Храм Богині Парфенону...
Гора потопала під зливою. Зелені рослини розривало на шматки потужними поривами вітру. Зірване листя хаотично кружляло в повітрі, не знаючи, коли йому судилося знову впасти на землю...
Низькі хмари нависли над небом. Цитадель Афін втратила свій звичний блиск. Яскраві кольори веж, будівель і церков злилися в суцільну сірість. Вершина Гори Богині майже ховалася в хмарах.
Тата стояла в павільйоні з білими завісами, які несамовито тріпотіли на вітрі, наче жіноча сукня. Вона безпорадно дивилася на кандидатку зі Сходу, не маючи жодної гадки, як її втішити.
Тата вже тривалий час була поруч зі Святою. Сумніви, зневага і труднощі, з якими дівчина стикалася особисто, ніколи не викликали в неї такої глибокої депресії. Була лише одна річ, здатна перетворити її на звичайну дівчину, яка не могла стримати хвилювання, паніки і лихих думок.
— Тепер, коли я з ним познайомилася, я знаю: він не з тих, хто легко довірить своє життя долі. Я ж казала, що він житиме довго, чи не так? Не варто так через нього перейматися, — нарешті промовила Тата з ноткою забобонності в голосі.
— У минулому він часто жартував зі мною про інший світ. Він казав, що там немає демонічних істот. Усе, на що ми зараз витрачаємо стільки часу, там вважається лише забобонами. Люди в тому світі змінюють життя за допомогою знань... Хто взагалі винайшов магію, винайшов руйнування і силу, здатну так легко вирішувати долю життя і смерті?... — тихо запитала Є Сінся.
З якоїсь причини Є Сінся почала тужити за світом, про який розповідав Мо Фань. Але їй ставало сумно від думки, що це була лише його вигадка, аби її розвеселити. Хоч би як реалістично він не описував цей світ, ніби й справді там побував, усе, що він робив зараз, суперечило тим ідеалам. Він постійно балансував на межі життя і смерті, він безперервно боровся: спочатку з бідністю та своїм низьким статусом, а тепер — із жорстокими, безжальними дияволами Чорної Церкви...
Він завжди повторював, що дуже цінує своє життя. Щойно він розумів, що не зможе перемогти, він обов'язково відступав, аби тільки вижити... Але що він робив зараз? Раніше, коли її не було поруч, вона воліла просто не думати про те, через що йому довелося пройти, якщо він повертався живим і неушкодженим. Наприклад, під час Катастрофи в місті Бо, ховаючись у холодильнику, вона бачила лише те, як він прийшов її рятувати. Вона не бачила, як він пробирався крізь натовпи демонічних істот, у яких небезпечних ситуаціях побував і скільки монстрів гналося за ним слідом...
Але тепер, відколи Є Сінся розділила своє серце з Маленькою Полум'яною Белль, вона чітко відчувала його присутність: чи сильна вона, чи ледь жевріє. Вона навіть могла вловлювати відлуння його емоцій — гнів, радість чи невдоволення...
Саме зараз присутність Мо Фаня була неймовірно слабкою. Її стан був навіть гіршим, ніж після бою з Бей Цзяном. Навіть Маленька Полум'яна Белль досягла своєї межі.
Він не був мертвий, але через зв'язок із Полум'яною Белль Є Сінся відчувала, що він лежить у купі трупів. Він був настільки виснажений, що навіть не міг поворухнутись. Якщо хтось із Чорної Церкви з'явиться зараз, він безсумнівно загине.
Як вона могла не хвилюватися?
Але найгірше було те, що вона не мала жодного уявлення, де він зараз.
Тата розуміла, що нескінченні хвилювання за Мо Фаня ні до чого доброго не призведуть. Вона спробувала відволікти дівчину:
— Наші люди з'ясували, що воскресіння Ізіші не має нічого спільного із Закляттям Воскресіння Парфенону. Я відчула від неї дивний запах раніше. Якщо я не помиляюся, її повернення якось пов'язане з Джерелом Фараона. Хіба національна збірна Єгипту не показала себе блискуче під час турніру? Вони ж безперервно викликали свою нежить саме завдяки Джерелу Фараона. Схоже, Ізіша використала злу магію Єгипту...
У повітря постійно здіймалися хмари пилу. Лесові ґрунти, тривалий час піддаючись впливу сильних вітрів, перетворювалися на безплідні землі із зубчастими краями. З часом вони ставали камінням, пустелями чи пустками...
Вітер розвіяв куряву, і тепер здалека земля нагадувала розкидані по рівнині неправильної форми валуни. Вони були заляпані кров'ю, яку навіть вітер не зміг розвіяти, і яка повільно вбиралася в суворий жовтий ґрунт.
Понад сотня трупів усіювала місцевість. Більшість із них була розірвана на шматки, і лише деякі дивом залишилися цілими. Уся територія була вкрита вирвами, розломами, що досі диміли, та кратерами, випаленими блискавками. А неподалік розкинулася ціла кілометрова ділянка льоду, який усе ще не розтанув...
У тьмяному небі кружляла зграя стерв'ятників. Ці низькорівневі істоти були до смерті налякані руйнуваннями, що розгорнулися в цій місцевості, але врешті-решт повернулися, коли все вщухло. Голод виявився сильнішим за страх перед спустошенням.
Покружлявши в повітрі ще деякий час, щоб переконатися у відсутності небезпеки, вони повільно опустилися на землю.
Один із найбільш зухвалих Сірих Стерв'ятників приземлився і жадібно вп'явся дзьобом у труп чоловіка в чорному. Груди небіжчика вже зяяли дірою, і птах миттєво скуштував свіжість його плоті. Від задоволення він навіть радісно замахав крилами.
Побачивши, що з їхнім побратимом усе гаразд, решта стерв'ятників теж опустилися на землю і приєдналися до бенкету.
Раптом один із птахів злякано скрикнув і злетів у небо.
Він помітив, що одне з тіл досі живе...
Проте кілька інших стерв'ятників побачили, що цей хлопець нічим не відрізняється від трупа. Вони зухвало наблизилися до нього.
Один із птахів клюнув чоловіка в обличчя, залишивши криваву рану. Інші стерв'ятники миттєво злетілися, намагаючись заклювати його до смерті. Невдовзі його обличчя було понівечене до невпізнання.
Чоловік просто нерухомо лежав, поки птахи продовжували рвати його обличчя на шматки.
Він міг ворушити рукою, але навіть не намагався відігнати їх. Натомість він зняв сіро-блакитний одяг із трупа неподалік і повільно натягнув його на себе. Використовуючи палець, він спрямував темну енергію і провів нігтем по своїх грудях...
З грудей потекла кров, приваблюючи ще кількох стерв'ятників. Вони люто вп'ялися в рану, залишаючи криваве місиво.
Стерв'ятники не надто полюбляли трупи. Вони віддавали перевагу живим істотам на порозі смерті — їхня плоть була набагато свіжішою!
Раптом стерв'ятник-вартовий видав пронизливий крик. Птахи, що насолоджувалися їжею, миттєво злетіли в небо і розбіглися хто куди, рятуючи власні життя.
Невдовзі з'явилися чоловік і жінка в сіро-блакитному вбранні. Вони окинули поглядом розкидані довкола трупи. Чоловік холодно пирхнув:
— Ми й не очікували, що Союз Примусу сидітиме в нас на хвості так щільно.
— На щастя, Головний Екстрадитор виявив надзвичайну обережність. Він не прийняв Пастуха і Синього Диякона Орлине Око одразу. Інакше все могло б обернутися набагато гірше. Тепер, коли вони обоє мертві, Холодний Принц напевно розцінить це як велику втрату, — сказала жінка.
— Пастух був одним із найкращих наших Екстрадиторів. Те, що його вбили, стало справжньою несподіванкою. Схоже, Союз Примусу відправив сюди справжнього експерта, — зауважив чоловік.
— Ага, ще й стількох наших поклали, — погодилася жінка.
— Йдемо, здається, ми вже відірвалися від них... — скомандував чоловік.
— А що робити з трупами? — запитала жінка.
— Нехай валяються. Стерв'ятники все приберуть за нас. До того ж, у нас є важливіші справи, чи не так? — відповів чоловік.
— Угу, це завдання особисто від Унас... — сказала жінка.
— Цікаво, коли вже сам Холодний Принц доручить нам завдання? Це означало б, що ми нарешті здобули собі ім'я, ха-ха-ха! — зітхнув чоловік.
Ці двоє мило розмовляли, стоячи посеред гори трупів. Вони не відчували ані краплі жалю до своїх полеглих товаришів.
Коли вони вже збиралися йти, з боку трупів почувся стогін.
Жінка мала гостріший слух і миттєво обернулася. Вона поспішила до чоловіка, чиє обличчя було знівечене до невпізнання стерв'ятниками.
— Один іще живий, — сказала вона.
— О? — чоловік теж підійшов.
Вони не поспішали допомагати пораненому, а спершу ретельно його оглянули.
— Він теж Синій Диякон! — зауважила жінка і розстебнула його сорочку, оголюючи груди.
На її здивування, груди чоловіка були вкриті кривавими дірками, залишеними стерв'ятниками. Птахи ледь не пробили йому серце. Але серед ран вона змогла розгледіти ледь помітну печатку.
— Ці стерв'ятники розірвали йому всю печатку. Він точно один із наших, але я не можу розібрати його кодове ім'я, — впевнено заявила жінка.
— Ти впевнена? — перепитав чоловік.
— Так, — кивнула жінка.
— Запитай його ім'я, — сказав чоловік.
— Ти думаєш, він зможе відповісти в такому стані? — засумнівалася жінка.
— Це вже його проблеми. Якщо не зможе назвати ім'я — доведеться його вбити. Головний Екстрадитор наказав не залишати свідків, — безжально відрізав чоловік.
Жінка нахилилася ближче. Обличчя чоловіка було жахливо понівечене. З очей, рота та ран юшила кров...
Але Сині Диякони не знали одне одного в обличчя, якщо не брали участь в одній місії. Тож те, що обличчя чоловіка було невпізнанним, не мало жодного значення.
Чоловік запанікував, почувши, що його вб'ють, якщо він не назве кодове ім'я. З усіх сил він намагався розтулити рота і щось сказати.
— Північний... Північний Олень... — чоловік зібрав останні сили, щоб вимовити своє ім'я.
— А, це Північний Олень... Пан Холодний Принц раніше про нього згадував. Кажуть, він надійний і розумний новачок. Дослужився до Синього Диякона всього за кілька років! — жінка, здавалося, чула це ім'я раніше.
— Отже, це він, хоч ми ніколи й не зустрічалися... Який жалюгідний вигляд, ці дрібні стерв'ятники ледь не зжерли його живцем, хе-хе, — глузливо промовив чоловік, не виявляючи жодного співчуття.
— Будемо його рятувати? — байдуже запитала жінка.
— Чому б і ні, нам якраз не завадять зайві руки. Не можемо ж ми покинути нашого товариша помирати, — з іронією відповів чоловік.
По його обличчю було видно, що він не мав особливого бажання рятувати пораненого. Але зважаючи на складність їхньої місії, він вирішив, що додатковий Синій Диякон значно підвищить шанси на успіх. Він не хотів провалити перше завдання, яке їм доручила особисто Унас — людина, найближча до самого Холодного Принца!