03. Нове життя (5) — 15 розділ
— ы, ты-а!
Ті близнюки, що потрапили в себе, заступилися сльозами. Рішель, як не дивно, не могла поворухнути і пальцем. Чи цей крик паралізував мозок, чи то мутні небесного кольору очі мадам Отіс перетворили все її тіло на камінь, вона не знала.
З її стисненого горла вирвався ледь чутний хрипкий зітхання. На той час яскраве обличчя мадам вже було прямо перед її носом.
— Наставница Говард.
Звучаючий її голос звучав м'яко, наче нічого не сталося. Рішель сховала тремтячі руки за спину і змусила себе подивитися на жінку перед нею.
— Да, мадам Отис.
— Наставница Говард, я говорила вам про дітей.
Рука в мереживних рукавичках доторкнулася плечем Рішель. Вісь парасольки подряпала її. Очі мадам Отіс м'яко посміхалися, а її тон був ніжним.
— Думаю, я вам ясно сказала: щоб ви тримали їх подалі від мене.
—...
— Я просила вас тільки про одне, чи не так?
— Да.
- Але чому вони переді мною? Невже це більше, ніж ви можете витримати?
Тиск на плечі посилився. Серце Рішель шалено тряслося і здавалося, ось-ось вириться з грудей.
Але, як завжди, вона могла дати тільки одну відповідь:
— Нет. Я буду... Обережно.
Легкий сміх защекотав вуха. Рука м'яко покрила її по плечу.
— Давайте пізніше вип'ємо чаю разом, а то однієї пити його самотньо.
Звук кроків пішов. Рішель на ногах, що підгиналися, добралася до близнюків на підлозі. Діти перестали плакати і дивилися на неї знизу вгору.
— Все в порядке?
А-а, Рішель Ховард. Що за дурне запитання вона поставила дитині, яку вдарила парасолькою власна мати?
Вона піддала зростаюче почуття огиди до себе та своєї безпорадності і оглядала руку Пенні. Дівчинка не видала жодного стона, хоча їй було боляче. Вона тільки прошепотіла Рішель з мокрим від сліз обличчям:
хіба мамі не потрібні Пені і Ніро?
— Гм?
Рішель підняла очі від її руки. Діти витріщилися на неї.
— Мама не любит Пені и Ниро?
— Колись мама усміхалася Пені і Ніро.
— А тепер мама ненавидить Пені і Ніро.
— Наставниця, як можна заслужити любов мами?
Чи потрібно докладати більше зусиль?
Губи Рішель тремтіли. Вони питали про таке її?
Вона знала, що це не те, чого повинен був говорити наставник, але справа в тому, щоб вона дійсно...
— Я не знаю.
Рішель потяглася і міцно обняла дітей. Вона не відпустила їх навіть після того, як намокла. Бо зараз це було все, що вона могла зробити для цих бідних дітей.
Мимо їх проходили численні слуги, але ніхто навіть не подивився в них.
*
За вікном стемніло, і в особняку запанувала тиша.
Рішель прикрила книгу, яку тримала на колінах, і виглянула у вікно. Було вже за північ. Пара людських тіней блукали в саду, де темрява розсіювала лише слабке місячне світло. Вони то подовжувалися, то вкорачувались, танцюючи.
Вона стежила за їх рухом, як одержима. Виходячи на вулицю опівночі не можна було, так хто ж це міг бути?
— Ах.
Рішель була в стані охолодити вікна на кінчиках пальців. Леденне повітря ковзав по спині.
— Потрібно лягати спати.
Рішель ще раз перевірила віконну завіску і встала. Загорнувши фіранки, вона підійшла до книжкової полиці, щоб поставити книгу, але тут її погляд впав на паперовий квітка на столі. Його подарували близнюки сьогодні після вечері. Рішель підняла цю дещо недбалу, але цілковитої щирості. Спочатку її господинею мала бути не вона. Але діти не змогли віддати її тому, кому хотіли. Вони знали, що він розтоптаний після того, як вручить їй квітку. На великих пелюстках були показані слова: « Мама, кохана». Рішель обертала пелюстки, тримаючи стебла паперового цвіту вказівним і великим пальцями. Її зелені очі потемніли.
Кілька годин раніше, коли вони з дітьми вечеряли в дитячій вечері, вона обережно розпитала їх про сім’ю. Близнюки відповіли так, ніби це нічого не означало для них:
Ми не знаємо тата. Навіть обличчя не пам'ятаємо.
— Мама теж не приходить до нас.
- Алан ігнорує нас.
— Ось і все.
Потім близнюки голосно розсміялися, немов їхні недавня смуток через ненависть матері до них, була брехнею.
« Вони звикли до цього? »
Вона не могла не задатися цим питанням. Звичайно, сім’ї з вищого суспільства часто нехтують своїми дітьми і не виховують їх безпосередньо. Але якщо навіть так.
« У такому великому особняку немає жодної людини, яка б піклувалася про цих дітей. Це не має сенсу."
Вона впевнена, що в молодості у них була нянька. А оскільки це родина Отіс, нянь мало бути кілька.
Куди вони всі поділися? Діти сказали, що колись їх кохала мати. Як же мадам Отіс могла їх ненавидіти?
І на додаток. Вона згадала Алана Отіса, якого мигцем бачила за цей місяць.
Ясний синець на щоці. Тіло вкрите шрамами. Акумулятор, який в’їхав у шкіру. Сьогодні у них вперше відбувся нормальний розмову, і по його похмурому виразі обличчя вона припустила, що положення справ серйозне. Сьогоднішній інцидент переконав її в цьому. Алан Отіс зазнає жорстокого поводження. І тільки його мати, мадам Отіс, могла наважитися заподіяти шкоду йому, спадкоємця сім'ї Отіс.
Рішель, сидячи в кріслі, постукала пальцями по столі. Близнюки і Алан Отіс. Троє дітей зазнають насилля від своїх батьків. Вона не повинна залишати все як є. Ця ідея міцно засела у неї в голові, але ...
- А що я можу зробити?
Що вона могла зробити проти свого роботодавця, коли сама втекла з дому і кинула власну матір?
У кімнаті пролунав зітхання, і саме в цей момент:
Шкряб-шкроб.
Тихий звук, схожий на лицаря нігтями по дверях, раптово проколов вуха.
— Кто?
Вона схопився на ноги, і стілець видав різкий скрип, коли його відсунули назад. А потім:
Бам-бам!
Хтось застукав у двері.
Зараз далеко за північ, виходити з кімнати заборонено.
- Якого...
Бам-бам!
—!
У двері почали стукати ще сильніше, ніж раніше. Рішель ледве перебільшувала її, щоб облизати губи. Руки й ноги похитнулися, наче вона занурила їх у крижану воду.
Хто це стукав у таку годину?
Крок до дверей було інстинктивною дією. Її серце билося сильніше з кожним кроком. Затамувавши подих, вона прислухалася до того, що відбувалося ззовні. Рішель довго чекала, але стука більше не було чутно, і немає ознак руху за дверима.
Вона не знала, хто це був, але він пішов.
Рішель, втупившись на двері, поклала на неї руку. Коричневі двері, не надто великі, недостатньо маленькі і придатні для росту. Володарка кімнати, Рішель, добре знає, що вона досить важка і міцна і, крім того, ретельно замкнена. Якщо Рішель сама не відкриє її, ніхто не зможе увійти.
Все гаразд.
Вона стала занадто чутливою через те, що сталося сьогодні. Так, це очевидно. Їй краще скоріше лягти спати. Рішель потерла плечі і повернулася до ліжка. Треба добре висипатися, а потім чітко подумати про те, як допомогти дітям. Вона закуталася в ковдру, насолоджуючись затишним теплом. Вона вважала, що день закінчився благополучно.
До тих пір, поки...
БАМ!
- Що?
Рішель підскочила від звуку удару, який погрожував рознести двері в щіпки. А далі до неї стався поклик якихось незліченних істот.
Бам-бам! Бам-бам! Пам!
Царап-царопап-дряпапа- царарара
Царап-царопап-дряпапа-целадара-панап, царар Пі-Антанап.
Звук кулаків, з усієї сили врізаних до дверей, звук царапанья з такою силою, що можна витримати нігті, то почорнільно, те саме, ніби за дверима кілька людей. Він стає то тихіше, то голосніше, те ближче, так що далі, наче дряпає барабанні перетинки. Ніби просить негайно вийти, як ніби кличе її знову і знову.
У неї затремтіли руки. Шум змішувався з дивними столярами дикого звіра. Нудота посилювалась.
Будь ласка, зупиніться. Зупиніться.
Бажання благати піднялося до самої вершини горла. Але вона не повинна. Вона не повинна реагувати на цей звук. Рішель зачинила рот вологими руками.
[Після заходу сонця завершіть усі справи і повертайтеся до своєї спальні не пізніше півночі. Обов'язково замкніть двері і виходьте, поки не зійде сонце.
Час від часу ви можете чути за дверима дивні звуки, але ніколи не розкривайте її і не відповідайте. Від півночі до сходу сонця це їхній час. Будь ласка, пам'ятайте, що ви несете відповідальність за все що станеться якщо ви порушите цей пункт.]
Пам'ятай правила. Тримайся. Робіть те, що виходить найкраще. Роби вигляд, що нічого не бачиш і не чуєш.
Втекти — це найбезпечніше, хоча й боягузливе рішення.
Рішель накрилася ковдрою з головою. Вона міцно обняла себе і сховалася в затишній темряві, яку вона створила.
Довго, шумно, самотньо Ніч згущалася, і здавалося, що вона ніколи не закінчиться.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand