань, містяни, напевно, теж почали розуміти, в чому тут справа. А може, хтось сміливіший вже давно розпитав журналістів.
- Відповідайте тільки на одне питання...
- Які у вас стосунки з Цумурою Яко?
- Вибачте за відвертість, але ви у стосунках?
- Та звідки ви взагалі все це берете!? - несподівано для себе вирвався я, проте мій сплеск емоцій швидко потонув у новій порції зустрічних питань.
Напевно, вони всі роздратовані, втомилися від довгої дороги до нашого містечка? Незадоволені моїм ігноруванням їхніх питань. Але ж я хочу відповідь лише на одне вже озвучене питання! Як, чорт забирай, вони всі дізналися про мої стосунки з Яко-сан!?
«Сьогоднішній тижневик», той хлопець, Юкава! - спалахнуло в моїй голові. З наповненими злістю очима я озирнувся. Серед цих людей його не було.
Один за одним, питання продовжували вилітати з ротів журналістів. Без сорому, один чоловік років п'ятдесяти задавав вульгарні питання, інший намагався вивідати, як я буду розпоряджатися грошима. Вони повинні були бачити мою реакцію, мою злість, але не зупинялися. Втім, на моє власне здивування, замість того щоб зірватися, на душі у мене ставало тільки спокійніше.
Раптово в моє плече влетів журнал. Мабуть, один з журналістів кинув ним у мене. Опустивши на нього погляд, я прочитав назву: «Сьогоднішній тижневик».
Ось і джерело всіх проблем. На обкладинці красувалася фотографія Яко-сан студентських часів. Великими літерами було написано: «Бідний хлопчик, який втратив золоту туфельку, отримає спадщину в 300 мільйонів від вмираючої дівчини!» Трохи нижче фотографії було підписано: «Трагедія за красивою історією, збагачення і триста мільйонів!» А в самому низу збоку висіла моя маленька фотографія з невідомо звідки взятою особистою інформацією. Починаючи від адреси, закінчуючи становищем всередині сім'ї. Все погано, навіть отримавши гроші, схоже, на мене чекає досить похмуре майбутнє.
Згідно з цією безглуздою статтею, Яко-сан, не маючи родичів, збиралася добровільно передати гроші уряду, але тут втрутився я. Частина провини лежала і на лікарні - закрили очі на жадібну до грошей людину, яка пробралася до бідної дівчини. Переставши займатися в школі, день у день я, нібито проникав у санаторій і втішав хвору. Про нас зібрали чимало інформації, ось тільки про шашки не було і слова. Про те, що відбувається в палаті, вони могли тільки припускати. Подумати тільки, так і написано «втішав її». В кінці автор припустив швидку смерть пацієнта, згадувалося про вже проведені операції на ногах. Згідно зі статтею, гроші вже майже у мене в кишені, зворотний відлік давно почався. Описано було досить докладно, але було відразу зрозуміло, що про все і про всіх автору не відомо бути не повинно.
- Гей! Досить нас ігнорувати! - несподівано голосно крикнув мені хтось із натовпу, явно збираючись відволікти від журнальної статті, яка мене паралізувала.
Хто б не кричав, у нього вийшло. Прокинувшись, я кулею рвонув назад до лікарні. Навіть не маючи постійного доступу до інтернету, можу тільки уявити хаос, що зараз твориться в мережі. Прямо зараз, в мережі, мої особисті дані, повна інформація про Яко-сан і багато іншого викладено у вільний доступ і обговорюється мільйонами людей в реальному часі. Для всіх в мережі, наша історія з грошима і спадкоємцями - проста розвага.
Частково, стаття говорить правду. Саме заради грошей я зблизився з нею, продовжував зустрічатися, розуміючи, до чого все йде, чекав її смерті. Вона вже стала живим золотим злитком, нічого не зміниться і в майбутньому. Стаття припускала, що не пройде і пари днів до її смерті, тому журналісти, затамувавши подих, чергують біля санаторію.
Вже повністю збивши собі подих, мчу по коридору, в голові стукає кров, чому мене знову нудить!? Намагаючись одночасно вирівняти дихання і вгамувати блювоту, зупиняюся і до кінця не помічаю тінь, що підпливає до мене ззаду.
- Вітаю з посвятою!
Обертаюся до співрозмовника, переді мною виявляється обличчя знайомої мені людини з реєстратури.
- Ви...
- Я? Ах, звичайно, я ж жодного разу не представлявся.
Можеш називати мене Кубояма - представився він і чомусь розсміявся - Вони вже давно стоять, Німура попереджала тебе, хіба ти не чув її?
- Чув... просто не зміг побороти цікавість...
- Ситуація просто жахлива. Ми так намагалися, щоб інформація про стан пацієнта не просочувалася в треті руки.
- Звідки вони дізналися про її стан, про точну суму, яку я отримаю?
- Хто знає? Про грошову компенсацію, звичайно, легко було дізнатися. Інформацію про хворобу массового позолочення анапластичного міофібропласта і ставлення уряду до неї знайти легко, якщо захочеш. А ось про стан пацієнта вже складніше, дізнатися про стан хворих так просто не вийде. - спокійно розсудив Кубояма. - Але основна проблема не в цьому, всі дізналися, що ти, який не є навіть далеким родичем, отримаєш величезну суму грошей. Дискусія крутиться навколо тебе, абсолютно незнайомої для неї людини, та ще й дитини з явними фінансовими проблемами в родині.
- Що мені робити?
- Вже нічого не поробиш. Лікарня буде продовжувати виконувати головну мету - з усіх сил ми будемо боротися за життя нашого пацієнта. Одна з причин, чому вона залишається тут, щоб самій вирішити, як їй жити до самого кінця.
- Ось як...
- Якщо вже так, то в першу чергу варто подумати про себе. Точніше кажучи, про тебе найбільше я і турбуюся.
- Про мене?
- Тепер якщо Цумура-сан помре, все миттєво виллється ще в одну статтю. Хлопчина Ето Хіната стане найгарячішою темою. Для всіх ти станеш хлопчиком на мільйон. Як тобі? Витримаєш?
Хотілося заперечити, що я ще жодного разу не переміг, але проковтнув ці слова.
- Вибачте, я поки не знаю... не думав про це...
- І не думай. Але ось рішучість тобі точно знадобиться. Якщо дійсно бажаєш бути її «спадкоємцем», необхідно мати волю кинути все, що ти мав досі.
- ...навіть так?
- Не знаю, чи розповідали тобі... Був один пацієнт, який намагався заповісти гроші за своє тіло дівчині, з якою зустрічався. Ось тільки це породило багато конфліктів з його родиною. Не буду розповідати в подробицях, скажу лише, що дівчині довелося дуже не солодко. У цьому світі буває і так, не забувай. - мляво закінчив він, явно не бажаючи вдаватися в подробиці. - Гроші можуть сильно змінити людей. Але знаєш, Ето-кун, я здогадуюся, в якій ти ситуації. Мені б хотілося дати тобі пораду; поки все не вщухне - не висовуйся! Що б тобі не говорили, ти зараз єдиний, хто може її врятувати.
- Але якщо я прийму все як є... всі вирішать, що я з нею, лише заради грошей!
- Не говори дурниць! Яка різниця, що про тебе думають інші!? Єдина, хто повинна вірити тобі - Цумура Яко! - з несподіваною впевненістю заявив мені Кубояма-сан.
Які б слова мені не говорили, для мене найжахливішим було те, що оточуючі ставляться до Яко-сан як до кришталевої туфельки, а моє становище уявляється іншим павутиною, що обвила цю саму туфлю. Найбільше мене лякає при такому порівнянні...
-Кубояма-сан, можна ще питання?
Читаючи статтю, мені здалося дещо дивним. Там описувалася недбала система безпеки лікарні, що дозволяла будь-кому вільно входити і виходити з нього. Писалося, ніби з такою безпекою Яко-сан як скарб, який можуть у будь-який момент викрасти зловмисники. Стаття була огидна в своїй суті, проте тут були й аргументи, з якими я змушений був погодитися.
- Кубояма-сан, можете сказати, чому ви весь цей час мене впускали?
Причина криється в цьому. Адже я найменш підходяща для цієї ролі людина.
- Хіба ви не здивувалися, коли вперше усвідомили, хто зайшов у приймальню? Не здивувалися, розуміючи, яка абсурдно низька кількість відвідувачів взагалі може бути? Навіть не так. Чи не сумнівалися ви, впускаючи мене всередину? Я ж її син!
Співрозмовник здивовано завмер. Вгадав?
- Ну і? Що ти намагаєшся сказати?
- Чи не занадто ви легко поставилися до мене?
Раптом я справді бажаю від Яко-сан тільки грошей? Зроблю все тільки гірше?!
- За твоєю логікою, в цьому світі взагалі немає нікого, кому можна вірити. Знаєш, я навіть зараз розмовляю з тобою, а за твоєю логікою, ти можеш мене прямо тут і вбити...
- А якщо... раптом так і є...
- Ось тільки вбивши мене, ти ніякої вигоди не отримаєш. Поки не помре Цумура Яко, у тебе немає інших шляхів. А намагатися нашкодити їй - намагатися нашкодити самому собі. - відповів він - Більше того, навіть якби у тебе в голові були тільки гроші, я б все одно пропустив тебе всередину. - подивившись мені в очі, продовжив він.
- Чому?
- Як чому? Вона просто людина, не річ. Хто я такий, щоб заважати людині спілкуватися з іншими людьми. - Після цих слів він розвернувся, збираючись піти. - У будь-якому випадку, я бачу, що ти не погана людина...
- Про що ви розмовляєте? - Несподівано втрутився в нашу розмову доктор Тоеда, який підійшов до нас.
- Так, ні про що. Просто Ето-кун говорить всякі дурниці, тому прийшов його добре потрусити.
- Ох, не переживай, хлопче. Хоча, коли я вийшов на хвилину до входу, щоб перевірити, як там справи, навіть мені стало погано.
- ... ось як...
- Звичайно! Гаразд, давай сюди на пару хвилин. - сказав він, махнувши рукою в бік кабінету, в якому ми розмовляли один раз.
- Дивись. Зрозумів, що це таке? - показав мені лікар пробірку з якоюсь прозорою рідиною.
Придивившись, на дні пробірки я побачив маленький шматочок золота, який яскраво блиснув, зловивши світло однієї з ламп.
- Перед тобою шматочок її шлунка. Відрізали його кілька днів тому. Нагріли його гарненько і ось він яким красенем став.
- Її частина...
- У нас таких багато, не тільки з ніг. Мені доводиться потроху обрізати її частини, а вони перетворюються ось на це. Хіба ти зараз розглядаєш ці частинки як частину її? Як частину людини? Напевно, ні... - сказав мені лікар і замовк.
- Якщо вважати, що це вона, то хіба між вами можуть бути стосунки? Я ось так не вважаю...
⟡Сьогодення⟡
Як мені і сказали, далі глухий кут.
Звіряю своє положення з картою, прикріпленою до стовпа неподалік. Згідно з картою, поруч з тупиком повинна пролягати стежка в гори. Якраз туди мені й потрібно.
Все вирішено. Візок тут не проїде. Далі, тільки пішки. Іншого шляху немає. Корити себе вже пізно, залишається тільки йти вперед.
- Яко-сан, вибач... буде не дуже зручно...
Обіймаю її і обережно беру на руки.
Обережно перехоплюю і завантажую її на спину.
Коли одна шашка завантажує на себе іншу - вона стає королем. Саме так вона тоді пояснювала мені...
Її тіло безжиттєве і холодне. То тут, то там відчуваються тверді частини, таке відчуття, що кров застигла. Я не хотів, щоб так вийшло...
- Прости мені... Можеш потерпіти? Залишилося зовсім небагато.
Я вибачаюся перед нею на самоті і починаю свій шлях по гірській стежці. Тільки відчуття тяжкості на спині дозволяє мені рухатися вперед.
Король вільний йти куди хоче. Тепер мене ніхто не зловить...