04. Візуальний (6) – 24 глава
Вона встала на курки і тихенько пішла вздовж коридору. Обличчя Рішель було напруженим. Її побілілі руки постійно теребили сверток, який вона тримала.
« Що-небудь... Я б хотіла, щоб у мене було що-небудь більш підходяще для подарунка."
Але що ще може бути в багажі бідної наставниці? Вона навіть не могла вийти з особняка, щоб купити подарунок.
Рішель проковтнулася і зупинилась перед місцем свого призначення. Це було ні що інше, як особистий кабінет Алана Отіса. Місце, яке вона ніколи не думала, що відвідає, працюючи в особняку. Напруження накотило, наче хвиля, і навіть шия одержувала. Але вона нічого не могла з собою вдіяти, тому що сьогодні їй потрібно було дещо зробити.
Після вчорашньої розмови вона вирішила рухатися вперед. Тепер Рішель думала про двох людей, звичайно ж, свою матір та Алана Отіс.
Зараз їй бракувало сміливості поговорити з матір'ю, яка була для неї пріоритетом. Тим не менш, все було в порядку. Вона завжди буде в її житті. Але ситуація з Аланом була іншою. Через рік вона більше ніколи не побачить цього чоловіка, тому повинна була виявити свою вдячність і вибачитись якнайшвидше. Перед тим як рішучість і мужність рухатися вперед вичерпаються, перш ніж спогади та почуття провини про той день, які так ясно закарбувалися в її пам'яті, затьмаряться.
Рішель подивилася на двостулкові вхідні двері бронзового кольору. Судячи з того, що вона бачила за останній місяць, Алан Отіс провів більшість дня у своєму особистому кабінеті. Без сумніву, зараз він був тут. Вона глибоко зітхнула і підняла руку, щоб постукати. У цей самий момент двері кабінету раптово відчинилися, не дозволивши їй часу підготуватися.
— Мамочки!
Рішель швидко відійшла в сторону. Повітря наповнилось сильним запахом дезінфекції, і в той же час у дверній щілини з'явилося бліде, ніжне обличчя, яке все ще було схоже на хлопчину.
- Що?
На мить очі Алана розширилися від подиву, але потім знову повернулися в початковий стан. Рішель ніяк не могла стриматися і швидко оглянула його. На сьогодні Алан Отісі була сорочка з коміром-стійкою, що закривала шию. Поверх її був одягнений темний сіро-синій светр, який дуже добре поєднувався з його блакитними очима.
"Набудова..."
Чесно. Вона не знала. Він, як завжди, хмурився так сильно, коли тільки міг. Однак колір його обличчя був блідіший від звичайного, а під очима проступили синці, ніби він кілька днів не міг нормально спати. Їй дуже хотілося запитати про його самопочуття, але вона мусила замовкнути. Якщо вона ще раз спробує втрутитися у його приватну життя, то більше ніколи не побачить його.
Рішель обережно підійшов до нього, випроставши йому спину.
- Доброго дня, пане Отіс. Можу я вас ненадовго потурбувати? Я тут, щоб поговорити з вами.
- Тобі потрібні ще ліки? У тій кімнаті їх ціла купа, ти можеш їх сама взяти.
Роздратований жестом він вказав на маленькі двері поруч з кабінетом. Це була та кімната, куди він відвів Рішель в той раз, коли вона мало не втратила свідомість через жар.
Рішель похитала головою.
— Справа не в цьому. Я тут, щоб вибачитися.
— Извиниться?
— Минулого разу я сказала те, чого не слід було. Я дозволила собі зухвале зауваження, тому що пішла на свої емоції. Простите.
Рішель щиро схилилася до нього. Вона відчувала на собі пристойний погляд юнака. Рішель спокійно продовжувала свою промову:
- Я знаю, що одного-єдиного вибачення недостатньо, щоб загладити заподіяне вам біль і образу, містер Отіс, але ...
- І заради цього ти пройшла весь цей шлях?
- Що?
Його голос звучав сухо і твердий. Що вона знову сказала не так?
Рішель швидко підняла голову. У ту ж мить вона зустрілася з ним поглядом. У його приголомшливо красивих небесно-блакитних очах відтворився її вигляд.
— А.
Очі хлопця затуманилися, як небо, яке, здавалося, ось-ось проллється дощ. Алан відвернув погляд, перш ніж вона зрозуміла причину.
— Извини. Мене це не дуже хвилює. Якщо ти зробила, що хотіла, то повертайся.
Потім він спробував закрити двері, але Рішель просунула ногу в дверну щілину. Двері зупинилася якраз перед там, як віддавати ногу Рішель. Алан Отіс підстрибнув, наче кіт, який побачив огірок, і закричав:
- Ти з глузду з'їхала? Ти ногу собі відчавила зібралася?
- Що ж, я хочу вам дещо дати.
Побоюючись повторного закриття дверей, Рішель поспішно розпаковувала згорток, який тримала. Перше, що вона дістала, були два флаконика ліки від простуди, які дав їй Алан.
— Дуже вам дякую за ліки. Залишилося небагато...
- Все інше можеш забрати собі. Тепер ти закінчила те, що хотіла зробити?
— Нет!
Чому він так поспішає? Читав цікаву книжку?
Якщо так, то його нетерплячість цілком зрозуміла. Рішель, не гаючи часу, дістала наступний предмет.
- Це те, що я дійсно хочу вам подарувати. Я приготувала це на знак вдячності. Це не щось особливе...
Брови Алана поповзли вгору. Він неохоче взяв предмет у руки.
— Книгу и... мішечок?
— Це попурі з лаванди та ліків. Коли людина вдихає, то має заспокійливий вплив. Повесіть його біля ліжка, і воно допоможе вам добре виспатися. І книги.
Рішель ніяк не могла почухати щоку.
- Збірка моїх улюблених завдань з математики. Кожного разу, коли в голові починає панувати хаос, я беру його до рук, і на душі стає легше. Ах! Книга абсолютно чиста, тому що я вирішувала завдання в голові. Відповіді на ці запитання перевертаються.
Обидві речі були у неї довгий час. У мішечці з попурі регулярно мінялися трави, тому аромат був таким же глибоким, як і спочатку, але їй було соромно говорити, що це подарунки, бо вони видавалися неказистими. Але якщо це якось допоможе затягнутою хмарами душі Алана Отіса, то Рішель буде дуже рада.
Алан, опустивши погляд на предмет у своїй руці, підняв брови і заткнувся в попурі носом. Його довгі вії затремтіли золотою хвилею.
Зітхнув з рота юнак:
— Не пахне трояндами.
— Це таємниця, але насправді мені не дуже подобаються аромат троянд. Ха-ха-Ха.
— Да...
Алан злегка прикрив очі, наче вивчав запах. Рішель, яка спостерігала за цим, розкрила рот. На мить на обличчі Алана з’явилася щира усмішка, хоча й дуже скороминуща. Він відразу ж побачив, як на нього дивиться суворий вигляд.
— Але хіба вона не важлива для тебе?
- Що? Ах. Все в порядку. Я хотіла подарувати її вам саме тому, що вона дуже цінна для мене. Ви мені дуже допомогли.
— Помогу? — Нерозумно запитав Алан.
Рішель незручно замахала рукою.
— Помогли. Ви дали мені багато ліків від застуди і багато чого ще.
—...
— Так що я дійсно хочу подякувати вам. Дякую за допомогу, містере Отіс.
Вона схилила голову, а потім підняла її. І в той момент, коли Рішель побачила його обличчя, вона відчула себе безпорадною. Плавні лінії брови різко підняті, різко підняти кутки очей і губи без тіні усмішки. Елан Оттіс, безумовно, виглядає як завжди. Але душа, надійно захована за зовнішньою оболонкою, належала дитині, яка ось-ось розплачеться.
Рішель забула про своє початкове будівництво і скрикнула, піддаючись пориву:
— Якщо вам знадобиться якась допомога, не могли б ви сказати мені?
- Що?
- Тоді я зроблю все, що в моїх силах, щоб допомогти вам.
Слова вирвалися в пориві почуттів, але коли вона це сказала, то відчула полегшення, наче витягла пробку з пляшки. Так, саме це вона хотіла сказати Алану Отісу. Вона допоможе йому, якщо у нього виникнуть якісь труднощі. Вона допоможе йому в будь - який час.
Алан заморгал. Руки, які можновладці книгу і подраїлися.
— Ты...
Юнак не зміг продовжити говорити. Кілька разів прикусивши губу, він стиснув зуби, наче щось ледве проковтнув. Коли він нарешті заговорив, голос звучав так, ніби був дуже глибоко, наче блукав під землею.
- Тоді більше не наближайся до мене.
- Що?
Алан ступив до Рішель. Його обличчя, яке застигло на мить, було таким холодним, що у неї запхало серце. Рішель поплескала назад. Довгий білий палець ткнувся їй в плече.
— Проживи рік, як щура, і покинь цей особняк, коли тільки закінчиться контракт.
Він говорив абсолютно холодним тоном, але чітко:
- Тільки так ти зможеш мені допомогти.
Коли Алан Отіс це зробив, він без вагання розгорнувся. Двері знову збиралася закритися, але цього разу Рішель не могла її зупинити.
Перш ніж двері зачинилися повністю, почувся тихий голос:
— И... не зближайся з Роджерсом.
Двері з гуркотом зачинилися. Рішель мовчазно подивилася на неї і видихнула.
« Я зайшла надто далеко, коли... "Чи запропонувала допомогу?"
І все ж вона ні про що не жаліла. Вона сподівалася, що Алан Отіс згадає про те, коли він опиниться на краю прірви, знайдеться принаймні один чоловік, з радістю готовий йому допомогти. Вона чудово знала, який величезний порятунок це може бути в момент відчаю.
Вона відвернулася, але не змогла позбутися відчуття занурення на дно. Здавалося, що ноги потопали в багнюці.
Раптом її увагу привернула кімната Роджерса в іншому кінці коридору. Тоді в її голові вилилося останнє попередження Алана Отіса.
"І що означає не зближайся з Роджерсом?"
Чому він це сказав?
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand