Холод, що пробіг від голови до п’ят, ще довго не відпускав Мо Фаня. Він стояв, наче закам’янілий, поки нарешті не зміг зібрати думки докупи.
— Є два демонічні духи. Інакше ми не побачили б уривки спогадів після смерті Міяти. Ті спогади належали Нарі Орісорі, — вигукнув Ай Цзяньту, раптом усвідомивши те саме.
Його слова одразу прояснили все Мо Фаню. Він глянув на Лі Кайфена й запитав:
— До речі, де ти знайшов тих старих монахів?
— На горі Ман’їн… здається, місцеві так її називають. Настоятель Сінь Юй і решта теж там. Але що ви взагалі мелете? Я нічого не зрозумів — які ще демонічні духи? — здивовано відповів Лі Кайфен.
Не встиг він договорити, як Мо Фань і Ай Цзяньту перезирнулися.
В їхніх очах промайнула тривога — вони обидва зрозуміли, що ось-ось станеться щось страшне!
— Це погано. Ми повинні негайно вирушати на гору Ман’їн! — різко сказав Мо Фань.
Ай Цзяньту, мабуть, єдиний повністю розумів, що мав на увазі Мо Фань. Не гаючи ні секунди, він використав «Миттєвий Стрибок» — його тіло розмилося й зникло, а за мить Мо Фань відчув просторові коливання за кількасот метрів попереду.
— Що, до біса, відбувається? — розгублено вигукнув Лі Кайфен.
Нань >й і Цзян Шаосюй, побачивши їхні обличчя, зрозуміли, що справа серйозна.
— Досить питань, веди нас негайно на гору Ман’їн, — наказав Мо Фань.
— Га… гаразд! — спохопився Лі Кайфен.
Вони не мали часу повідомити решту команди — тож негайно вирушили до гори найшвидшим способом.
Гора Ман’їн лежала по той бік міста Сісюн. Самотня, кам’яниста, без жодних ознак життя — туди рідко хто заходив.
Мо Фань, мчачи в «Кривавих табі», щосили намагався не відставати від Лі Кайфена.
Ай Цзяньту вже був десь попереду, але ніхто не знав, чи встигне він вчасно.
— Та що ж там коїться? — не витримала Цзян Шаосюй, поки вони бігли.
Мо Фань глянув на гору Ман’їн, що виднілася за два кілометри, і заговорив низьким голосом:
— Ми бачили, як Нара Орісора робив дивну річ у тому видінні.
— Що саме? — запитала Цзян Шаосюй.
— Після того, як Міята наклала на себе руки, Нара Орісора вирізьблював дивні слова на каменях. Ми з Ай Цзяньту тоді подумали, що він просто випускає свій біль, тож не надали цьому значення. Але тепер розуміємо, що все було інакше! — відповів Мо Фань.
— І що в цьому дивного? Я чула, Міята теж вирізала щось на скелі. Мабуть, він робив те саме — бо кохав її, — припустила Цзян Шаосюй.
— Проблема в тому, — заговорив Мо Фань похмуро, — що місце, де Нара Орісора різьбив ті слова, — це гора Ман’їн. Саме туди вирушили всі монахи храму Яньмін!
Цзян Шаосюй, Нань Юй і Лі Кайфен одночасно завмерли, збагнувши сказане. Вони з подивом і жахом дивилися на безлюдну, кам’яну гору Ман’їн.
У небі над горою Ман’їн, що була ще за квартал попереду, спалахнув кривавий промінь — доказ того, що здогадки Мо Фаня були правильні. Сяйво було яскравим і моторошним, мов відблиск сонця на озері, наповненому кров’ю. Видовище — зловісне й тривожне!
— Монахи в біді! — закричала Цзян Шаосюй.
Гора Ман’їн майже не мала рослинності. Біля підніжжя, у старій міській частині, що готувалася до знесення, стояла пилова хмара. Сама ж гора складалася з голих каменів — навіть бур’яни траплялися рідко.
Декілька десятків кривавих каменів висіли в повітрі, утворюючи зловісний візерунок прокляття, що нависав над горою.
На землі було помітно вирізані жолобки, наповнені свіжою кров’ю. Повітря просочувалося важким, металевим запахом.
Кров продовжувала текти вздовж жолобків, вибудовуючи такий самий проклятий візерунок, як і той, що формували криваві камені вгорі. Якщо дивитися з неба — це нагадувало об’ємну голову скелета!
Коли малюнок на землі завершився, криваві камені зібралися докупи й утворили над центром гори могильний камінь!
Безладні написи на скелях злилися в один траурний текст. Засохла кров на них раптом стала свіжою та яскравою, наче хтось щойно знову наповнив вирізані жолобки!
— Що відбувається? Чому це все раптом сталося з нами!? — заверещав товстий монах, який відповідав за кухню, голосом переляканої жінки.
— Це помста духів! Я ж казав, треба було покинути храм, поки ми ще мали шанс! Тепер нам кінець… — закричав охриплий монах середніх років, який відповідав за дисципліну.
Кілька інших монахів, одягнених у церемоніальні ряси, попадали на землю від страху. Холодний вітер, наповнений запахом крові, пройшовся повз них. Під ногами був моторошний візерунок, а в центрі стояв могильний камінь, на якому сяяли криваві слова. Вони ще навіть не побачили жодного демона, але вже не могли втриматися на ногах.
— Нарешті це сталося… Я вже втомився чекати цього всі ці роки… — промовив старий монах, сідаючи на землю й заплющуючи очі.
Їх запросили провести обряд, але виявилося, що цей обряд був для них самих. Це вони повинні були спокутувати й бути відпущеними!
— Орісоро… Орісоро, я знаю, ми помилилися! Ми всі ці роки читали сутри й молилися за тебе та Міяту, щоб ви знайшли спокій у потойбіччі… — промовив Сінь Юй, падаючи на коліна й утискаючи обличчя в землю.
Інші монахи тремтіли від жаху. Вони були лише звичайними служителями храму, які ніколи не бачили справжніх проклять чи привидів. Вони жили в страху всі ці роки, і все ж, це неминуче сталося. Нара Орісора ніколи й не збирався їх прощати!
Ці Хай, тремтячи, показав пальцем на кривавий надгробок і закричав:
— Перестань нас лякати, Нара Орісоро! Ти, безсоромний виродку! Думаєш, зможеш налякати нас якимись дешевими фокусами?! Ми всі вважали, що ти, той, хто знеславив наш храм, давно помер, і все минулося. А ти, виявляється, лише вдавав смерть і тепер хочеш нас залякати такими підлими трюками! Нара Орісоро, покажися! Я тебе не боюся!
— Ці Хай, зізнайся у своїх гріхах — можливо, тоді він пощадить наші життя… — сказав старий монах із заплющеними очима.
— У чому зізнатися? Я нічого поганого не зробив! Це Нара Орісора мав таємні зустрічі з тією шльондрою… А-А-АХ!
Він не встиг договорити — невидима сила відкинула Ці Хая вбік. Його тіло з глухим ударом врізалося прямо в могильний камінь!
(ПП: а навіщо їх взагалі рятувати? ох уж ці питання...)