15. Роджерс і Роза (1) — Голова 73
- Це був Роза.
Рука стиснула щоденник так, що, здавалося, ось-ось його розчавить. Навіть не усвідомлюючи, що обкладинка затремтіла, Рішель повторила ще раз:
- Це був Роза...
Відповідь була набагато простішою, ніж вона думала. Роза. Особливик Рози. Вона згадала фразу: « Ласкаво просимо в особняку Рози», записану у правилах Бертранда. Це було не просто прізвисько Ніл Отіс придумав по п'яні. Бертранд був буквально особняком Рози. Серце тріснуло так, ніби ось-ось вибухне. Ейфорія була сильнішою, ніж її досвід коли нарешті вирішила математичну задачу над якою билася три дні і три ночі.
Рішель знову відкрила щоденник і почала швидко його перечитувати. Така була її давня звичка: вона не могла заспокоїтись, не перевіривши все по два, а то й тричі. Вона швидко перегортала сторінки завдяки навичкам, але під кінець сповільнилася і на останній сторінці її рука завмерла. Рідшель закрила щоденник, лише після того, як вона запам’ятала найменшу літеру.
- Час повертатися.
Прийшов час покласти всьому кінець. Золотий медальйон, що лежав разом з щоденником, вона повісила на шию і сховала під блузкою. Щоденник поклала за пояс і прикрила верхній одяг. Він був крихітним і тонким, тому не відчував особливого дискомфорту. На мить вона засумнівалася, чи варто забирати ці речі, але потім вирішила, що людей, які здатні прийти сюди, все одно більше не буде, і поставила порожній шкатулку назад на місце.
— Я обов’язково врятую Отісів, — сказала вона до Шарлотта та всіх інших Відисам, що пройшли через цю кімнату голови роду. А може, це була присяга, яку вона дала собі.
Вона розвернулась і відразу ж її погляд впав на ліжко з червоним балдахіном. Рік Отіс, який був на ній, втомився заплющувати очі. Рішель прикусила губу. За словами Шарлотти, голова роду Отіс помирає, коли виросте його спадкоємець. Вона не знала точного дня народження Алана, але він вже стояв на порозі досконалого життя. Тож Ріку Отісу залишалося небагато часу. Навіть якщо вигнати Розу, його тіло навряд чи повернеться до норми. Зрештою, не було нічого, що вона могла б зробити для Ріка Отіса. З важким серцем Рішель поклонялася йому. Навіть коли вона досить галасливо поправлялалог над його ліжком, він не відкривав очей.
Рішель ледве розвернулась, відчуваючи, як ноги налилися свинцем. Перед тим як вийти за двері, вона в останній раз окинула поглядом кімнату голови сім’ї. Все той же всепоглинаючий алий колір. Але жахлива, причудлива атмосфера, яка охопила її під час входу, більше не відчувалася. Лише горе і смуток, які несли на собі попередні голови сім’ї, падали на Рішель. Вона спокійно зачинила двері і вийшла в коридор. Червоний коридор, що здавався нескінченно довгим, тепер знову став звичайним. У міру того, як ви робите це довгим і широким. Повісжені через рівні проміжки настінних свічників м’яко висвітлювали його. Рішель пішла по коридору тихими, малими, але водночас легкими і повні переваг кроками. Спіна була прямою, а підборіддя трохи підняло силует. Погляд упевнений і чіткий. З кожним кроком вона поступово впорядковувала себе. Коли Рішель повністю повернула собі ту зібраність, з якої прибула в цей палац, вона досягла кінця коридору і відкрила двері. Ззовні її чекав чоловік з прекрасними червоними очима, наче виткані зі зоряного світла.
Привіт, Рішель. Я думаю, що ми так довго не розмовляли. Ти не знаходиш?
Вітер, якому не відкуда було взятися, ніжно перебирав його іссіня-чорні волосся. Тягучий, густий аромат троянд нахлинув важкою хвилею. Лихі губи, наче солодкі ціле життя, вигиналися в усмішку. Зробивши крок вперед, він м'яко прошепотів:
— Я дуже нудьгував. А ты?
Рішель спокійно подивилася на чоловіка. Вона не здивувалася, бо знала, що він буде чекати. Закриваючи за собою двері, вона встала з ним обличчям до обличчя. Його криваво-червоні очі, більше не сховані, з готовністю зустрілися з її поглядом.
- Здається, у тебе багато чого на душі, Рішель.
- Де діти?
— Ах, ці маленькі троянди, якими ти так дорожила.
Чоловік плескнув у долоні і помахав рукою. У його долоні з'явилися два нерозпущених бутони троянд. Він поклав їх у руку Рішель.
— Держи. Я даю це тобі, - сказав він з найбільш невинним обличчям, наче фокусник, який розтягнув дитячу цукерку із полум'я. — Посміхнися так само красиво, як раніше, Рішель. Хіба ти не рада? Ти ж отримала те, чого хотіла. Пройшовши по жертвах дітей... які так віддано йшли за тобою.
