📜 ✨️Том 4. Десять тисяч персикових дерев сяють над маленькою вежею.✨️
Минав одинадцятий місяць, до зимового сонцестояння залишалося менше двадцяти днів.
Хоча в селищі божественного лікаря біля підніжжя гір Юйлянь сніг ще не випав, сюди вже дісталися холодні зимові вітри, що зривали останнє строкате листя з дерев по всіх схилах.
Су Ян загорнувся у сіро-білу лисячу шубу, накинувши капюшон так, щоб очі залишалися в тіні.
Спускаючись із гори, він прийняв зігріваючу пігулку для серця. Ліки були потужної дії: від них його щоки та кутики очей взялися легким рум'янцем, а губи стали яскраво-червоними, наче пелюстки квітів. Через те, що засніжені дороги розмило, спуск був надзвичайно важким. Су Ян, якому зараз не можна було користуватися внутрішньою силою, виснажився до того, що його тіло обм'якло, і він усією вагою спирався на груди Ґу Фейді. Навіть без довгої сукні, здалеку він зараз нагадував тендітну дівчину, що викликала мимовільне бажання захистити її.
Жителі селища рідко бачили когось, хто навіть із напівзакритим обличчям так полонив би погляд. Вони на мить завмерли від подиву, і лише згодом усвідомили: божественний лікар із піку Юйцюнь нарешті спустився з гір.
Селище було невеликим, тож новина розлетілася миттєво. Не минуло й часу, за який допивають чашку чаю, як Ло Юя оточив натовп вдячних селян.
Втім, усі тут знали, що охоронця божественного лікаря, «А-Юе», краще не чіпати. Тому люди стояли за кілька метрів, вигукуючи слова подяки, але не наважуючись підійти ближче. Побачивши, що для компанії Ло Юя підвели чотирьох прудких коней, селяни швидко здогадалися, що ті вирушають у далеку дорогу, і трохи засумували.
Коней підвів лікар, якому Ло Юй колись давав настанови.
Передавши повіддя, він довго вагався, а потім низько вклонився Ло Юю.
«Учителю», — мовив він. — «...Нехай ваша дорога буде спокійною».
А потім запитав, запинаючись: «Ви ж повернетеся? Є ще стільки складних випадків, які я досі не встиг вивчити...»
Хоча Ло Юй мав дивний характер і ніколи не приховував емоцій перед близькими, перед учнями та пацієнтами він завжди тримався з незмінною лагідною посмішкою.
«Вирішу справи й обов'язково повернуся», — відповів він. — «А поки що доручаю тобі та іншим лікарям дбати про всіх».
Почувши це, мешканці селища наче зітхнули з полегшенням.
Один сміливий селянин підійшов ближче й передав Цінь Цзяньюе паперовий пакунок, улесливо посміхаючись Ло Юю: «Божественний лікарю, це домашні коржі, візьміть із собою в дорогу!»
Цей жест став сигналом для решти. Хтось простягав яйця, хтось — коржики, млинці, а один мисливець навіть приніс копчене м'ясо, солону рибу та шкурки козулі й лисиці.
Зчинився справжній гармидер, поки Цінь Цзяньюе не навів лад гучним вигуком.
Ло Юй відібрав лише те, що було зручно везти з собою, приймаючи вдячність людей. Зрештою, під приводом того, що коні не витримають стільки поклажі, він відмовив іншим, скочив у сідло й швидко виїхав за межі селища.
Коли за спинами вже не було видно людей, Цінь Цзяньюе з усмішкою зауважив: «Бачачи таке ставлення, ти все одно не хочеш відкрито займатися медициною і волієш залишатися відлюдником?»
Ло Юй кинув на нього швидкий погляд: «Вдячність — це добре, але я не люблю зайвого клопоту... Тож ніякого відкритого цілительства».
Почувши їхню розмову, Су Ян кліпнув очима й додав: «Насправді, з теперішньою славою дядька, бути відлюдником чи ні — вже не має значення. Багато хто знає про божественного лікаря з Юйцюня, пацієнти все одно будуть шукати шлях до нього...»
Цінь Цзяньюе хитав головою: «Знати-то знають, але скільки хворих зможуть подолати небезпечну дорогу крізь снігові гори, щоб дістатися до лікаря?»
Су Ян зрозумів.
Цей світ — це все ж таки давні часи, які не порівняти з сучасним зручним транспортом. Хоча вони пересуваються на конях, для звичайного люду це величезна розкіш. Таких, як він, хто заради лікування готовий подолати шлях від пусток до південно-західних гір, було занадто мало.
«Якщо дядько не любить клопоту, він міг би набрати більше учнів або відкрити медичну академію», — Су Ян знову почав фонтанувати ідеями. — «А потім розіслати навчених учнів на практику в різні куточки країни. Як у Малому Нефритовому Павільйоні— старші брати та сестри навчають молодших. Так за короткий час можна охопити всю країну...»
Ло Юй скоса поглянув на Су Яна: «Ти справді кажеш такі речі... Невже тебе виховав той тип Су Хуайчжу? Тебе точно ніхто не підмінив?»
Су Ян: «...»
Су Ян і Ґу Фейді переглянулися. Су Ян прикусив кінчик язика, і вони мовчки порозумілися.
...
Гора Мейчжу, де розташован Малий Нефритовий Павільйон, знаходиться на півночі Центральних рівнин, між ними та північно-західними пустками. На північний схід від неї живуть племена ізу, які зазвичай не проявляють активності, а з бойових шкіл до тих країв наближена лише Школа Зеленого Завісу.
Компанія Су Яна обрала прямий шлях на північ.
Минувши рівнини в центральній частині, вони дісталися північних гір.
Подих зими тут відчувався значно сильніше, і нарешті вони потрапили під перший великий снігопад.
Су Ян зрештою не витримав холоду і знову, без жодних попереджувальних ознак, впав у глибокий сон. Він ледь не вивалився з сідла, але Ґу Фейді, який був поруч, встиг вхопити його й притягнути до себе, зігріваючи власною внутрішньою силою.
Зігріваючі пігулки мали дивну властивість: чим більше їх приймаєш, тим слабше вони діють з часом, тому їх не можна було використовувати постійно. Але оскільки треба було продовжувати шлях, Ло Юй змушений був дати Су Яну ще одну. Вони їхали до самих сутінків, поки сніг не повалив так сильно, що довелося зупинитися на перепочинок.
Вони зупинилися в обійсті мисливця-самітника. Їх влаштували в коморі для дров і шкур. Ліжок не було — на підлозі просто настелили шар сухого хмизу та сіна, що хоч трохи захищало від крижаної землі.
Ґу Фейді дістав усі хутра зі своїх речей, розстелив їх поверх сіна й лише тоді поклав туди Су Яна, загорнутого в кокон. Він міцно тримав його за руку, повільно передаючи внутрішню енергію.
Умови були спартанські, вугілля для грілок не було, а крізь щілини у дверях і вікнах гуляв вітер. Тому Цінь Цзяньюе розпалив вогнище просто посеред приміщення.
Ло Юй позичив горщик, нагрів води й зробив для Су Яна дві грілки, які той притис до себе.
Перевіривши пульс юнака, Ло Юй зітхнув, а потім перевірив стан Ґу Фейді. Переконавшись, що той поки що витримує вплив холоду від Су Яна, він змушений був наказати їм знову провести парну практику.
...
Су Ян опритомнів після тривалого сну в якомусь напівзабутті. Він не одразу зрозумів, де знаходиться, і навіть не звернув уваги на оточення...
Лише коли близькість завершилася, його думки почали ставати чіткими. Він з подивом озирнувся на грубі стіни, дах і постіль із хмизу.
«Де ми?» — розгублено запитав він у Ґу Фейді. — «Я знову заснув?»
Ґу Фейді почав обережно вибирати заплутане сіно з його волосся: «Це мисливська хата... Як ти почуваєшся? Зігрівся? Сили повернулися?»
Су Ян щільніше загорнувся в одяг і ніяково кивнув.
Ґу Фейді ніжно поцілував його в чоло, підвівся й приніс теплої води, щоб той міг умитися.
Коли вони привели себе до ладу, до кімнати зайшов Ло Юй. Він знову перевірив їхні пульси й нарешті полегшено зітхнув: «Непогано. Хоч це й тимчасовий захід, але він таки діє».
Він взяв у Цінь Цзяньюе відвар з імбиром, налив Су Яну та Ґу Фейді по піалі й наказав випити.
Ґу Фейді здивовано глянув на лікаря: «Мені теж треба пити?»
«У твоє тіло вже почав проникати холод, тож треба вжити заходів безпеки», — відповів Ло Юй. — «Якщо дорога буде легкою, можливо, до самої гори Мейчжу вам більше не знадобиться парна практика. Але якщо сніги знову перекриють шлях, доведеться повторити це ще два-три рази... І тоді твій організм точно відчує на собі вплив його холоду».
Су Ян деякий час намагався усвідомити сказане, а потім раптово похлинувся відваром і зайшовся кашлем.
Ґу Фейді кинувся поплескати його по спині. Су Ян почервонів, неймовірно збентежено глянув на Ло Юя, потім на Ґу Фейді й пошепки запитав: «Те, що ми щойно... вони знають?!»
Ґу Фейді теж було ніяково, він лише швидко кивнув. Дворик був маленьким, а обидва старші чоловіки — майстрами бойових мистецтв з надзвичайно гострим слухом. Звісно, вони все чули. Тим паче, що Су Ян, прокинувшись у тумані сну, зовсім не стримував себе...
Атмосфера стала вкрай незручною. Су Ян відчував, як його щоки й вуха горять вогнем. Він мовчки допив ліки, віддав піалу Ґу Фейді й боявся навіть підвести очі на Ло Юя.
Ло Юя розважив вираз обличчя Су Яна, і він засміявся: «Ти диви, він ще й соромиться! А от свого часу Су Хуайчжу навіть...»
Він не встиг договорити, бо Цінь Цзяньюе легенько штовхнув його носаком чобота. Ло Юй глянув на Ґу Фейді й замовк.
Су Ян подумав: Су Хуайчжу — глава Демонічної Секти. З такою роллю він, мабуть, нічого не боявся й не соромився».
Зрештою, з уривків розмов Ло Юя Су Ян здогадувався, що матір Святого Сина була викрадена главою Секти й силоміць утримувалася там. Проте тон, яким Ло Юй згадував Су Хуайчжу, не був схожим на ставлення до ворога. У ньому відчувалася... певна близькість старих друзів.
Згадуючи чутки, що лідер праведного союзу Ґу Жохай колись теж товаришував із главою Демонічної Секти, а тепер вони ворогують; і те, як глава секти дав йому квіткову шпильку, щоб просити Ло Юя про порятунок... Су Ян зрозумів, що світ бойових мистецтв — це місце з дуже дивними чоловічими стосунками.
Наприклад, цей дядько Цінь поруч із лікарем Ло — їхній зв'язок теж здавався дуже міцним...
Саме в цей момент Су Ян мигцем глянув на старших і випадково помітив, як пальці Цінь Цзяньюе потайки ковзнули до рукава Ло Юя, на мить переплелися з його мізинцем і швидко відсторонилися.
Су Ян: «...» — Зачекайте, що це було?
Хіба це звичайний жест для старих друзів-чоловіків?
Су Ян на мить розгубився й подивився на Цінь Цзяньюе.
Той стояв із кам'яним обличчям, непохитний, наче сосна, як і завжди охороняючи Ло Юя.
Су Ян вирішив, що йому просто здалося.
Не може ж бути, щоб навколо були одні геї лише тому, що він сам якимось дивом закохався в Ґу Фейді. Автор оригінальної книги була дівчиною, вона б точно не зробила сюжет настільки специфічним!