Насправді Нань Юй уже втратила інтерес до тієї дерев’яної тріскачки — тепер її куди більше цікавила посудина Мо Фаня. Інакше вона б не відтягнула його вбік, подалі від інших.
Тріскачка була посудиною високого рівня. Ніхто з команди не зміг зламати її магічний замок, до того ж за кілька років вона сама створила страхітливого демонічного духа. Це вже свідчило, наскільки вона була винятковою.
І все ж така могутня посудина боялася Мо Фаня. Єдине можливе пояснення цьому було лише те, що він мав іншу, набагато сильнішу посудину!
— Я вже колись згадувала, — почала Нань Юй, — справжня посудина має власну душу. Вона має вдачу, характер і навіть здатна співпереживати своєму господарю. Такі посудини також поділяють за рівнями — їхні аури схожі на ауру істот із видатним родоводом. Якщо тріскачка тебе відштовхує, навіть після того як ти знищив демонічного духа, значить, вона боїться чогось, що є в тобі. Я підозрюю, що твоя посудина має здатність поглинати інші, тож ця тріскачка просто відмовляється підпускати тебе, аби не стати здобиччю, — в очах Нань Юй спалахнули вогники захоплення, коли вона говорила про посудини.
Вона завжди мала пристрасть до магічного обладнання. Спершу її переповнювало хвилювання, коли вона отримала нагоду дослідити ту тріскачку, але зрештою натрапила на ще більшу таємницю, яку Мо Фань намагався приховати!
Посудина Мо Фаня мусила бути неймовірно потужною.
— Хе-хе… ти це серйозно? — Мо Фань нервово розсміявся. — Я ж звичайний бідняк. Не те що ви, діти впливових сімей. Єдине, що залишив мені рід Фанів — це моє гарне обличчя, через яке в мене проблеми з жінками. Я що, схожий на людину що має кошти на посудину рівня Душі?
Чорт забирай, — подумав він, — ця Нань Юй — просто дивачка! Як вона здогадалася про існування Маленького Кулона-Вугра?!
Так, він і сам помічав, що Маленький Кулон-Вугор цікавився тією тріскачкою, але ж та посудина була надто небезпечна — її магічний замок не давав і шансу її поглинути.
— Гаразд, — з усмішкою відповіла Нань Юй. — Звісно, ти не розповіси мені такий великий секрет. Та й що з того — я ще не все зрозуміла про саму тріскачку. Навіть якби ти показав мені свою “коштовну іграшку”, навряд чи я змогла б дізнатися про неї більше. Але пам’ятай — колись ти таки звернешся до мене, коли захочеш розкрити її таємниці.
Вона була спокійна й не стала більше допитуватися.
Мо Фань з полегшенням зітхнув. Про Маленького Кулона-Вугра він ніколи нікому не розповідав. Навіть старша наставниця Тан’юе бачила її, але не знала про її дивовижну здатність очищати есенції душ.
— До речі, — Нань Юй хитро всміхнулася, — тебе ніколи не дивувало, чому лише ти бачив демонічний дух тріскачки?
— А? — Мо Фань насторожився. В її голосі з’явилися нотки хитрості, і він зрозумів, що тепер мусить бути обережним, щоб не видати себе.
— Гадаю, — продовжила Нань Юй, — твій скарб якось пов’язаний із тією тріскачкою. Якщо матимеш час, відвідай острів на Західному озері в Ханчжоу. Поглянь на стародавні малюнки на стінах — можливо, щось зрозумієш.
— Я вже там був, — відповів Мо Фань.
— А гора Тяньшань? — перепитала вона.
— Ще ні. А що там? — зацікавився він.
— Ті самі стародавні письмена. Шкода, що я так і не знайшла їх перекладу, інакше ми давно б розгадали цю загадку, — сказала Нань Юй.
— Гаразд, якщо буде нагода — навідаюся, — кивнув Мо Фань.
Нань Юй тихо засміялася.
Цей хлопець — ще мить тому він заперечував, що має посудину, але вже захоплено реагує на розкриті зачіпки. Сам себе видав.
— А ще, — пригадав Мо Фань, — ти згадала про “життєву посудину”. Що це взагалі означає?
— Життєві посудини, — пояснила Нань Юй, — це особливий тип посудин, здатних повністю злитися з душею людини. Їх неможливо відібрати — хіба що знищити душу власника. Таку посудину можна мати лише одну за все життя. Тріскачка теж належить до цього типу. Ти вже маєш свою, тому посудина дісталася Чжао Ман’яню. Хоча, можливо, вона й справді йому більше пасує. Такі розумні артефакти самі обирають господаря — ось чому вона не вибрала навіть Му Нінсюе, хоч та й сильніша.
Мо Фань кивнув, хоча й зрозумів лише половину з усього поясненого. Коли справа доходила до магічного спорядження чи артефактів, його рівень знань був приблизно на рівні школяра молодших класів. Усе, що казала Нань Юй про складні речі, звучало для нього як набір загадкових термінів.
Як не дивно, але попри те, що саме через нього Чжао Ман’янь потрапив у халепу, той у підсумку здобув собі життєву посудину! Тож, по суті, Чжао Ман’янь мав би ще й подякувати йому!
Усі члени загону були зайняті збором речей. Монахи виявилися напрочуд щедрими — вони купили всім квитки на потяг до Токіо.
Потяг ішов уздовж узбережжя. Мо Фань висунувся у вікно, насолоджуючись краєвидом, коли вони від’їжджали від міста Сісюн.
— До речі, якщо скеля над морем у тому напрямку, то виходить, саме там має бути той острів, про який говорила Міята? — запитав Цзян Юй, що сидів поруч із ним.
Вікно було не дуже велике, а Мо Фань майже наполовину виліз із нього, повністю заступивши огляд усім у своєму ряду.
Почувши слова Цзян Юя, Мо Фань мимоволі глянув у бік моря. Далі простягалися безкраї простори Тихого океану. Проте гора, на якій стояв храм Яньмін, виходила далеко за берегову лінію, закриваючи більшу частину виду. Лише ті, хто стояв на урвищі, або пасажири потягів, що йшли тим самим маршрутом, могли бодай краєм ока побачити цей відтинок моря.
Невдовзі колія мала різко повернути, і Мо Фань устиг лише коротко глянути на хвилі.
Насправді, коли він і Ай Цзянту перебували в ілюзії, вони вже досліджували цю місцевість, але жодного острова тоді не знайшли.
Ранковий туман іще не розвіявся повністю, тож море вдалині здавалося напівпрозорим, ніби прихованим за серпанком.
Потяг подав гучний сигнал, попереджаючи пасажирів про поворот.
Вітер ударив Мо Фаню в обличчя. Він вдихнув свіже повітря, мимохідь кинувши погляд на море — й у ту ж мить його очі широко розкрилися.
У тумані над водою справді виднівся острів!
Мо Фань спершу подумав, що йому здалося. Він примружився, намагаючись придивитися уважніше, але потяг саме в’їхав у гірський тунель, і все довкола потонуло в темряві...
Тунель виявився довгим. Коли нарешті світло знову хлинуло у вікна, моря вже не було видно — лише суцільна зелень схилів.
— Невже мені здалося?.. — розгублено пробурмотів Мо Фань, повертаючись на місце.
— Що сталося? — спитав Цзян Юй.
— Я… я, здається, щойно бачив той самий неіснуючий острів, про який розповідала Міята, — відповів Мо Фань, досі не вірячи власним очам.