11. Штурм (2) — 51 розділ
— Мистер Отис!
- Я чув. Спокійно, наставниця. Рухатися потрібно обережно.
Алан стиснув її руку своєю холодною долонею. Рішель кивнула через силу, але шалене серце відходило заспокоюватися. Хто це був? Голос видався їй знайомим. Її охопило нетерпеливість, і вона прискорила крок. Якби поряд з нею не було Алана, вона б вже кинулась туди, звідки доносився крик.
Після, здавалося б, цілу вічність блукань по коридору вони, нарешті, повернули за кут. Через щілини скрипучів напіввідкритих дверей пробивалося світло, тому тут було набагато світліше, ніж у проході.
« Це, мабуть, кухня...»
Рішель і Алан змінили свої погляди. Тримаючись ближче до стіни, вони пригнулися і обережно наблизилися до дверей. Крики болю раптово стемніли. Після того як Рішель зробила глибокий вдих, вона зібралася з духом і заглянула всередину. На щастя, нікого не було за дверима. Крім того, вона була відкрита ширше ніж очікувалося, що дозволило їм все добре роздивитися. На перший погляд це була звичайна кухня: велика столиця, пічки, плити та кухонні приладдя. Але що дивно, скрізь палав вогонь: багато ревучих жаровень, чотири палаючих печі, два каміни з масивними казанами, дві парфумки і безліч свічок. Чи це мало якесь особливе значення?
Рішель принюхалася. Неперервний аромат спецій свідчив, що недавно готували їжу. Її погляд впав на довгий стіл у кутку, забраний різноманітними стравами. І все ж щось було не так. За приємним запахом приховувалась незвичайна вонь, що викликала занепокоєння. Рішель ще трохи нахилилася вперед. Навіть після ретельного огляду вона не виявила ні того, хто кричав, ані шеф-повара.
"Перед тим, як дослідити кухню, нам потрібно розібратися з шеф-поваром".
Як тільки Рішель знову окинула приміщення пристойним поглядом, вона помітила, як через центрального кухоного столу висунулася велика нога. Вона могла належати тільки шеф-повару.
— Мистер Отис, он там.
У цей момент шеф-повар намагався змінити своє становище, і щось випало з-за столу. Воно покотилося по чистій підлозі, залишаючи за собою яскраво-червоний слід. Рішель різко ахнула. Це була людська рука, яка все ще підірвалася, ніби її відрубали зовсім недавно... Масивна кінцівка простяглася і підняла її з підлоги. Потім роздався хруст. Здорові зуби розривають свіже тіло і кістки.
— Наставница.
Холодна рука закрила Рішель очі. Різкий запах антисептики на мить перебив смердючі кухні. Алан притиснув її голову до свого плеча.
- Коли ми підемо далі, то побачимо речі набагато гірше. Але не дозволь собі втратити пильність.
Його м'який низький голос був моторошно спокійний. Навіть перед лицем такого жаху юнак зберігав самовладання. На мить Рішель захотів заплакати. Не через страх, а тому, що їй було важко уявити своє життя, якщо він був до такого ступеня.
Вона прикусила губу і кивнула.
— Я в поряд... ке. Відпустіть. У нас немає на це часу.
— Ладно.
Його рука отпряла. Рішель моргнула, щоб прояснилося зір, і побачила, що на неї дивляться красиві очі Алана, в яких читали занепокоєння. Рішель видала з себе посмішку і сказала кумедним тоном:
- Я не настільки слабка, містер Отіс.
- Тобі не треба прикидатися, що все гаразд.
Попри свої слова він розумів, що вони не можуть собі більше дозволити коливань. Алан підняв руку і вказав на далекий кінець кухні.
— Видишь?
Там був прохід, але з того місця де вони стояли, його було важко розгледіти.
- Якщо є прохід на четвертий поверх, то він там. Поки я відволікаю шеф-повара, ти повинна перевірити, чи є там двері.
- Як ви плануєте відволікти його?
- У мене є свої способи. Бачиш он ці двері?
Цього разу Алан вказав на далекий кінець коридору. Рішель не помітила її раніше, але тепер вона побачила ще один двері, крізь щілини яких просочувався слабкий світло.
- Коли шеф-повар піде за мною, увійди на кухню через ті двері. Тобі потрібно тільки перевірити, чи є прохід. Не роби безглуздих вчинків. Ми все одно не зможемо піднятися на четвертий поверх прямо зараз, поки Роджерс там.
- Як мені приєднатися до вас, коли я закінчу?
— Ти повинна вийти з кухні. І про всяк випадок навіть не думай про те, щоб допомогти мені. Твоя присутність тільки зв'яже мене по руках і ногах.
— Но...
— Коли будеш проходити повз двері, просто свисни один раз. Я одразу ж піду за тобою. Зустрінемося біля кам’яних воріт, через які ми йшли дорогою до підвалу.
— Поняла.
Рішель і Алан випросталися. Хлопець злегка вимився і простяг руку, забираючи з обличчя дівчини вибоїну волосся.
Чому ти так дивишся на мене?
— Я...
Хоча вона розуміла, що тепер не час для такого мислення, все ж почала сумніватися в цьому. Вона не пошкодувала, що спустилася в кухню. Врешті-решт, одного дня їй потрібно було це зробити, щоб протистояти Роджерсу. Але Алан Отіс просто піддався на її умовляння. Чи було б правильно дозволити йому брати на себе найбільшу небезпечну роботу? Особливо після того, як вони побачили, що шеф-повар їсть людину. Ця відрубана рука з таким же успіхом могла належати Алану.
— Наставница. Ти сама сказала.
Чи помітив він її сум'яття? Алан ніжно поплескав її по плечу.
Ми прийшли сюди не помирати, а вижити. Ти не втягувала мене у це. Я роблю те, що потрібно а ти просто простягнула руку допомоги.
Алан глибоко зітхнув. Хоча на його обличчі чигала нервовість, в руці, яка підштовхнула її, не було жодного коливання.
— Так що йди. Ми вже прийняли рішення. Тепер ми робимо все, що можемо.
Рішель подивилася на бліде обличчя Алана. Напововину прихованою тінню, наполовину освітлений, він здавався живим, ніж будь-коли.
"Правильно".
Тепер вони мали покладатися лише на власну мужність.
— Не перестарайтеся.
Звісно.
Вони обмінялися усмішками, щоб підбадьорити один одного і рушили вперед. З кожним кроком вони не сумнівалися, що їм вдасться втекти швидше і простіше. Невдовзі Рішель досягла протилежної дверей. Її серце тремтіло так, ніби вистрибувало з грудей, але розум залишався холодним і ясним, готуючись до наступного кроку.
« Пам’ятай, що ти б не знайшла самовладання. Невпинно думай і не зупиняйся".
Вона повторювала це знову і знов. Тільки коли її серцебиття трохи вщухло, вона притиснулася до стіни і заглянула всередину.
— Ах!
Перше, що вона побачила - це масивна фігура, яка згорбилася перед столами і стискає в своїх величезних руках, наче прутик, людське тіло. Ці руки могли розмозити їй череп. З боку в бік відірвалися кінцівки. Людина, ймовірно, той, хто кричав, був вже мертвий. Шеф-повар заткнувся обличчям в живіт трупа. Кімната наповнювала звук чавуня. Його огидне, схоже на тісто обличчя помаранчеве в червоний колір, як у дитини, що жадібно поглинає малінове варення.
Рішель притиснулася до стіни і заплющила очі, прикривши рот рукою та придушеними блюваннями.
« Терпи, Рішель Говард. Терпи. Чим швидше ти будеш рухатися, тим більше у містера Отіса шансів вижити. Думай. Що тепер робити?»
Змушивши зуби, вона змусила себе ще раз подивитися на кухню. Вона намагалася якомога менше дивитися на тіло, поки вивчала дорогу, якою вона мала йти. На щастя, було небагато перешкод. Вона швидко запам’ятала місця, де не було крові. Можуть виникнути якісь несподівані змінні, але... Добре. Вона готова. Рішель кивнула Алану. Він кивнув у відповідь, глибоко зітхнув і пішов на кухню.
Навіть поява чужого не викликало в шеф-повара ніякої реакції. Він був надто поглинаний своєю трапезою. Але раптом він різко підняв голову. Його маленький ніс, дивно виділяється на широкому обличчі, дёрнувся. Він повільно повернувся до Алана.
« Що містер Отіс зробив? »
Вона хотіла дізнатися, але часу не було.
Шеф-повар відкинув убік труп і піднявся на ноги. Його довгі руки вкривалися по підлозі, розмазаючи калюжі крові. Потім повільно й важкою ходою він підійшов до юнака. Їй потрібно було почекати, поки шеф-повар відійде на таку відстань, щоб навіть обернувшись, він не зміг її догнати. Вона чекала. І як тільки він відійшов досить далеко, вона кинулася на кухню, не озираючись по сторонах.
На кухні було чотири двері: дві дерев'яні справа, одна залізна - зліва. А попереду - ще один шлях, до якого вела лісянка з п'яти сходинок. Рішель потяглася до перших дерев'яних дверей і відчинила її. Проста кладка. Вона штовхнула наступну. За нею виднілася нічна темрява, мабуть, вона вела назовні. Не вагаючись, вона кинулася до дверей попереду. Напевно, це він, вхід на четвертий поверх. Рішель відразу піднялася сходами, схопилась за ручку і штовхнула з усіх сил. Клац.
— Ах!
Заперто. Клац, клаць. Вона штовхала і тягнула, але двері не давалися. Прокляття. Ключ потрібен? У розпачі вона витягла шпильку з волосся і ввела її у замкову щілину. Вона ніколи раніше цього не робила, але Мег вже мусив вкривати замки таким чином...
І раптом відчайдушний крик вдарив по вухах:
— Проклятье! Ховайся!
Це був голос Алана.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand