В училищі всі були активні з самого ранку. Точніше кажучи, були схвильовані можливим поверненням феєрверків на шкільний фестиваль. Поки весь мій вільний час був присвячений Яко-сан і шашкам, Харуміцу, залучив до організації свята, крім вчителів, декілька містян.
- Коротше кажучи, вся справа була в нестачі фінансування! - виступаючи перед усіма, оголосив нам Харуміцу. Двадцять учнів, затамувавши подих, слухали його. - Справа була в тому, що ще пару років тому в місті людей було більше і умови для таких заходів були сприятливіші, ніж зараз. Ну ви знаєте, ще й розлад на деревообробному підприємстві ... Взагалі Субару-дай як був великим селом, так і залишився, для феєрверків взагалі доводилося просити допомоги у Морітані-сана, грошей на це йшло безліч. - вже нахмурившись, закінчив він своє плутане пояснення.
Тим часом Міядзі поклав руку на моє плече.
- Раз він тут виступає, виходить, гроші вже знайшов?
- Як добре, що ти запитав, Міядзі! - миттєво відреагував Харуміцу і дістав брошуру шкільного фестивалю. - Все ось тут! Цього року я знайшов для фестивалю спонсорів! Отримав пропозицію на розміщення реклами магазину пана Морітані на брошурах в обмін на невелику допомогу з фінансуванням! Залучити ще пару людей і питання з грошима буде повністю вирішене!
На відміну від натхненного Харуміцу, інші відреагували інакше: «Серйозно?! Так в результаті гроші ще не знайшли?», «Спочатку розберися з усім до кінця, тільки потім збирай нас!», «Харуміцу, у тебе з головою все гаразд?» - лунало звідусіль. З іншого боку, незважаючи на докори, в цих словах явно відчувалася віра в його здатність вирішити будь-яку проблему. Про себе, звичайно, всі були впевнені в його успіху, раз він особисто зайнявся цією проблемою - зробить як треба.
- Невже проблема була тільки в грошах? Здається, раніше були спонсори, але феєрверків все одно в результаті не було. - боязко запитала Цукіно-сан.
- Точно, адже залишається проблема з лікарнею. Загалом, не всім подобалися феєрверки поруч з медичним закладом, гучний шум, спалахи світла, ну ви розумієте. В результаті все скасували і прикрилися проблемами фінансування. Дуже слизька тема, АЛЕ! Я домовився і цього разу отримав дозвіл від медперсоналу і пацієнтів, більше ніяких проблем!
Він запитав Яко-сан, я відразу зрозумів. Вона точно не з тих, хто буде скаржитися на шум від феєрверків, навіть навпаки. Тільки проблема не в цьому. Стоп, стоп, ні, тут взагалі не повинно бути ніяких проблем. Просто, стало нервово, коли я зрозумів про контакти Харуміцу і Яко-сан.
- Давайте розподілимо роботу і порадимося з людьми, як краще розміщувати рекламу на брошурах. Аплодисменти нашому успіху!
Пафосно закінчив Харуміцу і всі почали аплодувати. Звичайно, я не виняток. Що не кажи, він проробив чудову роботу.
Після уроків ми з іншими хлопцями залишилися працювати над рекламними брошурами. Схоже, розмір «реклами», на який Харуміцу домовився з паном Морітані, вже був визначений, і нам залишалося лише намалювати і розмістити все на брошурі, використовуючи кут 55х91 міліметр.
Прислухаючись до Цукіно-сан, яка сиділа поруч, і киваючи на її коментарі на кшталт: «Потрібен слоган, близький кожному!», «Реклама повинна бути такою, щоб навіть іноземець зрозумів, про що вона», ми визначилися з дизайном.
- Звичайно, роботи багато, але під твоїм керівництвом, Харумін, точно все вийде!
- Як же важко робити кожну ось так, окремо...
- Зате які спогади! Треба добре запам'ятати, що було і не було в Субару-дай перед випуском.
- Мда, я запам'ятаю, єдиний за всю історію міста магазин, що вирішив зайнятися рекламою... - ну і лікарню, додав я вже про себе.
- А, точно. Виходить саме так! - розсміялася Цукіно-сан.
Пролунав дзвінок, що сповіщає про закриття училища через годину. Пора закруглятися. З іншого боку, куди поспішати? Улікарню сьогодні я вже не піду.
Тихо вислизаю з класу і поки ніхто не бачить, набираю повідомлення: «Вибач. Сьогодні ніяк.» Одразу ж приходить і відповідь: «Зрозуміла». Подивившись на коротке повідомлення, в душі мирюся з думкою, що сьогодні Яко-сан знову буде самотньо.
Виходжу з гімназії одночасно з дзвінком, на вулиці поки ще світло. Ніби запізнюючись, швидко зникаюче між горами сонце, огортає місто золотистим світлом. Рухаючись уздовж довгих тіней в напрямку до будинку, мене гукнув чийсь голос.
- Гей, Ето. Як ти міг проігнорувати мене в момент, коли мені найбільше бракує любові!?
Повертаюся на голос.
- Е? ...А?!
- Чого так здивувався? Можна подумати, привида побачив.
Між деревами стояла Яко-сан. Більше того, на ній не звичний лікарняний халат, а пом'ята футболка з чорними джинсами. Червона сумка через плече ще більше підсилювала дисонанс.
- Ось, прийшла.
- В сенсі «ось прийшла»?! Чому ти тут?!
- Хотіла зайти в магазин, ось потайки і втекла.
- Втекла? Там ж все перевернуть щоб знайти тебе!
- Мабуть так, на камерах мене точно помітили... Зайвий раз паніку щодо мого здоров'я тільки не треба піднімати, мені і так скоро вмирати. - швидко протараторила вона, поправляючи волосся.
Замовкши, я ще раз оглянув її з ніг до голови, це точно та сама Цумура Яко, яку я знаю? Вона зараз зовсім не була схожа на ту дівчину, до якої я приходив у палату. Зачекайте, в першу чергу вона хвора, їй прописаний постільний режим. Чи не стане їй гірше на вулиці? Від цих думок я занервував.
- Не хвилюйся, від простої прогулянки померти мені не судилося. Або що? Думаєш, навколо лікарні магічний бар'єр, вийшовши з якого я відразу загину?
- Ні, звичайно, але хіба ти не можеш здогадатися про причини мого занепокоєння?
- Навколо суцільні гори, до цього я тільки карти дивилася. З приїзду зовні я не бувала, тільки зараз вдалося пройтись оглянутись. Дивовижне місто, так? - повністю проігнорувавши мене, промовила вона і повернулася в сторону міста, що тонуло в променях сонця.
Може для неї і «дивовижне», ось тільки зі свого боку я бачу в ньому лише мінуси. Всі її почуття йдуть тільки від того, що її насильно відгороджували від Субару-дай. Від довгого перебування в лікарні у неї напевно стерлося розуміння того, в якій вона зараз дірі. Тут навіть для полів доводиться доставляти воду по довгих водопроводах здалеку. Місто удушенних.
- Гори тут не високі. Засновники міста, схоже, не зрозуміли чи це гори, чи просто високі пагорби, і вирішили заснувати тут місто. Якщо чесно, не впевнений у правильності такого рішення.
- Та годі тобі, не все так погано!
Для такого убогого міста взагалі навряд чи десь знайдеться місце, подумав я, і ніби вторячи моїм гнітючим думкам, в горах затонуло сонце.
- Скільки разів я ламав голову: чому не можна було заснувати місто в іншому місці, кращому? Якщо був вибір заснувати його в місці більш підходящому, хіба не вийшло б краще? Якщо подумати, тепер мені це нагадує шашки. Коли хочеш зробити хід, намагаєшся вибрати позицію краще, але в підсумку здаєшся і просто ходиш туди, куди найпростіше.
- Нууу, добиратися сюди і справді незручно...
- Яко-сан, хіба не було б краще в одній з інших лікарень?
- Якщо тобі цікаво, мене тут все влаштовує. Досить ізольовано від суєти і, головне, тихо. Оточене горами місто, ізольована лікарня, і в самому центрі всього цього - я. - сказала вона, розмахуючи руками.
Знову поводиться як дитина. Раптом вона втрачає рівновагу і починає кренитися вбік. Немає слів. Я так і знав.
- Ува!!
- Яко-сан!
Миттєво хапаю одну з її рук і тягну на себе. А! - встигає тільки сказати вона, поки я рятую її від незручного падіння.
Тримаючи її руку, я не міг не помітити, наскільки вона холодна. Навіть, як би сказати, неприродно холодна і тверда для людини.
- У мене, знаєш... через хворобу, надзвичайно низька температура тіла, не можна мерзнути. Тому коли ми зустрілися, я була в шарфі і рукавичках.
- Якщо тобі не можна мерзнути, чому ти зараз без рукавичок?
- Я забула їх, і тепер навіть трішки радію цьому. Твоя рука така тепла...
Нічого не відповідаючи, я відпустив її руку. У такі моменти я зовсім гублюся, не знаю, що сказати. Подивившись на моє обличчя, Яко-сан захихикала, від її реакції я відчув, як все сильніше червонію.
Її рука нагадує руку скелета. У голові почали крутитися думки про затвердіння м'язів і тому подібне, але нестерпне хихикання з боку не дало мені до кінця зациклитися на своїх негативних думках. Не подобається мені її цей хитрий сміх.
До стіни, що оточує санаторій, ми дісталися, тримаючись за руки. Тільки підійшовши зовсім до входу, Яко-сан розтиснула руку і, сміючись, підбігла до малюнка та почала гладити чорного кита.
- Це ж «Лютий Кит», так? Мені подобається!
Коли Яко-сан стала перед китом, вона здалася ще меншою, ніж є. Кит навіть не поглянувши на маленьких глядачів продовжував плисти далі по стіні.
- Кажуть, незадовго після того, як мене сюди привезли, він став відомим, так? А назву, здається, йому дала та стаття з журналу.
- Ти читала статтю? Там же так погано відгукувалися про хворобу...
- Та яка різниця, мене привернув його творчий заголовок. Мене навіть надихнув приїзд у місце зі статті через цього кита. Ухх, скільки часу минуло. - З ностальгією вона віддалася спогадам, погладжуючи кита.
Ні, заздрості я не відчув, але чомусь захотілося сказати їй припинити гладити малюнок.
- Чув про «П'ятдесятидвохгерцового кита»? - запитала вона, не відриваючи руки від стіни.
- Ні.
- Як ти вже зрозумів, це кит, що співає на частоті 52 герци, а 52 герци - частота набагато вища за частоту співу інших китів. Це єдиний у світі кит, який співає на цій частоті, а з іншими китами він не дружить. Кажуть, інші кити його не чують. П'ятдесятидвохгерцовий кит, ймовірно, єдиний у світі, який співає на такій частоті, тому його називають найсамотнішим китом у світі
- Цікаво, як так вийшло.
- Хто знає. Але не кожен хоче бути самотнім.
Потім вона розповіла про те, що кит плаває на самоті, що і сьогодні в різних місцях можна почути його спів.
- Якщо подивитися з іншого боку, його чують люди. Серед людства історія кита перетворилася на своєрідну притчу, з цього боку кита шкода подвійно.
- Думаєш? Якби я була китом і знала, що мене слухають люди, напевно була б рада. - відповіла вона і закрила очі.
Вона що, намагається почути спів Лютого кита?
- Коли я дізналася про нього, відразу подумала: може він співає на одній лише мені чутній частоті?
- Одній тобі?
- Скажи, якби тобі дали можливість намалювати щось поруч, що б ти намалював?
Пригадується, таке питання мені нещодавно вже задавали.
- Для початку я навіть фарбу не осилю, ціна на фарбу зараз мені не по кишені.
- Тоді змінимо питання! Якби отримав суму, скажімо, близько трьохсот мільйонів і міг купити стільки фарби, скільки душа забажає, що намалюєш?
Ніби у неї зіпсувався настрій, її голос цього разу прозвучав трохи злісно. Нічого не поробиш, вона така наполеглива. Повагавшись і зітхнувши від безвиході, відповідаю.
- Напевно, дошку для гри в шашки...
- Який сенс? Адже на стіні не пограєш.
- А чому ні? Вона буде одночасно і дошкою для шахів.
- Тоді відразу треба намалювати шашки, так? - пожвавішала вона і нарешті відлипнувши від кита підійшла до мене, простягнувши руку.
- Давай!
- Вибач?
- Ми більше не будемо триматися за руки?
- Але який в цьому сенс?
- Ніякого, і все ж. - вимовила вона і вхопила мою руку.
Як завжди холодна і тверда рука дівчини міцно тримала мою. Можна було вирватися в будь-який момент - думав я. Поки ми підходили до входу, поки увійшли на територію і поки ми не дісталися до її палати. Сміх та й годі. З якоїсь причини я не вважав тримання за руки чимось особливим. Мені пощастило, що вона забула рукавички - вирішив я в якийсь момент. Інакше я не зміг би дізнатися про те, наскільки холодні її руки. Ну хіба це не маячня?
Внаслідок переповненої сторонніми думками голови в шашки сьогодні я з розгромом програв. Яко-сан сміялася над моєю недолугою грою, а я продовжую шукати в наших партіях свої помилки. Її обличчя сяяло від гордост, а в мені все глибше укорінювалася думка, що мені в житті так і не перемогти. Всі ігри сьогодні пройшли тільки в обороні.
Тому я і забув...
Забув про те, що я більше не можу дозволяти Яко-сан перемагати мене раз за разом.
Забув про хворобу, що роз'їдає її тіло, про те, що прийде день і хвороба підкосить її.