12. Жаклін (6) — 63 розділі
Він нічого не відповів, тільки мовчки дивився на тіло своєї матері. Рішель відчула, як переповнювалася його лють. Лише через довгий час Алан ледве сказав:
— Я знав, що вони відрізняються від інших троянд. Я ж казав, що ці чудовиська вимагали уваги, бажання любові і вдавали, ніби у них є почуття - він підняв руку та з силою стиснув груди. що Пені і Ніро можуть повернути.
— Алан...
— Ришель, я... Я спостерігав за ними довше, ніж ти.
Рішель відчула себе так, ніби її вдарили по голові. Верно. На відміну від неї, яка жила в Бертренді всього кілька місяців, Алан Отіс провів тут усе своє життя. Якось його молодший брат і сестра несподівано змінились. Це сталося зовсім несподівано, в той час Алан і сам був дуже молодий. Він був з тих, хто без вагань кинувся б на допомогу навіть зовсім незнайомій людині. Чи міг він сподіватися, що врятує своїх рідних? Він так само покладався на близнюків, як і колись. Рішель відчув такий сором, що вона не сміла підняти очей. Коли вона відчула, що щось відчуває, то опустила голову.
— Прости. Я дозволила собі лишніше.
— Все в порядке.
Але Елан незручно поплескав Рішель по плечу і піднявся.
— Ты права. Тож, коли ви думаєте про здоров’я, ліпше взяти їх з собою. Щоб забезпечити матері хоч якусь безпеку, він махав рукою близнюкам: - Ми підемо через кухню. Впевнена, що зможете слідувати за нами?
Діти з'їхалися.
— Ч-через кухню?
Алан байдуже додав:
- Навіть якщо ви зможете прогнати троянд, йти через центральний зал занадто помітно. До того ж бічні двері на кухні ближче до п’ятого саду.
— Ну-у...
— Можете чи ні? Говоріть чітко.
У крижаному тоні Алана не було жодного натяку на можливість переговорів. Близнюки понурили голови, штовхаючи пальці і потім раптово з трагічним виглядом міцно взялися за руки.
- Можемо. Ми підемо.
Чудово.
Як розмова закінчилася, Алан повернувся до Рішель. Помітивши вираз її обличчя, він всмоктав брови.
- Що таке?
— А?
- Ти дивишся на мене так, ніби я у тебе жива гусениця.
« А. У мене... було таке обличчя? "
Рішель доторкнулася обличчя кінчиками пальців і вагалася сказала:
- Твоє рішення... Мене трохи здивувало. Я повела себе невежливо?
— Не потрібно так на мене дивитися, — сказав Алан тихий сттон і почесал затилок. - Я знаю, ти сказала це не з зла. Звичайно, я б дуже розчарувався, якби ти почала їх шкодувати або говорити, що я все одно повинен ставитися до них як до своїх рідних. Ти просто побачила можливість повернути Пені і Ніро, вірно?
Рішель теребила пом'ятий покидьок спідниці. Вона не знала, як виправдати свою безглузду і надто оптимістичну надію. Алан тихо зітхнув.
- Як ти і думала, в цих тілах дійсно можуть залишатися душі Пені та Ніро. Але це всього лише оболонки, мертві з моменту захоплення ними - юнак обернувся до тіл своїх молодших брата і сестри. Вони мали сповнитися 12 - річними, коли б виростали як усі. Але їхній вік був назавжди застиг на відмітці шість років. — Навіть якщо прогнати Роджерса і позбутися троянд, які поковтнули їхні тіла... Вони вже не повернуться.
Тихий, ричучий голос, в якому не було ні краплі смутку або гніву, звучав абсолютно безстрасно. Але йому знадобилося багато часу, щоб змиритися з їхньою смертю.
Знову побачивши Рішель, Алан знизив плечима:
— Хоча я думав, що все одно не влаштовував похорон для Пені і Ніро, але він трохи підійняв кутки губ. Посмішка стала сумною. - Так що я подумав... Можливо, мені варто попрощатися зі своїм братом і сестрою під час останньої подорожі.
Якщо вони все ще перебувають у своїх тілах. Він щиро молився, щоб вони нарешті залишили свої мертві тіла і знайшли вічний спокій.
*
Рішель та Алан побудували на них тіло Жаклін Отіс. По дорозі на кухню близнюки йшли попереду. Вони кілька разів проходили повз троянди, які пильно на них дивилися, але не атакували. Коли вони нарешті добралися до кухні, близнюки виглядали дуже виснаженими.
— Вогня ж і правда ні? Такого, що все пожирає, адже ні? — Невтомно запитали вони біля входу. Алан, знехтувавши їхніми благаними поглядами, рішуче увійшов всередину. Рішель пішла за ним, кивнула замість нього. На обличчях близнюків пром'яло просте полегшення. Колишня кухня була темна, ніби в ній зникло життя. Рішель і Алан, покладаючись на олійну лампу, відшукали двері, які вели до садка. Вони відкрили її, і зверху з'явився холодний місячний світло.
— Ви ж знаєте, де є п’ятий сад, — сухо сказав Алан близнюкам. — Ведите.
Діти без нарікань підкорялися й впевнено рушили вперед, пробираючись крізь аромат троянд. Час від часу вона хиталася, наче зроблена з паперу, висока тінь з довгими руками й ногами, як павук. Це була та тінь, яку вона часто помічала з вікна глибокої ночі. Рішель йшла, дивлячись тільки вперед, щоб не зустрітися з нею поглядом. Разом з ароматом троянд налетів прохолодний вітер. Він, наче лезо, дряпався шкіри і впивався у серце. Це було схоже на те, що вона відчувала, проїжджаючи через Шварцвальд. У ньому навіть не було чутно, що комаха затихла і завмирає. Вони, наче зговорилися, не прокололи жодного слова поки, нарешті, після довгих блукань по лабіринту, оточеному високими стінами зі зарослої троянди не опинилися перед величезною стіною із червоної цегли, настільки високою, що можна було подумати, ніби вони дійшли до самого краю світу.
— Пришли, Алан... - Близнята втомилися. Рішель оглянула стіну.
Так ось він, п'ятий сад? Але ніхто не спостерігав за жодними дверима, які ведуть всередину. Невже лабіринт і є п’ятий сад?
І в цю саму мить, ніби хтось розривав живе тіло, через стіни пролунав скорботний і болючий сттон:
— Ки-и-ик... Ах, виродку... а-а...
Тіло рефлекторно застигло. Рішель раптом згадала один з пунктів правил Бертранда:
[На території особняка розміщено загалом п’ять садів. Ви можете оглянути околиці, якщо хочете, але не наближайтеся до п'ятого саду, який оточений стінами з червоної цегли.
На даний час у ньому ведуться будівельні роботи. Тому не дивуйтеся нічому, що почуєте звідти.
Може, ці стони мали на увазі в правилах? Рішель прислухалася. Стони продовжувалися. Той, хто їх видає, теж одна з троянд, які захопили особняк?
Коли вона була занурена в свої думки, Алан уважно оглянув цегляну стіну і накручив її на одну з теглин. Раптом стіна затремтіла. Рішель налякано захиталась.
- Що це?
- Не дивно, що він заспокоїв її Алан. Миттєве затемнення розкрилося скрегітом, і з цегли висунулося ящик. Дивно, але це був буквально висувна скринька. Дуже довгий, достатньо великий, щоб в ньому вмістилося тіло. Алан вклав у нього тіло своєї матері, а потім затинаючись і вагаючись, немов не знаючи, з чого почати, почав пояснювати:
- Звучить дико, але це похорон Бертранда. Спадкоємців цього обов'язково навчають на випадок, якщо в особняку доведеться мати справу з небіжчиком ... Хоча на практиці таке трапляється рідко.
— Що за стіна?
— Не знаю. Ні я, ні будь-хто інший з Отісів ніколи не ступав за цю стіну живим. Сподіваємось, що Роджерс не занечистить і мертвих.
Алан гірко посміхнувся. Коли він поклав тіло в ящик і відступив назад, стіна знову затремтіла, і ящик повільно завівся. Алан і близнюки мовчки спостерігали, а Рішель схилила голову, щоб вшанувати пам’ять Жаклін.
"Я надіюся, що ти знайшла вічний спокій"
Зрештою всі звуки стихли. Через стіни більше не доносилися ні одного шорха. Навіть стони, що липко в'їхали у вуха, зникли. Розливання навколишнього середовища стало легшим, бо почало світити. Алан простягнув руку Рішель.
- Час повертатися.
— Да.
Вона розвернулась і востаннє поглянула на червону цегляну стіну.
— Наставница.
Близнюки раптово дёрнули Рішель за край спідниці. Ця жінка на мить похитнулась, але не втрималась від своєї рівноваги і повернулася до них.
- Як ви мене налякали. У чому справа?
— Эм... Знаєте, наставниця. Дякую.
— Да. Дякую. За те, що дозволили попрощатися з мамою...
Рішель не знала, що відповісти, і їй було ніяково.
— І тому...
Діти довго мялися в нерішучості, потім переглянулися, немов прийняли якесь рішення, і міцно стиснули кулаки.
— Наставниця, ви йдете на четвертий поверх? Ми вам допоможемо.
— А?
Рішель не відразу зрозуміла, що вони сказали. Близнюки, ще широко відчинивши свої чорні очі, зробили крок вперед.
- Якщо ви так і підете на четвертий поверх...
— Варто вам поступити на четвертий поверх...
Одні й ті ж обличчя, одні і ті самі голоси, один і той же тон. З ангольськими личками, які ніби принесли смерть, діти прошепотіли:
— Ви помрете, наставниця.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand