06. Рішення (3) — 32 розділи
— Мистер Отис... - звернулася Рішель до Алана слабшим голосом.
Напруження, яке було настільки сильним, що кожен волосся на її голові вставав дибки, пішло з його несподіваним появою. "Він також відірвав очі від мармеладу і з'їхав, ніби насторівся. Незважаючи на загальну увагу, цей молодий чоловік був дуже спокійний. Ясними очима кольору неба він просто дивився на рішуче обличчя Рішель, які притискалися до неї ззаду близнюків і на стоїть навпроти цього. Остання річ, яка торкнулась його зору, — це золота баночка з мармеладом у руках Рішель. Алана ще більше нахмурив свої похмуро зрушені брови і роздратовано зітхнув:
— Ха...
Рішель рефлекторно передернула плечима. Їй здалося, що вона зробила щось дуже погане.
Ні, насправді вона не зробила нічого поганого, але...
У той момент, коли вона відчула сором, Алан кілька разів провів ласонями по обличчю і раптово крокнув вперед.
- Віддай це мені.
Що? Вона навіть нічого не встигла запитати. Він миттєво вхопив банку з мармеладом з її рук.
— Ах! Це!
- Повертайся до своєї кімнати.
Алан став спиною до Рішель. Спіна хлопця, який виглядав слабким і жалюгідним, несподівано стала широкою. Його більше не було видно.
Рішель стиснула кулаки. Вона розуміла, що саме тепер, коли втрутився Алан, час втекти. Але вона не хотіла використовувати хлопця, який ще не досяг досконалості.
- Містере Отіс, поверніть мені банку. Це надто небезпечно...
У цей момент.
ЛИ-ри-ры-pинг битe
Від всього "його" тіла виходив зловісний звук, який ніби належав монстру з глибин шеолу або розгніваному богу, що насичує лиха на землю.
До блідої обличчя Алана Отіса прилила кров.
— Уходи.
— Мистер Отис!
- Забирайся звідси! Зараз же!
Алан змахнув рукою і кинув Рішель. Позаду неї плакали близнюки:
— Наставница, наставка. Ми не хочемо, щоб нас з'їли. Наставница...
Зрештою, крики дітей відірвали ноги Рішель від підлоги, вона розвернулась і обхопила близнюків руками. Поки вона бігла, їй здавалося, що вона стукала по гострих голках. На її груди наче опустився величезний валун. У нього зависла небезпека, і він витріщився перед очима.
Рішель не могла підняти голову.
*
Рішель відвела дітей в їхню спальню і пішла до Роджерса, але його не було у своїй кімнаті. Вона спустилася на другий поверх. Алана Отіса ніде не було видно, як і "го" - того, з ким вона не хотіла зустрічатися навіть у сні. Коридор був чистий, наче нічого не сталося.
"Роберс врятував містера Отіса?"
Чи вона повинна відчувати полегшення?
Рішель повернулася в кімнату дітей, намагаючись прийти до тями. Близнюки встромилися у пухнасті подушки і з усіх сил обіймали їх.
— Я не хочу, щоб мене з'їли! Я не хочу, щоб мене з'їли.
— Я не хочу, щоб мене з'їли...
Їхні маленькі спинки були настільки тремтіли, що їх ставало дуже шкода. Рішель підійшла до близнюків і обережно погладила їх по голівках.
— Пені, Ниро.
— Наставница...
Діти відкинули подушки і обняли Рішель. Вона мовчки повіла їх по спинах. На щастя, діти швидко заспокоїлися. Піднявшись, близнюки почали украденою дивитися на неї. Рішель по черзі взяла маленькі пухкі ручки дітей і суворо подивилася на них.
- Можете розповісти мені, як ви потрапили в мою кімнату?
— Э- это.
Близнюки смикали руками Рішель і з таким видом, ніби випили гіркі ліки, неохоче зізналися:
— Наставниці, на яких я колись сидів, завжди були дитячою кімнаткою.
- Там все ще є двері.
- Але тепер це кімната наставниці.
- Спочатку це була наша кімната, тому ми змогли увійти в гардеробну.
Підсумовуючи, можна сказати, що гардеробний простір, який не потрапляє в дію правила. Оскільки спочатку вона була дитячою кімнатою, власник чітко не визначено, тому це було неоднозначний загальний простір, куди можуть входити і Рішель та близнюки.
Рішель відчула полегшення від того, що вся історія інциденту була повністю розкрита. Її спальня все ще залишалася безпечною зоною, за винятком гардеробної. У будь - якому разі, проникнення і крадіжки заслуговували осуду. Рішель посадила близнюків і відрубала їх. Діти заплакали, говорячи, що вони були дуже неправі, а потім поснули на м'яких подушках. Рішель сіла біля них і подивилася у вікно. У голову прийшли слова, які діти повторювали з тих пір, як зустрілися з "ним":
— Я не хочу, щоб мене з'їли!
Страх на обличчях дітей в той момент був викликаний не тим, що вони побачили щось дивне. Вони явно знали, чим було « оно ». Якщо згадати, кожен раз, коли вона лаяла їх, близнюки благали не їсти їх. У книжці казок з дитячої про це нічого не говорилося, тому вона задала питання: звідки в них взявся страх бути їстівними?
« Вони вже зустрічалися з ним".
Саме тому вони бояться Бога.
Ришель перекрутився. Донині вона турбувалася тільки про постійне моральне насильство над дітьми і що вони стануть дивними під впливом особняка. Але насправді існувала справжня проблема.
Життя цих дітей було постійною загрозою...
Не було часу турбуватися про те, чи будуть втручатися Отіси або ні. Вона повинна якимось чином вивезти близнюків з особняка в безпечне місце.
"І, якщо можливо...."
Якщо можливо, то й Алана Отіса теж.
Не встигла вона опам’ятатися, як за вікном почався дощ. Коли Рішель дивилась на дощову воду, то пригадала бліде обличчя Алана. Хлопець, який виглядав так, ніби ось-ось заплатить, що сказав їй не втручатися, від якого пахло дезінфекційним засобом.
І все ж, їй слід поговорити з Аланом Отісом.
*
Дощ перейшов у зливу і не показував ознак того, що збирається припинитися. У цьому сірому світі тільки яскраво-червоні троянди особливо сильно вирізнялися. Вид круглих крапель дощу, що стекла з пелюстків, схожих на дитячі щічки, був прекрасний. Роджерс Уолтер, який сидів на підвіконні і спостерігав за тим, що відбувається, відкупив шматочок свіжоприготовленого тоста з щедрим шаром мармеладу.
- Цей мармелад дійсно смачний. Твій друг сам його приготував? Алан, хочеш спробувати?
Роджерс потряс тостом, наче дрижня його, в сторону задньої частини кімнати. У спальні, завалена всілякими предметами розкоші було темно через відсутність світла. Алан сидів посеред кімнати, намагаючись дещо своїми руками накласти пов'язку.
— М-м? Не хочеш їсти?
Юнак сердито подивився на Роджерса.
— Чи хочу я їсти прямо зараз?
— А, и правда. Лише кілька годин тому ти ледь сам не перетворився на тост.
Алан роздратовано розгорнув безладно замочений бинт. Ліва рука хлопчика була розірвана, наче її жало якесь чудовисько.
— Відстій. Краще було б розправитися з ногою, а не з рукою, з якою так муторно возитися.
— Ти ніколи не жив як жебрак, Алан, завдяки своїм багатим предкам. Чому втрутився? Ти знепритомнів від того, що тебе гризли як в'яну яловичину.
- І ти залишив мене в найдальшому кутку кімнати.
- Мені потрібно прибиратися за тобою? Будь вдячний, що я прийшов до тебе на допомогу.
- Тільки не треба говорити, що ти пішов рятувати мене через щедрість.
Роджерс прикрив очі і м'яко посміхнувся у відповідь на насмішку Алана. Він взяв свіжий ломтик тоста і намазував його мармеладом.
але цього разу ти зайшов надто далеко. Думаю, я безумовно попереджав тебе, щоб ти сидів тихо.
— Я пішов рятувати наставницю, яка тобі так дорога. Хіба ти не повинен танцювати від радості? Чи не ти просив мене бути люб'язним?
— Ах, верно. Це так.
Роджерс підвівся і підійшов до Алана. Алан знову намагався накласти пов'язку. Роджерс схопив хлопця за підборіддя. Його рот був злегка відкрита через зосередження.
- Що ти... Хпмф!
Щось проштовхнулося в його незахищений рот. Кисло-солодкий смак. Тост з мармеладом. Коли він захотів виплюнути його, Роджерс закрив його рот і похитав головою вгору і вниз. Він міг чути, як Алан задихається. гх, кахАле руки Роджерса були безжалісні. Нарешті, горня Алана кілька разів шкода дёрнулося. Тільки переконавшись, що він все проковтнув, Роджерс відпустив його. Алан відчував позиви до рвоти, сльози текли по його обличчю.
- Алан, ти набагато симпатичніший за свого батька і я вважаю тебе гарним, але...
— Кх, кха. Кха.
— Ты Отіс. Ти ж знаєш це, вірно?
Роджерс схопив Алана за ліву руку. Білі пальці впилися у червоне тіло.
- Хы-игх!
- Мій любий Отіс. До яких пір, по-твоєму, я буду закривати очі на твої неприємні спроби йти мені перекор?
Блискавки градом з очей хлопця, і він загаркав кров'ю. Проте крик не припинився. Схвальні та вологі очі люто дивилися на Роджерса. Роджерс лагідно усміхнувся, ніби дивився на кота, в якого шерсть стала дибки.
- Алан, ти дійсно пішов туди тільки для того, щоб врятувати Рішель?
—...
— І ти не завжди шукав місце, де можна померти?
Рука Роджерса зійшла з серця Алана. Під його долонею пульсувало динамічне биння.
- Ти б у що не померла, Алан.
Рука, яка блукала навколо його серця, раптово схопила його за горло. Після пішов поштовх. Зрештою Алан не зміг подолати цю силу і впав спиною на підлогу.
— Кха!
- Як тільки ти зробиш те, що повинен, то зможеш померти.
Очі кольору неба, не в змозі приховати тремтіння і дивитися на червоноокого чоловіка. Це була велика темрява. Щось настільки могутнє, що він не сміявся повстати проти нього, і воно обернулося на безпомічну нікчемну людину.
— Я не дуже терплячий. І якщо ти продовжуватимеш дошкуляти мені ось так...
Холодна рука схопила його за кісточку. З такою силою, що могла в будь-який момент розчавити її.
- Я можу зробити так, що ти будеш сам усе своє життя без можливості встати з ліжка.
— игх, а-аго!
- Ти зможеш виконувати свої обов'язки вночі і без двох щиколоток. М-м?
Ногті Алана дряпали пів до болю. Тим не менш, вогонь в його очах не погас.
— Я, я. Ніколи... Моя дитина... Я не дозволю, щоб він став твоєю іграшкою!
Це було останнє зусилля Алана Отіса.
Очі Роджерса були витончені, вони тепло віталися з маленьким звірком, який тужив за ним.
— Правда?
Він відразу ж відштовхнув кісточку. Міцна рука схопила юнака, що рвався від болю і підняла його на ноги.
- Спробуй.
Червона зима і голубе полум’я перетиналися на відстані дотику кінчика носа. Роджерс посміхнувся, ніби не міг витримати радості.
- Мені сподобається спостерігати за твоєю відчайдушною боротьбою і розпачем в кінці.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand