Розмашистим рухом руки Цукіно-сан проводить пензлем по майбутній вивісці, від різких рухів фарба злітає і краплі червоної фарби потрапляють на мене. З панікою на очах Цукіно-сан оглядає результати своєї творчості на мені, і замість своїх звичайних гучних криків, коротко вибачається: "Ето-кун! П-пробач...»
- Та годі, тут всього кілька крапель.
Навіщо розігрувати трагедію через якийсь в'язаний светр. Цукіно-сан все з таким же панічним виразом відкидає пензель і починає шепотіти про себе: «Светр зіпсується... Що робити?!».
У поспіху відкинутий пензель падає на один із транспарантів, розкладених у шкільному дворі. По бідній кішці, намальованій на транспаранті, починає розтікатися червона фарба.
- ААА! Я так старалася з цією кішкою, кошмар! - вже мало не плачучи, бурмоче вона.
Харуміцу, який працював неподалік, помітивши проблеми, попрямував до нас.
- Ух, накоїли лиха... СТОП СТОП, не треба робити обличчя, ніби настав кінець світу, коли підсохне, треба буде просто знову обвести фарбою, ось і все. Скажи, Ето?
- Звичайно, а позаду кішки можна намалювати сонце червоною фарбою. Якраз тією ж червоною фарбою.
- Але тоді тільки ця частина буде виділятися... А виправити як було вже не вдасться...
Незважаючи на скарги Цукіно-сан, кішка була виправлена, а плями червоної фарби перетворилися на промені сонця. Перефарбована кішка, як на мене, була точнісінько така, як попередня. Можу навіть посперечатися, що винуватиця думає про себе, що стара була краща. Втрачене завжди здається кращим, ніж було. У житті повно подібних прикладів.
Саме один такий приклад з життя роз'їдає і мене.
До дня операції Яко-сан, мені здавалося, що я не жив. Усвідомивши свої справжні почуття, стало ще гірше. А найскладніше було приховувати їх від неї.
Навіть не уявляю, як вона може відреагувати на моє зізнання. Може навіть не сприйме мене серйозно... Хто знає, що може така дитина, як я, ляпнути. Варто таким думкам з'явитися в її голові, і для мене все втрачено.
Операція вже скоро, Яко-сан виглядає спокійною, навіть веселою, як завжди не залишає мені і єдиного шансу в партії. З тих пір мені так більше і не вдалося досягти краю і отримати короля. У ті нечисленні моменти, коли я пробиваюся до кінця дошки, мене оточують і не залишають і шансу. Найкращий результат, якого мені вдалося досягти на сьогоднішній день, - нічия. Нічия, стан, в якому шашки заходять у глухий кут з обох боків. Згідно зі словами Яко-сан, нічия, ясна річ, буває не тільки в шашках, але і в шахах і сьогі. Якщо я правильно пам'ятаю, вона назвала наше положення сенніхітом.
- Нарешті у нас нічия!
- Часто так трапляється?
- Насправді часто~ Просто раніше у нас була така різниця в навичках, що шансу зіграти внічию просто не було.
Почувши жорстоку правду, я занепав духом, а Яко-сан навпаки повеселішала після своїх слів.
- Шкода тільки, що часу наздогнати мене у тебе замало. Ну, нову партію?
Я перевів погляд на дошку, яка стала вже такою звичною, але ж на цій маленькій дошці стоять всі наші з нею стосунки. Стара, яка збирається пережити господиню, дошка для шашок...
Вкотре загрузнувши у своїх почуттях, в якийсь момент я здався і вирішив спробувати порадитися з відповідною людиною.
Потайки перехопивши доктора Тоеда, який базікав на першому поверсі, я майже затягнув його в порожню кімнату поруч, виваливши на нього свої переживання. Вислухавши мене, він лише нахмурився і зітхнув.
- З'явився з нізвідки, а тепер ще хочеш безкоштовних порад, так?
- У сенсі з'явився? Загалом, я хотів дізнатися від вас, що Яко-сан думає про мене!
- Якщо відповім тобі «як до молодшого братика», ти ж не влаштуєш істерику переді мною?
- ... Обіцяю не кричати, просто, мені весь час не дає спокою, чому вона вибрала саме мене?
- Звідки мені це знати!? А про тебе я жодного разу нічого не питав.
- Значить, навіть ви не знаєте...
- Можу припустити, що кращого кандидата просто не знайшлося.
- ...звучить якось прикро.
- Яка різниця, просто будемо вважати, що не було з кого вибирати.
Якщо все і справді так, то мені залишається тільки дякувати долі за випадкову зустріч під стіною лікарні. Якщо на моєму місці міг бути будь-хто, мені пощастило, що саме я опинився там у правильний час. Яко-сан з тих людей, які можуть грою в шашки поставити на кін життя, можу уявити, як вона поставила на карту все в момент нашої зустрічі.
- І все ж, малий... У мене, звичайно, були думки з цього приводу, але щоб ти прямо закохався в неї...
- Та що я міг тут зробити?
- Ооо! Навіть не заперечуєш?
- А варто було?
- Ех... Варто було. - зітхнувши, підсумував він гнітючим голосом.
- Якщо тобі цікава моя особиста думка, не радив би закохуватися в хворих на позолочення.
- ... Тільки тому, що вона рано чи пізно помре?
- Це лише одна з причин.
Одна з, значить. Цікаво, які ще причини можуть бути, подумав я і сам знайшов відповідь на своє питання.
- Докторе, можу я запитати?
- Що?
- Я чув, як одна людина назвала позолочення хворобою, що «пожирає людську цінність». За його словами, люди, які перебувають з хворим, стають заручниками. Вони нібито постійно змушені доводити свою любов.
- Розумію, доводити свій інтерес до особистості, а не до грошей.
- Знаєте, значить...
- Тільки в нашому випадку Яко-сан і гроші однакові за вартістю. - заявив доктор без тіні сумнівів в очах.
- Чи можливо, що це і є одна з інших причин?
- Звичайно. - Цього разу вже посміхнувшись, відповів він.
- Тоді, чи є спосіб довести свій інтерес до особистості? Якщо зможу, можливо зможу по-справжньому її кохати?
- Стоп, стоп, не можна так просто брати і доводити такі речі комусь. Кохання, симпатія, таке навіть на око не виміряти.
- І-і що тоді робити?
- Знаєш, в цій ситуації всі в однаковому становищі. - Зрозуміло киваючи головою, сказав він. Однак, для Яко-сан, яка страждає від хвороби, такий підхід марний.
- Коротше, тут нічого не поробиш з твоїми любовними метаннями. Тут, якщо кажуть, що не треба, краще послухати, було б набагато простіше, якби вона просто відшила тебе.
- Все-таки думаєте, мене відшиють?
- Уоооох, як проблемно розмова повернулася. - сказав лікар мляво відмахуючись від мене. Ніби кажучи, «ну все, досить» він почав вже відвертатися від мене.
- Зачекайте - крикнув я вже вслід - ще одне питання! - Була ще одна причина, через яку я зловив саме лікаря, глибоко зітхнувши, я нарешті зважився - У мене питання про операцію!
Лікар завагався, але все-таки зупинився - Від неї дізнався? Про операцію?
- Чув тільки, здається, ви збираєтеся відрізати ногу?
- Ну, якщо не заглиблюватися в деталі, ти правий.
- Відрізавши ногу, ви зможете перемогти хворобу?
- Цього я сказати не можу. Знаю тільки, що подальше поширення буде для неї рівнозначним смертному вироку.
Головою я давно все розумів, але від слів лікаря мені все одно стало не по собі.
- Для цієї хвороби поки що немає лікування. Звичайно, вчені всієї країни час від часу випускають на пробу нові ліки, а поки згодна Яко-сан, щодня буде проводитися детальне вивчення патології. Можна сподіватися, що саме сьогодні буде зроблено прорив у розробці ліків, які будуть ефективними і зможуть побороти хворобу. Хіба не так?
- ...Так, звичайно.
- Хочеш дізнатися подробиці?
Напевно, доктор Таеда спеціально запитав мене про подробиці, щоб перевірити, як далеко я готовий зайти, але шляху назад у мене вже давно не було.
- Будьте ласкаві.
- За поточних темпів позолочення Цумура-сан помре через три місяці...
Я перестав дихати, але не відвів погляду, лікар продовжив.
- Вмирають, при позолоченні, не від повного перетворення на золото. Якщо говорити про конкретні причини, найчастіше смерть настає від відмови уражених органів. Наприклад, від утворення тромбів. - Розповідаючи, лікар підхопив один з рентгенівських знімків і провів пальцем по верху - Найстрашнішим буде зараження верхньої частини тіла, добре ще шкіра, але коли хвороба добирається до шиї... ні, навіть до грудей, ось це по-справжньому небезпечно. Відмовляють в основному легені, спина, мозок і серце. При таких збігах обставин не допоможе навіть хірургія. Як тільки хвороба зачіпає їх, стає вже пізно.
- Яко-сан ж далека від цього, так?
- Спостерігаються перші ознаки змін правої руки, але на даний момент загрози для життя немає. Однак... рано чи пізно все може змінитися.
- Але всього три місяці!
- Навіть пожертвувавши ногою, озолочення верхньої частини тіла лише питання часу. Буде цілих три місяці... або, може, всього лише? - Не прикрашаючи дійсність, чесно відповів мені він. Зараз я навіть цьому вдячний.
- Ну і як? Ось я тобі все розповів, заспокоївся трохи?
- Як тут...
- Ще б пак, на твоєму місці я б відчував себе точно так само. - немов це все його не стосується перебив мене доктор і голосно розсміявся.
Відвернувшись від посміхаючогося доктора, я підняв очі на календар. Якщо не трапиться нічого непередбаченого, за календарем, життя Яко-сан має закінчитися рівно з закінченням літа.
Повертаючись додому, я все думав про ті три місяці, що залишилися, забув навіть, що повертаюся до своєї маленької філії пекла.
У моїй кімнаті був повний хаос. Все, що можна було зламати, зламали, що можна було розірвати, лежало розірваним. Лише одна людина в будинку здатна на таке.
На столі, знесилений, сидів Кітакамі-сан, виглядав він донезмоги виснаженим, але, зустрівши мій погляд, заворушився і скрипучим голосом сказав: «Її немає, пішла кудись, швидше за все повернеться, коли заспокоїться...
Не маю уявлення про причини, проте можу посперечатися, що мати добре виплеснула весь свій негатив, а Кітакамі-сан потрапив їй під гарячу руку. У них з матір'ю іноді бувають такі сварки. Причина? Якщо чесно, не маю найменшого уявлення.
Знову відвівши від мене погляд, він подивився на розтрощену полицю зі своїми улюбленими книгами. Якщо вже і їм дісталося, значить сварка була явно не звичайна. Зазвичай, якщо я вдома, гнів матері не переступає межу, розряджаючись на мені, але саме сьогодні я весь день був відсутній.
Ми мовчки перемістилися в розбиту вітальню цього маленького будинку в маленькому місті. Згадавши нарешті про стан моєї кімнати на другому поверсі, через який я і не поспішав туди повертатися, Кітакамі-сан вичавив із себе гіркий смішок.
- ...До тієї дівчинки ходив?
- А? Ну, так...
- Ось як... - Промовив він і, нарешті підвівшись, поліз за чимось. Повозившись добру хвилину, він дістав темно-блакитний, кольору неба і моря на березі, корпус смартфона. - Думаю, настав час віддати це тобі. Вибач за затримку, без нього ж незручно ходити?
- Я... велике спасибі, буду поводитися з ним дбайливо...
- Тільки їй не розповідай, добре? - попросив він із сумом у голосі. Ніколи раніше я не чув таких почуттів в його голосі.
- Дякую...
- Ти дорожиш тією дівчинкою?
- Емм... Так...
- Ось як, це добре. - сказав він, киваючи головою. - Я, знаєш, теж дуже дорожу Еміко, дорожив... Думаю, вона просто вже не в змозі зрозуміти таких речей...
Якщо подумати, доктор Таеда теж торкався сьогодні цієї теми.
- Хочу сказати, не кидай її, раз вона стала тобі дорога, Хіната. Власне все. Хоча хто я взагалі такий, щоб тебе вчити...
- Не кажіть так! Я справді вам дуже вдячний... за все... Кітакамі-сан.
Лише те, що він приїхав до Субарудай і вирішив тут оселитися, навіть за це я йому вдячний.
Повернувши книжкову полицю на місце, ми взялися за книги, що випали. Кожну з цих книг я читав особисто, адже їх приносив і рекомендував Кітакамі-сан. Серед розкиданих речей я знаходжу обгорнуту в чорну обкладинку книгу Германа Мелвілла. А раніше я зачитував її до дірок...
⟡Сьогодення⟡
Варто було помітити вдалині вогник, як у голові відразу з'явилися сумніви: може, втекти? Ні, ні, ні, якщо зараз втечу, мене точно помітять. Поки що краще просто спробувати зберігати дистанцію. Поправлю шарф у неї на шиї, щоб краще приховати її обличчя. Джерело світла наближається, власником виявляється чоловік за 50 з ліхтариком в руці і рушником, обгорнутим навколо шиї. Наблизившись, він безсоромно освітлює нас і, оглянувши, відразу задає питання.
- Що ви тут робите так пізно?!
Це що ти тут робиш, вже хотів запитати я, але вчасно схаменувшись, натягнув свою найкращу посмішку.
- За нами мали заїхати батьки, тільки ми трохи переплутали місце, нас мають скоро забрати з зупинки попереду.
- Хее.
Він що, нас перевіряє? Ще раз посвітив на мене і оглянувши, він переводить увагу на Яко-сан і, мабуть, помічаючи порожній простір, старий продовжує задавати питання.
- Сама не ходить?
- Саме так. Втратила ногу в аварії...
- Точно все добре? Виглядає вона... не дуже.
Я міцно стискаю ручки коляски. Якщо він зніме ковдру, навіть тихо загляне, це кінець. Він уже вважає нас підозрілими, треба зібратися. Надавши собі якомога більш розслабленого вигляду, я тихо відповідаю.
- Вона сьогодні дуже втомилася, давайте не будемо її будити.
- Зрозуміло, зрозуміло.
- Нам треба йти, ми запізнюємося. До побачення.
Тільки й кидаю я, штовхаючи коляску вперед. Промінь ліхтарика, не відриваючись, проводжає нас і вже світить у спину, освітлюючи частину дороги перед нами.
Ну ж іди своєю дорогою! Не заморочуйся на ній, старий. Молюся я, продовжуючи штовхати коляску, Яко-сан починає ворушитися. Одна ковдра впала з візку. Тільки я збираюся підняти її, як зі спини лунає голос.
- Там же знаєш, тупик... Жодна машина за вами не приїде.
Не підбираючи втрачене, я прискорююся, вдаючи, що нічого не чув. Навіть обернутися не можу, страшно.
Заспокоївшись через деякий час, озираюся і виявляю нас на звіриній стежці. Бліда Яко-сан, вже без перуки, все так само сопе в колясці. З безжиттєвим виразом на обличчі вона лише трясе віями, я завмираю.
Чорт, не відчував себе так погано з того самого дня...
/*Правило в шьогі яке гласить якщо одна і та ж ігрова позиція зустрічається чотири рази з одним і тим же гравцем, який повинен рухатися, і з однаковими фігурами в руці для кожного гравця, тоді гра закінчується нічиєю.*/