— План був — рятувати хоча б меншість, але чи взагалі в нас це вийде?
— Йдучи на північ іще лишається шанс, хоча більшість загине. А ті, хто виживе, хіба що на останньому подиху. Місто втрачено, люди мертві... чи є тоді сенс у самому житті? — тяжко зітхнув командир Лу Сю.
— Ті, що вирушили, досі не повернулися. Невідомо, як там Ду Сяо, Чжу Мен, Яо Тін, Ши Чжен... вони й досі там, не хочуть відступати самі. Намагаються привести ще людей у внутрішнє місто. А ті, хто лишився тут, цілковито виснажені, поранені, без сил, або ж віддають накази, — сказав Фей Цзяо.
— Сподіваюся, він зможе... — раптом промовив таємничий чоловік.
— Ти про Фан Гу?
Таємничий чоловік похитав головою, але нічого не відповів.
Менші простори зазвичай були менш стійкими. Коли через них проходили сильні звукові хвилі, гул кроків і сплески енергії, увесь простір здригався й починав валитися, мов споруда, яка не витримує власної ваги.
Мо Фань не знав, на чому тримався цей простір, але відчував чітко: армія скелетів у своїй кількості ось-ось зруйнує його!
Білі кістяки, червоні очі...
Скелети зливалися в цілий кістяний ліс. Їхні криваві зіниці горіли холодним світлом, наче зорі на нічному небі!
Серце Мо Фаня гупало важко й глухо. Він ніколи ще так не тремтів, навіть у найнебезпечніших ситуаціях свого минулого. У жилах ніби застигла кров, мороз пронизував кожну клітину, тіло звужувалося від жаху.
Позаду нього стояли Чжан Сяохоу, Лю Жу та Су Сяолоу. Їхні серця вистрибували з грудей. Дихання перехопило, коли перед очима постала ця неймовірна картина!
Зазвичай вони б інстинктивно шукали спосіб, як урятуватися, але зараз, побачивши армію скелетів, вони просто втратили здатність думати. Свідомість спорожніла.
— Бігом! Бігом назад! — голос Мо Фаня вирвав їх із заціпеніння.
Чжан Сяохоу, Лю Жу та Су Сяолоу не вагалися. Миттю розвернулися й побігли.
Армія нежиті сунула попереду. Ззаду ще лишався простір, хоча б кілька хвилин до того, як їх поглинуть скелети.
Стрімкий Зоряний Вовк підхопив на спину Су Сяолоу та Лю Жу. Чжан Сяохоу мчав Вітряним Слідом і Земною Хвилею. Вони швидко подолали кількасот метрів.
Але невдовзі Чжан Сяохоу щось відчув. Озирнувся — і побачив, що Мо Фань так і стояв на місці.
— Старший брат Фань! — вигукнув він.
— Мо Фань! — закричала й Лю Жу.
— Не знаю, як довго витримаю, але ви мусите спробувати знайти вихід! Не кажіть нічого... якщо будете достатньо швидкими, можливо, я теж виживу! — Мо Фань навіть не обернувся. Він крикнув їм своє рішення крізь ревіння нежиті.
Та насправді він чудово розумів, що дурив себе й їх. Вони вже перевірили шлях, яким прийшли. Виходу там не було. Простору теж небагато — через кілька кілометрів упруться в стіну. А за стіною, хоч би якою вона не здавалася звичайною, ховався буревій реальності, здатний розірвати навіть Надістот на клапті!
Виходу не існувало. Мо Фань це знав.
Але він не збирався сидіти на землі й чекати смерті. Нізащо!
Якщо навіть сам Бог вирішив його прибрати — він просто вдарить Його своїм кулаком! То що вже казати про цю нежить!
Армія скелетів була грандіозною. Вони могли би стоптати цілий гірський хребет у рівнину.
Більше двадцяти тисяч палаючих очей тісно згрупувалися разом. Вперше в житті Мо Фань відчув на собі погляд майже десяти тисяч пар очей. Їхня аура вбивства була настільки потужною, що здавалося, ніби вона сама могла заморозити простір. Слабші духом просто розсипалися б на шматки від одного лише цього тиску!
— Старший брат Фань, ти ж казав: ми житимемо й помиратимемо разом... — Чжан Сяохоу нізащо не збирався кидати Мо Фаня. Він хотів розвернутися й стати поруч із ним проти цієї навали.
Він убив би стільки, скільки зміг би. Не дозволив би цим скелетам так легко розтоптати їхню гідність Магів!
— Жахіття!
Чжан Сяохоу щойно збирався розвернутися, як зустрівся поглядом із різнобарвними зіницями Лю Жу. Його голова відразу обважніла — душа не витримувала її сили.
Чжан Сяохоу змушував себе не заснути, проте сонливість накочувала дедалі сильніше. Вже крізь затуманений зір він побачив, як Мо Фань іде до нього, наче вирішив тікати разом із усіма...
Чжан Сяохоу відчув полегшення й розслабився. Його тіло впало на землю — він більше не чинив опору гіпнозу Лю Жу.
Лю Жу поклала Чжана Сяохоу на Стрімкого Зоряного Вовка. На її вродливому обличчі застиг вираз непокори.
Мо Фань був її наставником, тож, віддавши наказ, він не лишив їй вибору. Вона теж хотіла б битися поруч із ним, та він цього не дозволив.
Мо Фань добре знав: шансів проти армії скелетів у них немає. І раз іще лишався простір позаду, він волів дати іншим хоч трохи часу — хай живуть довше, а він виграє для них ці хвилини.
— Лін~
Маленька Полум’яна Белль стояла в нього на плечі. Безстрашна демонеска вперше відчула, яке це пекельне відчуття — бути неспроможною зупинити невідворотнє.
— Чому б я мав тебе винити? Ти ж іще зовсім мала, їх надто багато. Просто мені шкода твою матір. Я ж обіцяв їй відвести тебе у Палаючу Долину й захистити Зоряне Дерево після наступного Вогняного Лиха... навіть якщо Є Сінься й казала, що воно більше не настане, — Мо Фань лагідно провів рукою по голівці Маленької Полум'яної Белль.
Маленька Полум’яна Белль плакала. Кришталеві вогняні сльози спадали додолу.
Вона звинувачувала себе в тому, що не тренувалася старанніше. Вона була ще надто слабкою, аби врятувати Мо Фаня, знищивши це море скелетів попереду.
А Мо Фань відчував лише докори сумління, що не піклувався про неї краще. Згадка, як Цзян Фен пожертвувала собою, аби врятувати Полум’яну Белль, роз’ятрювала йому серце, наповнюючи тіло нищівною провиною.
— Лін~
— Лін!
Маленька Полум’яна Белль ридала щосили, намагаючись розбудити в собі дух вогню.
Вона силувала себе до еволюції. Вірила, що, вирісши до зрілої форми, зможе винищити ворогів. Це створіння, мале, мов дитина, ніколи ще так сильно не прагнуло більшої сили!
Мо Фань подивився на неї й усміхнувся.
Це було неможливо. Вона потребувала часу й ресурсів для еволюції. Насилувати себе зараз було марно...