Моєю першою помилкою був вибір маршрута, що пролягає через спеціалізований санаторій Субару-дай. Він був збудований спеціально для вивчення якоїсь хвороби. Здавалось, доріг від училища до дому вистачає, але чомусь саме сьогодні я вирішив пройтись тут.
Моє місто, Субару-дай, зі всіх сторін оточене горами. Населення близько тисячі. Якщо порівнювати з великими містами, то це буде навіть не селище міського типу.
Дорогу попри санаторій можна з легкістю назвати найбільш безлюдною в нашому й так занепадаючому містечку. З моменту, як там з'явилися перші пацієнти, місцеві перестали тут ходити.
Цей факт добре демонструє відношення людей до цього місця та його пацієнтів. Якщо подумати, можливо, це через страшенний паркан, що оточує санаторій. В будь-якому випадку ця дорога явно вирізнялася своєю відчуженістю в порівнянні з іншими місцями.
Спочатку стіна, що оточує санаторій була білосніжна. Зараз же вона вся розмальована графіті. Місцеві не залишили ні одної чистої ділянки. Через це зовнішня та внутрішня частини розрізнялись, як небо та земля. Зсередини все було білим, а ззовні - якісь деформовані собаки або гігантський кит на якого я зараз дивлюся з відразою. Позіхнувши, я йду далі.
З цим китом недавно сталася ціла історія. Сюди приїздив якийсь журналіст по роботі і розмістив у своїй статті "Лікування в спеціалізованих термінальних хоспісах для заражених рідкісними патологіями" фотографії на фоні якраз цього кита.
Журналіст дав назву цим фотографіям - "Лютий Кит". Здавалось, що такого? Але така назва в купі з назвою статті прямо всколихнула Твіттер. Навіть якщо всі й так знали, що в лікарні майже немає пацієнтів, використовувати такі слова, як хоспіс ,було недоречно.
На фоні цього невеликого скандалу нове ім'я кита всього за 2 місяці закріпилося за ним у соц-мережах. Сам кит тим часом безтурботно плавав по своїй високій стіні і не здогадувався, що тепер у нього є ім'я.
Прям перед носом кита висіли листівки: "Перестаньте приймати хворих на позолочення" , " Санаторію - НІ! Вернемо собі гарне місто". Ціла купа листівок з написами, що закликають закрити установу.
Я вже хотів зірвати їх, але раптовий порив вітру зробив це за мене. Я перевів погляд на
листівки, що повільно летіли від мене як несподівано щось потрапило мені в руку.
Це був червоний шарф.
-Шарф ?
Вже початок квітня , на вулиці досить тепло щоб відмовитися від зимової одежі. Особливо сьогодні коли була ідеальна погода для весняної прогулянки, навіщо комусь потрібен шарф? Стоп, а звідки він взагалі взявся?
- Сюда, до мене!
я ще нічого не встиг зробити як мене гукнув байдужий жіночий голос.
-Молодець, що спіймав, тепер не міг би ти його вернути ?
Я підняв голову догори.
-Так я тут. Все правильно.
На краю стіни сиділа дівчина з довгим волоссям. Оглянувши її я подумав, що цей червоний шарф дуже навіть підходить до її білої лікарняної одежі. Тільки ось чорні рукавиці цим чудовим весіннім днем були зовсім недоречно.
Дівчина виглядала досить гарною. Сидячи на верхівці розмальованого паркану, вона була наче в ірреалістичній картині.
-Еммм…Ви з санаторію? - я задав найтупіше питання з можливих
-Ну а звідки ж ще? - здивовано відповіла вона і захіхікала. Виглядає вона старше мене, але сміється як дитина. Я згадав про шарф у своїй руці.
-Шарф, точно …
Як міг я витянувся протягуючи шарф догори. Дівчина дивлячись на мене не робила нічого, вона прищурилася і знову засміялась.
-Тепер якщо хочеш повернути тобі прийдеться зайти всередину. Тебе впустять.
-Думаю в мене немає права там з'являтися.
-Взагалі-то тут немає заборони на відвідування.-Відповіла вона та посміхнулася.
Для мене ж її слова стали доказом того, що вона лікується від тієї самої хвороби. А якщо вірити чуткам то ця дівчина єдиний пацієнт на всю лікарню.
-Ти...не схожа на хвору.
-Навіть хворі можуть лазити по стінам якщо ти не знав! І так шарф дуууже дорогий тому будь-ласка не треба його кидати.-сказала вона і одразу зникла. - Оооп! - донеслося до мене з тієї сторони стіни. - Ах так! Я Цумуря Яко! Можеш звати мене просто Яко! Просто назви моє ім'я і тебе пропустять! Напевно...
-Я зараз кину шарф! Ловіть!
-Ти не схожий на того хто погано відноситься до речей! Ну побачимося!-донеслося до мене вже поодаль.
Схоже кидати немає сенсу, до неї я точно не докину. А хотілося б закінчити все це поскоріше.
-Хоча я б ітак не зміг докинути.- Подумав я трішки відійшовши.
Чорт, як це взагалі вийшло? Я спілкувався з неї від 2 хвилини, але вже винен їй. Як так-то? Так я і залишився стояти, жаліючи себе, що не спроможний пошкодити дорогий шарф. Ще раз оглянувши його я закинув його у портфель. Згадавши, навіщо взагалі я сюди прийшов, я зірвав пару брошур і засунув їх до кишені.
Коли я вернувся додому там нікого ще не було. Проте в пустому будинку добре чувся один і той же звук: старий принтер видавав один листок за другим. При цьому він скрипів так наче когось ріжуть. На секунду я навіть подумав, що ось зараз він точно зламається, але ні, він і далі працював з цим ненависним мені скрипом. Коли всі листки були завершені принтер накінець затих. Це були чергові брошури. На них великими буквами було написано:" Ми проти прийому хворих на позолоту!". Я викинув їх разом з тими що зірвав зі стіни санаторію та прикрив їх іншим сміттям.
Новий мер Субару-дай - Ічікаго Токуміцу, став мером пообіцявши, що покращить економіку містечка і.. зробив це. Завдяки йому саме в нашому місті був побудований медичний центр по вивченню хвороби позолочення.
Гарна природа, обширна територія стала прихистком для величезної білої коробки на одному з найкращих місць в районі. Було багато охочих використати цю земельну ділянку але мер зміг всіх переконати в необхідності цього мед-центру. Правильно передбачивши потреби і попит він вирішив, що краще залучити державні кошти та субсидії, аніж концертний зал де ніхто б не виступав.
На той момент в країні вже існувало сім хворих на позолоту. Для вивчення цієї хвороби держава постановила побудувати декілька спец-установ. Ічікаго Готокуміцу наперед запропонував наше місто в якості майданчика для досліджень. Так в нас і з'явилась ця лікарня Субару-дай.
З семи хворих, двох мали б направити до нас. Унікальна споруда створена для вивчення хвороби і пошуку методів лікування обнесли високим білим парканом. Побудова самої будівлі плюс нові пацієнти це вже певна частка економіки міста.
Коли це все тільки починалося я був в 4 класі. В ті дні стіни ще не були розмальовані, тільки вот як і зараз по всій їх довжині були розклеєні брошури: "Це побудовано замість майбутнього наших дітей?" або просто "ми проти лікарні Субару-дай".
Тоді я й не міг подумати що для моєї мами це буде початком чотирьохрічного протистояння
і навіть стане причиною створення опозиційного руху.
*
Після семи мама вернулась додому, я почав хвилюватися. Шарф я сховав глибоко в шафі, там його поки знайти не мають. Я не можу все-таки спокійно сидіти і чекати, піду вниз простежу...
Мама, помітивши мене, спочатку поглянула на мене так ніби вся огида сфокусувалася в 1 точці і тільки після важкого подиху спитала
-Кітакамі дома ?
Кітаками це чоловік який повинен виконувати обов'язки мого батька.
-Ще не повернувся... напевно.
Почувши мою ріденьку відповідь вона скривилася від невдоволення і направилася до кухонного столу. Я же дістав з холодильнику заморожений удон. Будь Кітакамі дома цим би занявся він, але нічого не поробиш.
Розігрівши удон, я, між ділом, заліз в холодильник і дістав булку. Лиш я її взяв як на кухні з'явився Кітакамі. Йому всього сорок, а виглядає вже старим дідом. За останній час він сильно схуднув. С цим його незрозумілим блиском в очах він нагадував дикого звіра. Напевно якщо поглянути зі сторони то я не буду сильно від нього відрізнятися. Коли ми разом кухня нагадує Троєщину.
-Хіната, давай покладемо це в холодильник.-Сказав Кітакамі і припідняв невеликий мішок.- Я допомогав на полі і Хасикава дав мені трішки овочей та рису.
-Дякую
-Да, що там, не варто - відізвався він і почав викладати овочі.
Для мами це вже був другий шлюб, раніше вона жила в іншому місті. Коли мама вперше познайомила мене з Кітакамі, він виглядав зовсім інакше, не було цієї дикості в очах, можна навіть сказати, що він був схожий на інтелігенту людину. Втративши батька в ранньому дитинстві, в мене були великі плани на Кітакамі. Все ще пам'ятаю як він, в перші дні, широко посміхаючись дарував мені книги. Уся наша бібліотека - це цілком його заслуга.
В той час він не міг прийняти занепад свого рідного містечка. Його мрією було зробити щось таке, що дасть друге дихання та оживить економіку міста. Він звільнився з роботи в крупній фірмі та вирішив організувати свій бізнес и ми з мамою підтримували його.
Але нічого не вийшло.
Його ідеї ні до чого не привели. Виробництво місцевого алкоголю , експорт сількогосподарської продукції у інші міста й населені пункти - все провалилось. Я би сказав, всі ці ідеї були мертворожденні, але навіть так Кітакамі кожен раз вкладувався на всі 100% у нову справу, заради майбутнього цього міста.
Бренд "Субару-дай", який він волів створити і просувати навіть не з'явився на світ. Ніхто з жителів містечка не хотів цим займатись. Лише він хотів щось змінити.
В кінці кінців тільки побудова лікарні Субару-дай змогла внести свій вклад в економіку й хоть трішки оживити містечко. До цього Кітакамі не здавався , він намагався налагодити виробництво мішковини. Навіть коли все стало туго з фінансами він не зламався. Поки не стало ясно що буде побудований санаторій, він не опускав руки.
І ось в день коли рішення про будівництво було затверджено, щось зламалось в ньому.
-Здається це кінець...- сказав він в той день і закрився в кімнаті на багато тижнів.
З тих пір наша сім'я живе на виплату по безробіттю і на організації що роздає хліб, яким заповнений наш холодильник. Але навіть ці невеликі кошти мама приватизує на фінансування своєї невеличкої організації.
-Хіната, в твоєму віці шкідливо їсти один хліб.- сказав Кітакамі показуючи на овочі.
Я ж в свою чергу підійшов до удону, злив воду та помістив його на тарілку.
-Дякую, але я сьогодні не сильно голодний
-Ось як...-відповів він, діставши свою порцію хліба.- Вибач...за це все...-тихо пробурмотів він, ніби згадавши про щось.
Не раз я чув ці слова, тільки нічого від них не зміниться. Інколи він допомогає сусідам але йти на роботу він не стане. Я не знаю, що йому відповідати, тому просто повторюю як завжди - все в порядку.
Хіба є такі слова що вилікують хворого ?
В гостинній гучно почав працювати телевізор. Мама дає таку гучність коли хоче щоб ми замовкли.
Я розклав лапшу по тарілкам, а головне блюдо в нас хліб с кетчупом. Почалась чергова незграбна вечеря.
Мама сіла за стіл і позіхнула.
-І? Де сьогодні пропадав? - задала вона питання Кітакамі, який повторив їй історію сказану мені раніше.
Прослухавши її, мама знову тяжко позіхнула - Хасикава це ж той бідняк, що одним з перших прогнувся під санаторій? - скривившись сказала вона.
-Вони діляться з нами виноградом, я думаю можна потерпіти.. - відповів Кітакама.
-Ти не розумієш!? Да він 100% отруйний. Вони вороги для нас.
И ти все одно його їж - подумав я про себе.
-І взагалі, ти ж знаєш. Спецслужби ховають правду. Немає там ніяких "хворих", там розробляють боєвих голубів та комарів. Поки ця будівля стоїть тут, ми всі будемо лише лабораторними крисами.
Як тільки мама почала знову проганяти цю шизу про заговори уряду Кітакамі понурив погляд. В такі моменти він просто терпить і намагається перечекати бурю.
В свою чергу я знову згадав Яко-сан, як не глянь не схожа вона ні на хвору, ні на біологічну зброю. Просто дівчина, що носить шарф та рукавички весною.
Коли було прийнято рішення про побудову лікарні хвороба ще називалась "Хвороба массового позолочення анапластичного міофібропласта". Про неї майже немає інформації, тому швидко поширилися чутки. Через це багато людей були проти цієї лікарні.
Неймовірно те, що місто могло зникнути через пару років, а будівництво все одно погодили. В кінці-кінців коли оголосили, що хвороба не заразна і лікарня буде обнесена високим парканом, противники будівництва притихли.
Сьогодні тільки невелика группа із пари десятків людей залишається опозицією і очолює їх моя мама. В цьому містечку де й так всі знают одне одного, вона кожен день збирає їх і обговорює різні теорії змов.
З тих пір як Кітакамі кинув роботу мама пішла в цю справу з головою. Їхня організованість та фанатичність мене навіть лякає.
Так швидко як тільки можу я доїдаю свій хліб та встаю, мама невдоволено клацає язиком, але нічого не каже мені і продовжує розказувати Кітакамі свої теорії.
Піднявшись на другий поверх я відкриваю шафу. Глибоко в ній знаходиться той самий шарф. Це не сон, я дійсно її зустрічав.
Все через те, що я проходив біля санаторію. Через те, що хотів зірвати ті листівки.
Я же знав, що мама все одно зробить нові. Як би погано цей старий принтер не працював пока він хоть щось може видавати вона буде продовжувати їх друкувати. Вона завжди радісна коли ходить і розклеює цю маячню.
Їх же навіть ніхто не читає вже... не можуть же ці фантики змусити людей знести лікарню. Навіщо я пішов їх зривати.
Хто міг знати, що зустріну там Яко-сан ?
Ще раз перевіривши червоний шарф наостанок, я знову заховав його глибоко в шафу і зачинив. Лікарня Субару-дай. У мене навіть немає права туда заявлятися. Як не глянь, я син тої, хто причиняє стільки проблем, на територію мене точно не повинні пускати.
Але в моїй шафі лежить пропуск...