Мо Фань і гадки не мав, що насправді повторює ті самі слова, які сказав уві сні. Його не лише охрестили збоченцем, а ще й вліпили ляпаса!
Після удару Мо Фань не наважився видати ні звуку — не тому, що було боляче, а тому що відчував нестерпну ніяковість після того, як ненароком виказав свою справжню натуру.
— Ви намагаєтесь сказати, що нам треба шукати місця, де росте китайський полин? Якщо так, то попросіть Цзян Шаосюй посунути свої груди… е-е… підійти поближче, щоб я міг вдихнути її аромат, — сказав Мо Фань, дивлячись у небо.
І справді — у повітрі знову з’явився легкий аромат троянди. Це означало, що ті, хто перебував зовні, могли їх чути, тож відповіли запахом.
Завдяки цій підказці все почало прояснюватися. Оскільки місто Сісюн стояло на березі моря, китайський полин міг рости лише в окремих місцях.
Невдовзі вони знайшли трав’яний сад менш ніж за два кілометри від храму.
Він виглядав доволі звичайно — низький паркан, кілька білих теплиць, у яких ростили рослини, що не витримували надлишкової вологості повітря.
— Тут усе виглядає чіткіше й конкретніше. Гадаю, ми натрапили на потрібне місце, — сказав Мо Фань. І він, і Ай Цзянту одразу відчули, що довколишній світ став більш «справжнім».
Це свідчило, що творець ілюзії був значно краще знайомий із цим місцем, ніж з іншими місцями. Навіть острів на південь звідси здавався чіткішим, ніж решта.
Вони ввійшли до саду й побачили старого, який доглядав рослини. Дідусь здивувався — сюди рідко коли заходили відвідувачі.
Мо Фань запитав англійською, чи є тут дівчина на ім’я Міята.
Старий говорив лише японською, проте, почувши ім’я, зрозумів. Він відповів, що дівчина пішла до скель біля моря.
Мо Фань та Ай Цзянту рушили на південь від саду. Вони пройшли безплідну ділянку й дісталися великої скелі, що здіймалася на узвишші, немов невеликий урвистий виступ. Звідти було видно частину міста Сісюн і море вдалині.
Прямуючи просто до краю, вони побачили юну дівчину у простому вбранні. Її волосся було зібране в хвіст і прикрашене шпилькою з орхідеєю. Обличчя — бліде, сукня — до колін, на ногах — сандалі. Її ноги, схожі на білі паростки лотоса, робили її ще більш тендітною.
— Це вона? — запитав Ай Цзянту.
Мо Фань кивнув і наблизився.
Дівчина сиділа навпочіпки на скелі, тримаючи маленький різець. Вона не помітила ї, так як була цілковито захоплена своєю справою. Мо Фань побачив, що вона вирізає слова на камені. Її самотня постать, обернена до моря, випромінювала якусь глибоку тугу.
Мо Фань став поруч.
Міята зовсім не помічала його присутності. Вона продовжувала вирізати слова на скелі. Мо Фань помітив, що її рука вже була порізана різцем. Свіжа кров стікала на камінь, заповнюючи щілини вирізьблених слів — ніби вони були написані кров’ю!
Мо Фань не знав японської, але деякі символи нагадували китайські — він легко розпізнав серед них ім’я молодого монаха.
Вона продовжувала вирізати слова, кров все текла по її долоні, а по щоках котилися сльози. Вираз її болю був настільки справжнім, що аж стискав серце.
— Чому вони мені не повірили?.. Чому ніхто не повірив?.. Ми ж нічого не зробили… — прошепотіла Міята, завершуючи останній ієрогліф крізь сльози.
Та перш ніж Мо Фань устиг щось сказати, дівчина раптом підвелася й кинулася до краю скелі.
Її очі були заплющені. Сандалі злетіли, коли вона бігла. Мо Фань машинально спробував її спинити, але збагнув — це лише ілюзія. Його руки пройшли крізь неї, мов крізь дим.
Міята ступила в порожнечу й полетіла вниз.
Мо Фань стояв на краю, спостерігаючи, як її сукня тріпотіла на вітрі, а на обличчі застиг сум, поки вона падала в повітрі, — перш ніж упасти в калюжу крові, що бризнула на каміння під урвищем...
Ай Цзянту теж був приголомшений побаченим. Усе виглядало занадто по справжньому — дівчина, яку розпач довів до самогубства. Навіть її понівечене тіло було жахливо реалістичним.
— То… виходить, вона справді наклала на себе руки багато років тому? — промовив Ай Цзянту, коли трохи опанував себе.
— Схоже на те… Тоді вона перетворилася на шкідливого духа? — припустив Мо Фань.
Вони стояли на краю, спостерігаючи, як люди збираються внизу. Незабаром хтось знайшов тіло Міяти. До нього збіглися інші, і поліція швидко оточила місце події.
— І що тепер робити? — безпорадно запитав Ай Цзянту.
— Не знаю. Це, здається, не сам дух. Швидше, якийсь уламок пам’яті, — відповів Мо Фань.
— Пахне сандалом… — раптом промовив Ай Цзянту.
Мо Фань глибоко вдихнув — і справді, у повітрі стояв запах сандалу.
— Може, вони натякають, щоб ми йшли до храму? — припустив Мо Фань.
— Найімовірніше!
Вони поспіхом повернулися до храму.
Там уже не було натовпу — здавалося, новина про смерть Міяти дісталася й сюди.
Вхідні двері були зачинені. Старий монах Сінь Юй, настоятель храму, який раніше дозволив Мо Фаню з товаришами зупинитися тут, зібрав усіх ченців і проводив збори в задній залі.
Було очевидно, що всі знали, хто така Міята. Почувши новину, вони обмінювалися тривожними поглядами. Мо Фань бачив у їхніх очах шок і безпорадність.
— Вона залишила передсмертну записку, — промовив Сінь Юй. — Хоч вона й померла, але ми винні в цьому — ми тиснули на неї. Поліція вже ставить запитання… чи варто нам усе приховати?
— Не можна допустити, щоб правда вийшла назовні, — озвався огрядний монах, який відповідав за кухню. — Якщо це стане відомо, люди перестануть приходити до нашого храму.
— Саме так! Наш храм славиться тим, що благословляє кохання та шлюби. Її смерть усе зіпсує. Ех… суцільні неприємності від тієї дівчини!
— Як ти можеш таке казати? — втрутився інший. — Хай те, що сталося між Нара Орісорою й Міятою, і було неприємним, але Міята власною смертю довела, що між ними не було гріха. Саме ми винні в її смерті!
— Орісоро, ми й гадки не мали, що Міята зробить таке. Прийми наші співчуття, — сказав Сінь Юй.
Нара Орісора сидів на футоні, схиливши голову. Неможливо було зрозуміти, слухає він їх чи ні.
Але по його темному обличчю й напружених рисах було видно — у ньому кипить лють.
— Усі знають, що саме Ці Хай зустрічався з дівчиною потайки, а звинуватили чомусь нас із Міятою! Ви що, геть безмозкі?! — вибухнув Нара Орісора, схопившись на ноги й показуючи пальцем на іншого молодого монаха. — Ви самі її загнали в кут настільки, що вона мусила вмерти, аби довести нашу невинність!
Монах на ім’я Ці Хай відвів погляд, але потім твердо відповів:
— Це не я! Тебе тоді не було в храмі. Коли вони запитали, де вона була, Міята сказала, що провела ніч на маленькому острові. Але ж навколо немає ніяких островів взагалі! Вона просто збрехала в паніці, коли ми дізналися про твою таємницю. Сміховинно — вона навіть повела нас до урвища, аби показати той острів, а там нічого не було! Вона відверто брехала, бо мала з тобою таємне побачення! Ви обоє зганьбили храм, а потім ще й намагалися виставити винним мене!