Міст був оповитий темрявою. Чим далі вони йшли, тим більше напруга стискала груди.
Найгірше було те, що Мо Фань і його товариші навіть не знали, чи ступили вони на Міст Життя, чи на Міст Смерті. Здавалося, ні кінця, ні краю йому не було видно.
Мо Фань уже добряче втомився від хитромудрих задумів Ціньського імператора при облаштуванні гробниці. Чого мертвому було робити все настільки заплутаним? Скільки часу вони вже блукали цим мостом — ані звуку, ані руху. Якщо це й справді Міст Смерті, то хай би вже скоріше випустив на них усіх своїх демонів та монстрів! Навіщо марнувати час і робити міст таким безкінечним?
У душі Мо Фань безупинно лаявся. І що найдивніше — щось сріблясте раптом з’явилося попереду, наче Древній Владика почув його бурчання.
Вони наближалися, й поступово вималювалося срібне дзеркало!
Воно виглядало напрочуд дивно. Просто стояло посеред мосту, а його поверхня з сріблястими хвилями нагадувала портал у зовсім інший світ.
— Брате Фань, подивися назад, — раптом вигукнув Чжан Сяохоу.
Мо Фань ще розглядав химерне дзеркало, але почувши слова Чжана, озирнувся. І мало не зомлів: арочний міст, яким вони щойно йшли, просто щез!
І справа була не лише в цьому. За спиною, стрімко наближаючись, рухалися чорні вітряні серпи.
— Свята вівця, що за ху.. біда?! — вилаявся Мо Фань.
Вітер наближався невпинно. Часу на роздуми про дзеркало не лишалося. Всі миттю схопили одне одного за руки й, глибоко вдихнувши, кинулися в його сяючу поверхню!
І справді, то був просторовий тунель. Четвірку підхопив бурхливий просторовий потік і поніс невідомо куди...
Мо Фань відчув, як голова стає тяжкою, немов у тумані. Навколо — порожнеча. Враження було таке, ніби він мчав згори вниз по гладкому тунелю з шаленим прискоренням, і весь час його закручувало у вихорі!
— АААААААААААААА! —
Чотири крики жаху розірвали тишу, коли високо в небі раптово з’явився срібний вихор. Із нього викинуло двох чоловіків та двох жінок просто на землю.
Вихор був на пристойній висоті. Спершу вони й не усвідомили цього, але щойно побачили, що внизу — суцільний камінь, Чжан Сяохоу й Мо Фань одразу ж наклали закляття.
Приземлилися вони все одно грубо. Ґрунт під ногами виявився твердим, немов кам’яна брила.
Земля була сіра, суха, без жодної ознаки рослинності. Уся поверхня потріскана, суцільна мережа тріщин!
— Я... я не бачу тут трону... — обличчя Су Сяолоу побіліло, коли вона обвела очима довкола.
А це означало лише одне: вони потрапили на Міст Смерті!
— Ще один відокремлений простір... Та скільки ж їх цей тип напхав у власну гробницю? — Мо Фань обвів поглядом навколо й зрозумів, що це замкнений, невеликий простір.
Місцевість не була просторою. Варто було лише підняти голову — і було видно кривизну неба. Те саме було й із землею: вони могли бачити кінець цієї сірої рівнини.
— То це клітка, де ми маємо повільно згнити? — пробурмотів Чжан Сяохоу, теж помітивши, що довкола немає нічого, крім неба та землі.
Ані рослин, ані звірів. І лише зрідка небом пробігали спалахи блискавок, нагадуючи, що вони все ще живі.
— Що нам тепер робити? — запитала Лю Жу.
Було очевидно: вони потрапили на Міст Смерті, що привів їх у цей дивний простір.
— Нещодавно я читав кілька книжок про елемент Простору. Унікальний простір, якщо він має вхід, обов’язково має й вихід. Тобто якщо це відокремлений простір, десь тут мусить бути вихід. Простір, що має тільки вхід і не має виходу, — це мертвий простір. Це порожнеча, якої, власне, й не існує, — пояснив Мо Фань.
Чжан Сяохоу, Лю Жу та Су Сяолоу не дуже зрозуміли його.
Побачивши їхні розгублені обличчя, Мо Фань додав:
— Коротше, такий простір мусить мати і вхід, і вихід. Не хвилюйтеся!
Вони повірили Мо Фаню. Вибрали напрям і рушили туди. Та скільки б не йшли вперед, сіра земля простягалася далі, проте ступити за певну межу вони не могли, наче невидима стіна простору їх зупиняла!
Мо Фань спробував використати магію. Вогняний Вибух все ще міг летіти дале, але пройти невидиму стіну все одно не міг.
Він навіть спробував використати Тінь Утечі, проте результат виявився той самий.
— Давайте підемо в іншому напрямку.
Вони змінили курс і невдовзі побачили щось, що випромінювало сріблясте сяйво в повітрі!
— Срібне світ... це мусить бути вихід! — зрадів Мо Фань.
У кожного простору є свої правила. Мо Фань був певен, що вихід існує, хоча не сподівався знайти його так швидко.
До того сяйва було не так і далеко — кілометрів із п’ять. Їм лише залишалося йти прямо...
— У небі щось є... мм, чому там срібний вихор? — Лю Жу, що бачила краще за інших, одразу помітила дивину.
Мо Фань підняв голову й теж побачив над собою срібний вихор. Він плив серед хмар і повільно обертався...
Мо Фань і сам не знав, що воно таке, але вихід уже був знайдений, і вони просто мали прямувати туди.
— Дивіться, щось падає! — гукнула Лю Жу, вказуючи на срібний вихор.
— Вони чорні... Що це? Вони падають, наче дощ... — озвалася Су Сяолоу.
Мо Фань здогадався швидше за інших. Побачивши, як із вихору сиплеться щось чорне, немов дрібні краплі дощу, його обличчя миттю спохмурніло!
Зараз ті істоти справді скидалися на дрібний дощ, але варто було опинитися під самим вихором — і вони вже аж ніяк не виглядали би, як краплі...
— Це нежить! — вигукнула Лю Жу, коли нарешті розгледіла їх ближче.
— Нежить... Небеса, їх тут так багато?! — очі Су Сяолоу розширилися від жаху.
Вона глянула вперед. Істоти, що гепнулися об землю, вже підводилися й починали незграбно рухатися.
Нежить. Усе це була нежить...
З дощу, що лився зі срібного вихору, випадала справжня злива нежиті. Зомбі, скелети, примари — вони падали, немов краплі дощу. І так само, як група Мо Фаня, здавалося, їх щойно затягнуло до цього дивного простору. Їхні очі, сповнені ненависті, все ще лишалися затуманеними...