Так він намагався розірвати її серце в клочику.
Рішель глянула на квіти. Жалюгідні троянди, у яких навіть шипів штовхом не було. На мить у неї перехопило дихання. Хоч я хотіла плакати, мені хотілося кричати, але Рішель стримала всі пориви. Вона повинна була стриматися. Її світло-зелені очі кинулися на чоловіка.
— А вы? Ви раді?
- Ти мене питаєш?
Він яскраво посміхнувся. Рішель міцніше стиснула троянду в руці.
- Ви ж чекали моменту, коли я вийду на четвертий поверх. Тому й досі не чіпали нас з Аланом. Хіба не так?
Вона витримала його погляд, яким дивляться на веселого хвостом цуценя.
« Як я могла прийняти цей погляд за доброту до жінки, яку він любив? Як, скажіть на милість? "
- Ви хотіли, щоб я дізналась про Едґару? Роза...
Рідко коли слово "Роза" зірвалося з її губ, як екологічна температура в одну мить різко впала. Повітря, світло, темрява, навіть пилюка - все затамувало подих. Роза подивився на Рішель зверху вниз безжиттєвим, порожнім поглядом, в якому не читали ніяких емоцій. Коли Рішель тільки - но з’ясувала, що вона далеко за межами людського розуміння і що лише думка про неї може спіткати всепоглинаюче жах. Її дихання стало подихом. Обличчя поступово блідло. У наступну мить червоні очі Рози м'яко зігнувся, як молодий місяць. У них запалився захоплення, а на бездоганному білому обличчі чорна родимка виділялася як Полярна зірка в нічному небі.
— Роза, — схилився до Рішель. Їхнє волосся майже зіткнулося, але від нього не виходило ні дихання, ні тепла. - Не так вже й погано чути це ім'я від тебе. Цікаво...
Роза знову усміхнувся, і без жалю відірвався. Жахливий тиск, від якого у неї мало не підсмажилися ноги, в мить ока повністю закрилася за елегантністю джентльмена.
- Чи не хочеш горнятко чаю, Рішель?
Це була пропозиція, але тон не дозволяв відмови. Але вона не могла так легко погодитись. Рішель міцно стиснула холодні кулаки і запитала:
- Де Алан?
— Ах, ви вже встигли так зблизитися? — Роза здивував очі, визирнувши до смішного простодушно і тому ще більш підроблено, а потім посміхнувся. — Не турбуйся. Він буїв, як розлютований жеребок, так що я замкнув його в кімнаті. Виявляється, місіс Отіс померла раніше, ніж я думав.
Тон був такий спокійний, ніби він оцінював польові квіти, які розпустилися біля дороги.
Роза простягнув руку і ніжно погладив напряжений підборіддя Рішель, ніби торкаючись коштовного каменю.
— Я запрошую тебе на невелике чаєтування, Рішель. Приєднуйся. Чи ж у тебе не накопичились запитання? Так і справи треба привести в порядок.
Він прибрав руку від її підборіддя і ввічливим жестом запропонував провести її. Рішель люто подивилася на його руку в білій рукавичці. Він не збирався йти відразу, хоча вона назвала його ім'я, а їй і справді потрібно було багато чого почути. Зрештою Рішель поклала свою долоню поверх руки Роджерса.
*
Хоча Роза назвав чаєпіття невеликим, для двох з них чудовий чайний столик був виставлений великою кількістю різних речей. Тим більше, що ніхто з присутніх не думав притрагатися до їжі. Пульверизована чашка принесла мені сильний аромат троянд. Цей запах вже до смерті їй набрид. Рішель так і не доторкнулася до чаю. Вона оглянула стіл, і її погляд раптово зупинився на маленькому сендвічі з шинкою.
— Ах, не звертай уваги, — безтурботно проніс Роза, ніби щойно згадавши. - З того часу, як ти опинилася в цьому особняку, Рішель, ти їла тільки звичайне м'ясо.
- Звичайне м’ясо?
У пам’яті випадково спалахнула сцена на кухні. Вона почала блювати, а Роза відхлібнув чаєм.
— То м’ясо тобі подавали тільки раз на вечерю в перший день. І Алан не дозволив тобі його з'їсти. Молодець. Те, що висіло на кухні - інгредієнти для особливого випадку. Хоча в основному вони йдуть на перекус шеф-повару. Так що їси спокійно. Після того, як ти розібралася з кухарем, ти ж штовхнув і не їла. Чи я не правий?
Рішель відвела погляд сендвіча. Коли співрозмовник сам говорив про кухню, перше питання напрошувало себе:
— Бекки Дастін.
— М?
- Ви вбили її того дня навмисно?
Щоб ми з Аланом чітко бачили, як вона помирає найжорстокішою смертю.
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Його статус: йде переклад
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand