Знову вперіщив дощ. Пелюстки, що здійнялися в повітря, були розкидані краплями дощу. Мало які з них залишилися неушкодженими.
Ізіша холодно дивилася вниз з оглядової вежі. Вона була схожа на фантома без душі, у ній не відчувалося й краплі життя.
Віряни не дивилися на неї. Вони зосередили всю свою увагу на дівчині і вклонялися їй. Це означало, що план Ізіші провалився. Їй не вдалося усунути всіх Святих і не вдалося заволодіти Духом храму Парфенон.
Дівчина отримала схвалення Духа храму Парфенону, а це означало, що він не визнає нового господаря наступні десять років. Ізіша не могла дозволити собі чекати ще цілих десять років!
Біля підніжжя священної гори пригнічений Дуланк ховався під навісом. Він безсило сперся на колону, його обличчя скривилося.
Він явно зловживав своїми повноваженнями. Священнослужитель Суду Святого Суду незабаром прибуде, щоб винести йому вирок. Без допомоги Ізіші він не мав жодних шансів вижити.
Але з іншого боку, чи вистачить в Ізіші сил врятувати його?
Дух храму Парфенону пробудився. Він дарував дівчині, яку вони звинуватили в тому, що вона Салан, Закляття Воскресіння. Це був смертельний удар для організаторів змови. Тепер їм було неможливо оговтатися.
Увесь храм Парфенону обернеться проти них!
— Великий Судде, ми повинні негайно йти. Ізіша точно вдатиме, що нічого не знає, але нам це так легко не минеться, — подав голос особистий охоронець Дуланка.
Дуланк зібрався з думками. Чоловік мав рацію. Він не міг просто сидіти тут і чекати своєї смерті. Ізіша нізащо не визнає свою відповідальність за все, що сталося. Втеча — єдиний вихід!
Дуланк негайно кинувся геть від священної гори, поки всі вклонялися дівчині. Він попрямував до Середземного моря.
У Дуланка ще залишалися деякі зв'язки. Він вірив, що зможе легко уникнути катастрофи, яка ось-ось мала на нього впасти. Йому просто потрібен був час, щоб спланувати своє повернення.
Дуланк та його охоронець втекли з міста. Вони вже бачили хвилі Середземного моря. У місті та на священній горі все ще панував хаос. Ніхто не звертав на них уваги.
Відчувши морський бриз, Дуланк обернувся і поглянув на Афінську цитадель та священну гору.
— Великий Судде, нам час іти, — підігнав його охоронець.
— Я не можу з цим змиритися! Ми були так близько до того, щоб узяти священну гору під свій контроль! І не тільки Афінську цитадель, а й усю Європу... а тепер я змушений тікати, мов боягуз! — огризнувся Дуланк.
Усе йшло за їхнім планом. Дуланк відчув смак перемоги тієї самої миті, коли застосував Темну Страту. У минулому це гарантувало їм успіх, усунувши Вень Тая, але, на його превеликий подив, цього разу Темна Страта зазнала невдачі, і це проти якогось юнака!
-Хто взагалі такий цей Мо Фань? Звідки в нього така жахлива сила? Як він узагалі вирвав її з лап Бога Смерті?!-
— Але зараз ви нічого не можете вдіяти; якщо ви справді не хочете йти, у мене є одна ідея, — сказав чоловік.
— Що? Яка ще ідея?! — Дуланк здригнувся. Він поглянув на охоронця, який слідував за ним чотирнадцять років.
Цей охоронець завжди був довіреним помічником Дуланка. Він не вирізнявся гострим розумом, але Дуланк був дуже задоволений його здатністю виконувати накази. Дуланк трохи запідозрив неладне; якщо навіть він сам був абсолютно безпорадним у цій ситуації, як цей чоловік міг придумати якийсь геніальний план?
Охоронець ступив ближче. Він виглядав доволі таємниче.
Дуланк втрачав терпіння. Можливо, у нього справді був геніальний план?
Тому Дуланк сам зробив крок назустріч. Однак охоронець раптом встромив крижаний кинджал просто в серце Дуланка.
Дуланк зовсім не очікував такого удару. Інші його люди вже втекли, усвідомивши, в якій халепі вони опинилися. Вони знали, що в Дуланка великі неприємності. Вірний охоронець був єдиним, хто залишився поруч із ним, тому Дуланк довіряв йому ще більше, водночас незліченну кількість разів проклинаючи інших своїх підлеглих.
На його подив, охоронець, який здавався готовим померти за нього, раптом показав своє справжнє обличчя. Воно було сповнене ненависті та огиди, ніби він плекав цю образу довгий час. Обличчя охоронця навіть скривилося від збудження, яке він відчував!
Кинджал був зроблений з льоду. Дуланк не помер миттєво від цього удару. Холод поширювався від його серця по всьому тілу.
Дуланк недовірливо витріщився на охоронця. Він досі не розумів причини цього вчинку.
Він почув стукіт підборів по камінню. Дуланк побачив дві ноги на гострих підборах, що повільно наближалися до нього...
Дуланк повільно підняв погляд і побачив гостре підборіддя та пару беземоційних очей.
— Я казав, що прийшов зробити дві речі, і друга — це забрати твоє життя. Невже ти такий забудькуватий? — презирливо промовив холодний голос.
Дуланк побачив обличчя. Цього разу воно не було приховане чорним мереживом і капелюхом, що дозволило йому чітко розгледіти риси.
— Це... це ти! — Дуланка охопила справжня паніка. Це прискорило витік життя з його тіла.
— Тобі більше немає сенсу залишатися в цьому світі. Я вже відправив твою родину туди, чекати на тебе. Я не пропустив жодного, включно з твоїм улюбленим байстрюком, — сказав Салан.
Почувши ці слова, Дуланк остаточно втратив розум. Він нерозважливо кинувся на жорстокого Салана.
Салан не поворухнувся. Дуланк впав просто до його ніг, повністю втративши сили, щоб нормально стояти.
Дуланк миттєво зламався морально, його сльози змішалися зі шмарклями. Ніхто в цьому світі не знав, що він має позашлюбного сина. Дуланк був вкрай незадоволений своїми доньками. Жодна з них не успадкувала його мудрості та здібностей, аж поки він несподівано не знайшов свого байстрюка. У житті Дуланка раптом з'явилася якась надія. Він навіть почав прокладати шлях для свого сина, щоб той міг успадкувати його владу...
Дуланк передбачив усе. Навіть якби він зазнав невдачі, його син усе одно зміг би отримати величезну владу в майбутньому. Однак Дуланк повністю втратив волю до життя, коли почув від Салана про смерть свого сина!
— Ши Цінхуа, Ессендейл і ти, Дуланк... Я залишу Ізішу наостанок, як щасливицю, — промовив Салан. Здавалося, він бурмотів це сам до себе.
Дуланк уже був мерцем. Холод повільно забирав його життя. Він помер на безлюдному пляжі, куди ніхто не приходив, у порваному одязі, з обличчям, сповненим болю і відчаю...
Його тіло розкладатиметься від морського бризу та пекучого сонця. Люди рідко бували в цьому місці. Коли хтось зрештою знайде його труп, то просто вирішить, що це тіло жертви якоїсь корабельної аварії, або когось, кого викинули в море...
Дуланк колись думав про свою смерть. Це неодмінно мало б статися у величезній церкві. Люди б влаштували грандіозний похорон, де діти, одягнені в біле, мов янголи, співали б для нього. Його нащадки та друзі були б одягнені в найрозкішніше вбрання, висловлюючи вдячність за все, що він зробив. Багато впливових людей прийшли б, щоб віддати йому шану!
Це зовсім не було схоже на його нинішнє становище. Він був змушений тікати, рятуючи своє життя з почуттям провини, і тепер помирав жахливою смертю. Його тіло гнитиме і смердітиме, тоді як кожна людина з його родини була жорстоко вбита!
— Ти добре попрацював за ці роки, — Салан поглянув на охоронця, чиї руки були залиті кров'ю.
— Мій пане, це єдине, заради чого я жив відтоді, як його підставили, — відповів охоронець.
— У тебе є якісь плани після цього? Якщо ні, можеш піти зі мною, — запропонував Салан.
— Вибачте, я не можу цього зробити; ви вбили занадто багатьох. Я вірю, що він теж не хотів би, щоб ви це робили, стільки невинних життів... — серйозно відповів чоловік.
— Я дав йому обіцянку лише за умови, що він залишиться живим, — відповів Салан.
— Як дівчина пробудила ваш Кривавий Камінь Кардинала, невже вона... — серйозно запитав чоловік.
В очах охоронця більше не було жодного прагнення після того, як він розправився з Дуланком. Однак він відчув проблиск надії в серці, коли ставив це запитання.
— Іди, якщо хочеш іти за нею, але одного дня ми точно опинимося по різні боки барикад, і коли це станеться, я не виявлю жодного милосердя, — спокійно сказав Салан.
— Ви маєте рацію, вона зовсім не схожа на вас. Вона нагадала мені Господаря, коли я побачив, наскільки спокійно вона зустріла Темну Страту. — Чоловік виглядав полегшеним.
Він знав, наскільки жорстокою і дикою була людина перед ним. На щастя, їхня донька успадкувала характер і темперамент свого батька.
— Саме тому я не хотів мати з нею нічого спільного.
— То ви покинули її?
— Так, вона могла цілий день сумувати за якоюсь бабкою. Вона була доброю до всіх і наївною, і мені це було огидно. Це постійно нагадувало мені твого дурного господаря.
— Не кажіть так про мого господаря; він був найрозумнішою людиною у світі!
— Я казав йому: якщо він помре, я вб'ю стільки ж людей, скільки він врятував, але він усе одно обрав смерть... Він вирішив повірити лицемірам, а не такій злій, але чесній людині, як я. Хіба це не нерозумно?
— То ви робите все це, бо ненавиділи його?
— Люди, які кинули чорні камені, в моїх очах уже були мертві; він — єдиний, кого я справді ненавидів.
— Мій пане, я востаннє називаю вас так. Якщо ми зустрінемося після сьогоднішнього дня, я зроблю все можливе, щоб забрати ваше життя.
— Роби як знаєш.