Місце розташування національного посольства в Осаці було доволі незвичним. Воно стояло на вершині гори під назвою Хуаньшань, приблизно за вісім кілометрів від узбережжя.
(ПП: Хуаньшань — вигадана назва. Китайське слово «хуань» означає “дивитися одне на одного”.)
Насправді Хуаньшань складалася з двох гір, схожих між собою, наче близнюки, — обидві мали круті, ламані схили. Дорога, що вела нагору, петляла з численними різкими поворотами, деякі з яких вигиналися під кутом у сто вісімдесят градусів.
На вершині стояло саме посольство, відоме як Подвійні Вартові Вежі. Іздалеку вони скидалися на два попелясто-сірі замки, що зійшлися на самій верхівці гори, з підвісним переходом між ними. Дорога вела лише до однієї з веж — до другої можна було потрапити тільки через той вузький міст.
Подвійні Вартові Вежі були відомі і в самій Японії, і за її межами. Мо Фань і його товариші навіть не здогадувалися, що саме тут розташоване національне посольство. Проте така нагода дала їм змогу побачити на власні очі справжню велич японської архітектури.
— Подвійні Вартові Вежі нагадують обсерваторії! — вигукнув Цзян Юй. — Якщо звідси глянути на південь, буде видно весь морський фронт тут в Осаці. Недарма тут оселилося стільки генералів... хто б міг подумати, що японське національне посольство таке вражаюче!
Невдовзі група прибула до Західної Вартової Вежі. Архітектура будівлі справді захоплювала — гостроверхі дахи, вишукані черепичні карнизи... Та для Мо Фаня цей замок, у якому переплелися риси Сходу й Заходу, не мав нічого особливого.
Вони наблизилися до масивної кам’яної стіни. Біля воріт стояли двоє японських магів, вбраних як самураї. Їхній погляд одразу загострився, щойно вони помітили групу молодих людей — наче ті ступили на заборонену територію.
— Гей, ви ж із Китаю, так? — пролунало звернення англійською.
Перед ними стояла молода жінка в кімоно, з парасолькою в руці. Її тон радше нагадував не запитання, а допит.
Вона підбігла ближче. Кімоно зазвичай надає японкам м’якості та чарівності, але ця жінка виглядала гострою й недоброзичливою. Вона різко закрила парасольку, встромила її в землю й вказала на них рукою.
— Як ти зрозуміла, що ми з Китаю? — здивувався Мо Фань.
Китайці та японці виглядали досить схоже, та й жінка не чула, щоб вони говорили китайською. Чому ж вона була настільки впевненою? Хіба вони не могли бути, скажімо, корейцями?
— Туристи з Китаю ніколи не дотримуються правил! — випалила та. — Хіба ви не бачили попередження біля підніжжя гори, що відвідувачам вхід заборонено? Чи ви не вмієте читати?!
Вона стала боком, вирівнявши поставу. ЇЇ високе дерев’яне взуття робило її ще стрункішою, а погляд — холодним і зверхнім.
— Пані, ми не відвідувачі, — спокійно сказав Мо Фань.
— В цьому місці не раді навіть китайцям, які приїздять сюди по робочу візу! — мовила вона з викликом в голосі. — Тож забирайтеся негайно, інакше я сама скину вас із гори!
Мо Фань насупився. Його обурила не лише зарозумілість, а й відверта зневага до всіх китайців у її словах.
На обличчях Ай Цзянту, Гун Юя, Чжоу Сюя, Чжао Ман'яня, Цзу Цзіміна та інших з’явилися похмурі вирази. Усі вони були відібрані серед найкращих магів своїх університетів, кожен мав гордість і гідність. І тепер якась випадкова японка дозволяє собі дивитися на них згори вниз, ніби вони бруд під її ногами!
— Заспокойтесь усі, спокійно, — втрутився Мо Фань, побачивши, як напруга зростає. — Дайте я з нею поговорю нормально.
Та жінка в кімоно лише ще дужче розлютилася, побачивши, що вони не збираються йти. Вона гримнула:
— Подвійні Вартові Вежі — святиня Осаки! Не смійте приносити сюди своє брудне повітря, негайно забирайтесь!
У Мо Фаня на очах спалахнув вогонь.
— Ти що, ох**ла, — кого це ти зараз назвала брудною?! Клянусь, я зараз рознесу твої кляті вежі вщент! Май хоч трохи поваги!» — Мо Фань вказав на жінку, не стримуючи люті.
Інші лише витріщилися на Мо Фаня. Що це щойно було? Він же сам секунду тому наказував усім заспокоїтися — а тепер лаявся, мов скажений. Чи не надто швидко змінилася ця ситуація?
— Що ти щойно сказав? — жінка зімкнула кулаки, її груди підіймалися й опускалися від гніву. — Повтори, якщо не боїшся!
— Ти що, ох**ла, дурепо? — гаркнув Мо Фань.
Жінка в кімоно кинула парасольку на землю й холодно відповіла:
— Не це.
— Поводься з повагою! — відрізав Мо Фань.
— І це не те, — прошипіла вона, повільно заводячи руку за шию, аби зібрати волосся.
Поки її волосся спадало вільно, обличчя залишалося прихованим у тіні. Але коли вона підняла його й закрутила в пучок, усі побачили її справжню вроду — витончені риси, блискучі срібні сережки, які підкреслювали гладеньку шкіру. Вона була безперечно вражаючою красунею.
— Я сказав: я рознесу твої дурнуваті вежі вщент! — повторив Мо Фань, не вагаючись. Він ніколи не боявся конфлікту, а якщо вже ця пихата баба так наполягала — хай отримує своє.
Хто ж їй винен, що вона вирішила зіграти в «імператорку», принижуючи китайців, ніби ті якась заблудша чернь? Вони ж прийшли сюди офіційно — кинути виклик японській національній команді! А вона навіть дверей ще не відчинила, а вже поводиться так, наче вони сміття під її ногами.
— Ха! — холодно фиркнула жінка в кімоно, завершуючи зав’язувати волосся. — Ти про це пожалкуєш.
Повітря навколо миттєво похолоднішало. На блискучій мармуровій доріжці біля її ніг почали повзти дивні ліани.
Ще мить — і з-під каменю пробилися нові паростки. Вони спліталися в товсті стебла, на яких виростали бутони завширшки майже метр. Квіти розкривалися одна за одною, нагадуючи дзвіночки, і піднімали жінку в повітря, немов на зеленому троні!
Ліани розросталися шаленими темпами. За кілька секунд вони вкрили всю площу перед Західною вежею — ціле поле, розміром із футбольне!
— Чіхая, припини! — пролунав хрипкий голос із самої вежі.
Жінка, що стояла на квітах, заклякла, її погляд залишався крижаним, але було видно — в ній боролися злість і стриманість. Вона належала до тих, хто не звик думати про наслідки, коли їх переповнює лють.
— Я сказала, досить! — голос із вежі повторився ще раз, владно.
І в ту ж мить її аура, схожа на подих дикої лісової імператриці, розсіялася. Ліани, що вкривали землю, почали в’янути, темнішати, осипатися пилом.
За кілька секунд усе стихло. Ніби нічого й не було — лише холод у повітрі й м’яке потріскування сухих стебел.
Жінка важко дихала. Її груди ритмічно здіймалися, оголюючи в проміжку кімоно ніжну шкіру й лінії ключиць, що тремтіли від напруги…