Промені сліпучо-білого світла безперервно краяли простір, і з кожним ударом міць Смертельного Магічного Артефакта зростала — наче хвилі, що підганяють одна одну до нової висоти. Єдина умова — не переставати живити його енергією.
Чжао Ман'янь щиро жадав смерті Ферреро. Він одразу ж влив половину своєї сили в артефакт. Сліпуче біле сяйво розсипалось на понад сотню променів, спрямованих на Ферреро. Хоч би куди той метнувся, пекуче світло розтинало простір навпіл. А найстрашніше — кожен наступний удар був лютішим за попередній!
Ферреро не лишалось нічого, окрім як рятувати власну шкуру. Зазвичай він просто відступив би подалі, коли супротивник шаленіє так бездумно, та цього разу він був замкнений на арені. Тісний простір грав явно не на його користь!
Чжао Ман'янь не знав жалю — бив так, наче хотів прикінчити ворога одним махом. Коли промені накопичились до двох сотень, кожен удар уже перевершував потужністю деякі просунуті закляття третього рівня.
Ферреро нарешті збагнув: такими темпами він просто здохне. Він негайно кинувся на Чжао Ман'яня, намагаючись не дати тому й далі нарощувати міць артефакта!
— Оце тупість — дійти до цього лише зараз! — розреготався Чжао Ман'янь.
Цей Ферреро вмів хіба що пускати пил в очі, справжньою майстерністю там і не пахло. Досвідчений маг зупинив би використання артефакта, щойно розкусив би його властивості, та Ферреро дозрів до цього, коли шкода вже помножилась у рази. Тепер щось робити вже було запізно!
— Лови! — Чжао Ман'янь розгадав задум супротивника. Артефакт Пекучого Світла випустив ще один промінь, схожий на велетенську шаблю, і за помахом руки той обвалився з страхітливої висоти.
Ферреро охопив смертельний жах. Він миттю облишив спробу атаки й звів Кам'яний Бар'єр — просто з-під землі виріс невеликий пагорб.
Дія артефакта добігала кінця, та останні удари били найлютіше. Пекуче світло розтяло камінь, наче масло. Потужна хвиля жбурнула Ферреро в повітря.
Поки той летів, Чжао Ман'янь підняв другу руку, готуючи фінальний промінь!
Прицілившись точно в ту точку, де мав опинитись Ферреро, він перетворив підготовлений промінь на світловий спис!
Ферреро гримнувся об стіну арени. Тільки-но його тіло відскочило від неї, як спис прошив плече й прицвяхував його до мура.
З рани ринула кров. Пекуче світло лише додавало муки. Ферреро завив від нестерпного болю, неконтрольовано сіпаючись.
— Я тебе вб'ю! — заревів він, наче поранений звір.
Довелося докласти неабияких зусиль, щоб вирватись зі списа, долаючи агонію. М'язи на обличчі судомно смикались. Очі спалахнули моторошним темно-синім сяйвом, а зіниці химерно розширились.
— Я думав, ти утнеш якийсь скажений трюк, а це всього лиш Очі Кам'яного Демона, навіть у такому шаленстві, — зневажливо мовив Чжао Ман'янь.
Очі вивільнили силу скам'яніння. Шар темно-синього каменю розповзся по всьому полю зору Ферреро і стрімко ринув на Чжао Ман'яня.
Той помітив дрібні, щільно всіяні горбки на поверхні каменю. Може, Чжао Ман'янь і не був ходячою енциклопедією, та повним неуком теж не був. Він блискавично звів захист Елементом Світла.
Чотири Вали оточили його з усіх боків. А тим часом горбки на камені заворушились, розкриваючись, наче пащеки жахливого кам'яного чудовиська. Чжао Ман'янь навіть розгледів усередині ряди ікол...
— Це Кам'яний Людожер! Насолоджуйся, як він обгризе тебе до кісток! — заходився реготом Ферреро, коли кам'яний демон проковтнув суперника!
Кам'яний Людожер був не звичайнісіньким кам'яним демоном, а справжнім хижаком з глибин гірських лісів. Ці істоти маскувались під печери, наче пропонуючи прихисток живим створінням. А коли наставав слушний момент — захлопували вхід і пожирали здобич, аж поки та не перетравлювалась тими самими горбкуватими наростами.
Саме таку тварюку й підклав Ферреро!
Він удав, що формує Скам'яніння, аби непомітно розкидати смертоносного демона довкола Чжао Ман'яня — і той миттю його проковтнув.
З шлунка демона долинали глухі вибухи. Чжао Ман'янь силкувався пробитись назовні, та каміння виявилось напрочуд міцним. Не одна істота рівня Командира задихалась насмерть у таких обіймах.
Чжао Ман'янь знову вихопив свій артефакт, та сил явно не вистачало, щоб прорізати кам'яний шлунок. Довкола згустилась суцільна темрява, дихати ставало дедалі важче. Хоч він і знав, наскільки підступний цей демон, а таки не встиг ухилитись від раптового полону!
Захист Елемента Світла для кам'яного демона був просто декорацією. Той навіть не потурбувався руйнувати Вали — проковтнув і Чжао Ман'яня, і весь його захист одним ковтком. Із часом демон повільно перетравив би здобич у своєму шлунку!
— Заманити мене сюди — то ще не вся справа! — Чжао Ман'янь відмовився від артефакта. Якщо не можеш прорізати шлях назовні — змусь цю тварюку луснути зсередини!
— Тіло Титана!
Чжао Ман'янь заревів і розкинув руки в темряві. Коричневе сяйво окреслило перед ним обриси статуї.
Світло невпинно розросталось, набуваючи форми велетня!
Титан вражав своєю величчю. Хоч би яким величезним був кам'яний демон, його шлунку зроду не вмістити Тіло Титана заввишки понад сімдесят метрів. А головне — Чжао Ман'янь підсилив свого велетня Печаткою Бася, тож той поступався міцністю хіба самому демону, та й то ледь-ледь!
Камінь, освячений Печаткою Бася, зіткнувся з тілом демона. Зрештою від Титана відколовся один шматок, зате тіло демона розкололось навпіл з оглушливим гуркотом!
Уламки посипались навсібіч, накриваючи Ферреро зверху. Той навіть забув ухилитись, приголомшено втупившись у Титана...
Кам'яний демон був козирем Ферреро — і його розтрощили за лічені миті, ще до того, як той устиг тріумфувати!
— Годі борсатись, стій рівно й готуйся до смерті! — Чжао Ман'янь вибрався з-під каміння. Земля тремтіла під його важкою бронею, коли він рушив уперед!
Забагато часу він провів поруч із Мо Фанем — і його лютий стиль бою неминуче дався взнаки. Розігнавшись Земною Хвилею, Чжао Ман'янь врізався у Ферреро, наче танк.
Того знову підкинуло в повітря, кістки вигнулись під неприродним кутом від жахливого удару. Він гримнувся на землю, виплюнувши кілька згустків крові.
— Падаючі Промені!
Світло линуло з небес мечами, впиваючись у те місце, де впав Ферреро. Він спробував вирватись з арени, та світлові леза, наповнені лютою ненавистю Чжао Ман'яня, прошили його наскрізь, лишивши в тілі незліченні рани.
Ферреро балансував на самій межі смерті. Арена для дуелі повільно почала занурюватись назад у землю.
Спина Ферреро обгоріла до чорноти. Він лежав, наче вмираючий пес, і з останніх сил намагався відповзти подалі від Чжао Ман'яня.
Софія побачила все це, тільки коли стіни арени зникли. Побачивши закривавленого Ферреро на землі, вона розридалась.
— Досить, благаю... ми теж не хотіли, щоб дійшло до такого! — заголосила вона.
Чжао Ман'янь стояв над Ферреро, дивлячись, як той повзе, залишаючи за собою криваву смугу...
Він схопив Ферреро за голову й розвернув обличчям до себе.
— Дивись уважно — це обличчя людини, з якою краще не сваритись. Убити тебе — все одно що зарізати шолудивого пса! — прогарчав Чжао Ман'янь, буравлячи його поглядом.
Рот Ферреро наповнився кров'ю. Він не міг вимовити ані слова — тільки стогнав від муки.
— Повзи далі. Хто дозволяв тобі спинятись?! — гаркнув на нього Чжао Ман'янь.
У Ферреро ще жевріло трохи життя. Почувши наказ, він знову з натугою поповз.
— Бачиш ту жінку? Доповзеш до її ніг — і залишишся живим! — виплюнув Чжао Ман'янь.
Ферреро поповз ще завзятіше. Він увесь був у важких ранах, та йому було цілком байдуже до приниження — вижити важило понад усе на світі!
Ферреро й справді скорився наказу. Софія дивилась на це, забувши навіть ступити крок назустріч. Вона застигла на місці, спостерігаючи. Цей чоловік, що виглядав гірше за нежить, уже не був тим Ферреро, якого вона знала. Безпорадний, жалюгідний, він утратив останні крихти гідності.
А Чжао Ман'янь, промовивши останні слова, просто розвернувся й пішов геть. Його зовсім не турбувало, чи дістанеться Ферреро туди, де стояла Софія. Він був певен: залишившись живим після такого приниження, той страждатиме значно сильніше. Ферреро запам'ятає цей біль до кінця своїх днів!
Ферреро й гадки не мав, що коїться в голові Чжао Ман'яня. Він повз з останніх сил, охоплений страхом справді померти, якщо не дістанеться ніг Софії. А вона тим часом не могла вирішити — жаліти цього чоловіка чи гидувати, дивлячись на його жалюгідне борсання...
— А що, як він захоче помститися пізніше, якщо не вб'єш його зараз? — зауважив Му Бай, здивований, що Чжао Ман'янь і справді пощадив супротивника.
— Клан Золотої Троянди мені цього не пробачить, хіба що ми приберемо ще й тих двох дівчат. Та не те щоб я тремтів перед тим європейським кланом квіткарів. Просто не бачу сенсу його вбивати. Глянь на нього — хіба він уже не практично мертвий? — відмахнувся Чжао Ман'янь від загрози.
— Твоя правда, а я було подумав всерйоз, коли ти казав, що не чоловік, якщо сьогодні його не вб'єш, — погодився Му Бай.