Вільний урок.
На весь наш навчальний заклад лише чотири вчителі. Половина з них відповідальна за середні класи. Захворів один, всі уроки зриваються.
Ось і сьогодні, коли я прийшов до класу, на дошці було накреслено розпливчасте: "Сьогодні можна повернутися додому або самостійно позайматися в класі". Крім Цукіно-сан, у класі більше нікого не було.
- Ооо! Ето-кун? Ну як, додому чи позаймаєшся?
- Якщо чесно, не особливо горю бажанням сидіти над книжками...
- Та блін! Міядзі і Кага-тян відповіли, один в один як ти... Сказали, що не збираються стрибати вище голови в навчанні... Але! Навчання це тобі не хухри-мухри!
- Не думаю, що серед наших однокласників є хтось, хто докладатиме стільки ж зусиль до навчання, як ти, Цукіно-сан.
І все ж повертатися додому... Та й на відміну від абітурієнтів, мені займатися немає сенсу. В результаті недовгих роздумів, було прийнято рішення провести вільний час, що випав на голову, сховавшись у бібліотеці.
У бібліотеці книг, які я хотів би прочитати, не було, і я спонтанно переключився на пошук книг про шашки. Однак скільки б не шукав, знайти хоч одну так і не зміг. Незважаючи на пристойну кількість літератури в нашій бібліотеці, знайти книги про шахи і навіть сьогі вийшло, але навіть однієї зашарпаної книжечки про шашки знайти так і не вдалося.
Не знайшовши собі підходящого чтива, довелося просто дістати з полиці один з величезних словників і задовольнитися ним. Тут я, на превеликий свій жаль, зрозумів, що навіть у цьому словнику шукаю слово «шашки».
Прекрасно розуміючи причини, я з жалем зітхнув. Яко-сан, її вина, не інакше.
Ще з учорашньої ночі в мені потроху накопичувалася купа жалю. Цікаво, про що думала Яко-сан, коли я так різко пішов? Накричавши на неї, тепер ніяк не придумати причини знову відвідати санаторій.
Цікаво, чим вона зараз займається? Варто було подумати, як уява намалювала її самотньо сидячою перед дошкою з шашками, граючою сама з собою. У грудях знову з'явилося це дурне почуття провини. Може, коли я прийду наступного разу, мені просто відмовлять у прийомі? Якщо так, нічого дивного. Закриваю словник і, поклавши його на стіл, використовую як подушку.
- Гей, а ну не спати! - деякий час кличуть мене, коли я починаю дрімати.
Неохоче піднімаю голову в бік голосу, що мене окликнув. Переді мною стоїть Харуміцу.
- Ти вільний? Не хочеш пройтись по магазинах?
- По магазинах?
- Треба готуватися до шкільного фестивалю, давай сходимо з тобою, раз така можливість.
Ах, ось чому нікого не було в класі, подумав я.
- Чую, тобі просто потрібен хтось, хто буде тягати речі, так?
- Що поробиш, крім тебе, всі давно розійшлися по домівках. Тільки ти залишився, допоможи, не лінуйся. Тобі ж таке подобається, ні?
На секунду я подумав про Яко-сан. Ось тільки ніяких домовленостей про зустріч з нею на сьогодні бути й не могло.
Субару-дай маленьке місто, отже піти по магазинах означає піти в один конкретний магазин тисячі дрібниць. У порівнянні з магазинами інших міст, місце нашого призначення нагадує скоріше комбіні. Хоча саме наш магазинчик складно назвати повноцінним комбіні. У нього навіть своєї назви немає. У зв'язку з цим, народ кличе його просто «Магазин», ну або за ім'ям власника «Магазинчик Морітані».
- Морітані-сан, доброго дня! Чи можете ви і цього року допомогти нам з матеріалами для шкільного фестивалю? - вигукнув Харуміцу прямо з входу.
Трохи згодом з глибини магазину нам показався млявий чоловік за 40. Побачивши нас, на його обличчі з'явилася його звична посмішка.
- Школярі прийшли? Фестиваль, значить? Як час летить, то...
- Так, без нас ваш магазин розориться.
- Нісенітниця, якщо я розорюся - місто приречене. - відповів господар і розсміявся.
- А ти, Хіната, так? Як життя? Давно тебе не бачив.
- Доброго дня, справді давно сюди не заходив. -тихо відповів я господареві.
У минулому я заходив сюди частіше. Ось тільки Морітані-сан у день Х повністю підтримав ідею будівництва санаторію. Не було й шансу, щоб Морітані-сан, який так старається для міста і переконав багатьох підтримати санаторій, не посварився з матір'ю. Ось так магазин і став місцем, від відвідування якого варто було зайвий раз утриматися.
- Тобі, напевно, нелегко, Хіната, але не сумуй! - приблизно уявляючи ситуацію, в якій я опинився, сказав мені Морітані-сан і знову переключився на Харуміцу.
За той час, поки я не відвідував магазин, він повністю змінився. У якийсь момент з'явилися нові журнали, в асортименті з'явилися цукерки та соки, яких я раніше не бачив, в кутку тепер стояли інструменти для саду. Трохи змінилося місто, трохи змінився і магазин. Серед змін, які для мене були найпомітнішими, було також багато знайомих речей. Ось, наприклад, в одному з кутів магазину, як і роки тому, стояли запаси банок з фарбою.
Морітані-сан помічав і використовував тенденції нашого маленького міста. Так, побачивши по всьому місту обклеєні листівками стіни, він вже через пару днів почав продавати в магазині гору фарби і пензликів.
За банку в два-три літри з пензликами треба віддати цілих 5 тисяч йен, але навіть так, не дивлячись на ціну, фарба стали розбирати як гарячі пиріжки. Варто було з'явитися фарбі у продажу, як її відразу почали використовувати для розмальовування стіни навколо санаторію. Ім'я першої людини, яка осквернила білу стіну, зникло в історії, перший малюнок був намальований без свідків, пізно вночі. Першими малюнки виявили діти і, наслідуючи намальоване, почали малювати самі. Ще пізніше малюнки виявили й інші городяни, які з часом спеціально почали приходити подивитися на графіті.
Мені здається, в певному сенсі це було проявом протесту. Протесту людей проти чужорідного тіла на землі Субару-дай. У ті часи малюнки на стінах постійно оновлювалися. Поверх одного малюнка раз через раз з'являвся інший. У свому піку стіна здавалася мені гігантським екраном, а запах фарби — його саундтреком.
Судячи з того, що я побачив, малюнки перестали регулярно оновлюватися і банки з фарбою по троху покривалися шарами пилу. Я легенько простягаю руку до банки з червоною фарбою - Хіба нам потрібна фарба? - запитує Харуміцу.
Серце зрадницьки забилося після питання. Я не зробив нічого поганого, але поглянути Харуміцу в очі я не можу.
- Н-ні, думаю, в школі є достатньо. Нам же тільки для плакату на вході потрібно...
- На нього ж багато піде, якого кольору нам не вистачає?
- Найменше у нас червоної фарби, але можна сказати, що нам не вистачає усіх кольорів.
- Бум на неї вже минув, але фарби тут все ще повно...
Бум у нас в місті люди називають період, коли стіна активно перефарбовувалася мало не кожен день.
- Твій батько не лаявся?
- З чого б йому лаятися?
- Санаторій взагалі-то будувався на гроші уряду, а батько у тебе, як би відповідальний за нього. Ось я і подумав, раптом він злиться, що хтось розмалював всю стіну.
- «Чому б і тобі не намалювати щось?» - сміючись, сказав він мені з цього приводу і я спробував намалювати логотип своєї улюбленої групи, але його швидко зафарбували.
Подивившись на безтурботну посмішку Харуміцу, я подумав, що його батько, Ічікаго Токуміцу, і справді домігся будівництва санаторію на благо міста. Варто було мені відволіктися на ці думки, я відразу відчув холодок, що проходить зверху-вниз по всьому тілу.
- Зараз вже ніхто не малює, а мені подобалося дивитися на нові графіті...
- З іншого боку, згадай, як з'явилася ціла звалище банок з фарбою, добре, що бум вже минув.
- Аааа, так, було таке. Пам'ятаю, люди приходили в магазин і вимагали прибрати сміття. Бідний Морітані-сан... Але я ось що думаю, стіна зараз - ідеально завершена. І того кита ніхто не зафарбує.
Кита? Напевно, він про "Лютого кита".
- Якщо тобі раптово випаде можливість намалювати на стіні, що ти будеш малювати? Мені справді цікаво.
- Можливість, кажеш? Ні, такого точно не буде... - відповів я і замислився.
Якби у мене з'явилася фінансова можливість купити тут скільки завгодно фарби, що б я намалював? Можливо, відповідь на це нецікаве для мене зараз питання з'явиться, як тільки я зможу перемогти Яко-сан.
Ну ось, знову це відчуття в грудях...
Придбавши необхідне для фестивалю, прийшло і розуміння, скільки всього доведеться тягнути. Тонна ізоляційної стрічки для прикраси класу, в тому числі і двостороння для транспарантів. Так як не можна псувати стіни, довелося купити і три величезні рулони паперу щоб їх прикрасити. Більш того, завдяки великому бюджету, було прийнято рішення все-таки розтратитися на пару банок з червоною фарбою.
Харуміцу ніс роздуті від різних покупок пакети, а я, крокуючи з ним нарівні, був відповідальний за важкі банки з фарбою.
Зворотний шлях до школи зайняв на диво багато часу, навіть якщо я зараз піду в лікарню, то все одно не встигну на прийомний час.
Чим цікавим займається Яко-сан у порожній лікарняній палаті цілими днями? Можу посперечатися, вона вважає мене самотнім. "...якщо ти не прийдеш, знову буде нудно!" — так вона сказала?
Та чим я кращий... Шукаю книги про шашки... Не нормально так турбуватися про Яко-сан, постійно думати про неї... Я й не помітив як, все моє життя почало крутитися навколо неї, це лякає мене найбільше.
- Просто, не думав, що покупки займуть стільки часу.
- Не переймайся.
Ми прийшли на склад і почали розкладати пакети і банки. Один день. Навіть у цей нещасний день я не можу забути про неї.
- Слухай, можна запитати? - пробурмотів Харуміцу.
- Що таке?
- Ти ж ходив у лікарню. Бачився з Цумурою-сан?
Подивившись на моє обличчя, на якому, швидше за все, було прямо написано: «Звідки ти, чорт забирай, знаєш?», він запнувся і почав пояснювати.
- Ти ж, я як би сказати... не те щоб сторонній в санаторії, ось і Цумура-сан, ми ж майже одного віку, тому нас познайомили.
- Познайомили?
- Представили, загалом, сказали спробувати підійти поговорити... - вичавив із себе Харуміцу.
Яко-сан згадувала його ім'я, та й все-таки він син мера, відповідального за санаторій, у їхньому знайомстві не повинно бути нічого дивного. На секунду в своїй голові я побачив заміну себе, раптом якщо я не прийду до Яко-сан... Тільки уявивши такий розвиток подій, на душі стало так тошно. Поки я розбирався в собі, Харуміцу, пронизуючи мене поглядом, безтурботно продовжив.
- Загалом, я хотів запитати, в яких ти з Цумурою-сан стосунках?
- В яких стосунках?! Та зовсім ні в яких, просто знайома... Та й познайомилися недавно...
Як багато він знає? Чи знає він про гроші? А про те, що мені треба виграти у неї в шашки? На вигляд не схоже, щоб він знав про вибір спадкоємця і шашки...
- Я радий... Вона, знаєш, може ніколи не вилікується, тому я буду щасливий, якщо ти будеш заходити до неї час від часу. Ето. Знаєш, якщо чесно, зовсім не уявляю, про що з нею розмовляти. - сказав мені Харуміцу і розсміявся, абсолютно не розуміючи, що відбувається всередині мене.
Мабуть, вони просто представлені один одному. Навіть про шашки він нічого не знає. Напевно, турбується про неї як про єдиного пацієнта санаторію, з яким його змусили познайомитися, точно. Проста турбота про людину, без підступних думок. Дуже схоже на нього.
- Ось як, тобі теж варто її відвідати. Цумура-сан напевно зрадіє.
- М? Невже? - запитав він, щиро здивувавшись.
Тут на мить в мене впилося відчуття неправильності того, що відбувається. І моєю найбільшою помилкою було проігнорувати це. Тільки потім я дізнаюся, що в цей момент насправді відчував Харуміцу.