Група увійшла до села й побачила безлад на дорозі: занедбані дерев’яні хатини, клапті трави, розкидані всюди, і бурі плями крові...
Було очевидно, що село зовсім нещодавно зазнало нападу, але чому тут ні душі?
— Ех, так пити хочеться. Дай Боже, щоб у криниці вода чиста була, — пробурмотів Коротун й підійшов до криниці посеред села.
Він нахилився й зазирнув усередину, але побачив тільки темряву. Поки він міркував, як би дістати води, зненацька прямо перед його носом виринуло чиєсь обличчя.
Обидва миттю зблідли. Коротун від переляку гепнувся на землю, а з криниці долинув гучний глухий звук!
Уся група обернулася й одразу зрозуміла по його реакції — в криниці хтось є.
Коли вони витягли чоловіка з криниці, молодий хлопець, з ніг до голови мокрий, зітхнув із полегшенням, побачивши, що перед ним живі люди.
— Ти Хон Цзюнь? — кремезний чолов’яга рішуче ступив уперед, упізнавши хлопця.
— А ти... о, та ти ж Юмяо з того села! — Хун Цзюнь теж упізнав його.
— Що тут сталося? Де всі інші? Ти знаєш, куди поділися люди з нашого селища Сонячної Кози? — запитав Фан Юмяо.
— Не знаю, де ваші люди, але я мушу сказати іншим у криниці. Якщо вони скоро не вилізуть, то там задихнуться, — відповів Хун Цзюнь.
Криниця була невеличка, тож Мо Фань аж остовпів, коли з неї один за одним повилазило більше сотні людей. Яка ж глибока мала бути ця криниця, щоб умістити стільки людей?!
Селяни по черзі вибиралися назовні й тулилися гуртом біля колодязя, не наважуючись відійти далі.
Нарешті, коли вилізли чоловік і жінка, Мо Фань широко розкрив очі, впізнавши молодого чоловіка.
Мо Фань подумав, що той зараз підійде до нього, але хлопець просто став біля жінки й пройшов повз, навіть не глянувши, наче вони чужі люди.
Мо Фань кілька секунд стояв приголомшений, а тоді швидко схопив Чжана Сяохоу за руку, коли той хотів пройти далі.
— Що... що ви робите? — здивовано глянула на чужинця Су Сяолoу, помітивши, як він тримає Чжана Сяохоу.
— Ти мене не впізнаєш? — Мо Фань подивився на Чжана Сяохоу, повний здивування.
Чжан Сяохоу теж глянув на нього, та в очах читалося лиш розгублення.
— Ви знайомі? — раптом вигукнула Су Сяолoу, і в голосі її прозвучала надія.
Мо Фань відкрив рота, перевів погляд з Чжана Сяохоу на дівчину, яка стояла поряд, і зрозумів, що той справді нічого не пам’ятає.
Це без сумніву був Чжан Сяохоу. Хай він був іще худішим, ніж колись, та Мо Фань міг би впізнати його хоч би й по волоссю на ногах.
Він дивився на друга, що не впізнавав його, і, хоч той утратив пам’ять, Мо Фань просто притягнув його до себе й міцно обійняв.
— Головне — ти живий. Живий, чуєш? І все, більше нічого не треба! — Мо Фань поплескав його по спині й глибоко вдихнув.
Промінь сонця пробився крізь сірі хмари й тьмяно освітив порожнє село.
Дощ скінчився, але хмари не розходилися, як завжди збираючись над областю Сяньчі.
— Фу Да... Чжан Сяохоу, я вже думала, ти так і залишишся колодою на все життя. Але он, за тобою хтось прийшов, щоб забрати тебе додому, — сказала Су Сяолoу, і її усмішка розквітла, мов квітка.
— Я не піду, — раптом випалив Чжан Сяохоу, ніби боявся щось утратити.
— Чому? Твій друг каже, що ти військовий. Він відвезе тебе лікуватися. Може, вони зможуть вилікувати твою амнезію? — запитала Су Сяолoу.
— Я... — Чжан Сяохоу не знав, як пояснити свої думки. Він просто дивився на Су Сяолoу.
Мо Фань стояв осторонь і одразу зрозумів: цей Чжан Сяохоу без пам’яті надто сильно прив’язався до дівчини.
А коли Мо Фань ще раз глянув на його шрами, особливо на довгий поріз на потилиці, він збагнув: хлопець вижив тільки завдяки тому, що Су Сяолoу його знайшла.
Тим часом Хон Цзюнь підійшов до Чжан Сяохоу й Су Сяолoу і сказав:
— Що ви тут вирішуєте — йти чи не йти? Ми вже все обговорили. Треба рушати до Стародавньої Столиці, поки день.
— Ми покидаємо село? — перепитала Су Сяолoу.
— Так. Село більше не безпечне. Якщо залишимося — всі тут і помремо, — відповів Хон Цзюнь.
Він показав рукою в бік, де староста Сє Сан збирав людей, що готували пожитки.
— Я теж згоден, вам краще піти звідси, — кивнув Мо Фань.
— Добре, Чжан Сяохоу, тоді підемо разом, — промовила Су Сяолoу й усміхнулась.
Чжан Сяохоу безупинно кивав. Здавалося, він уже зовсім перетворився на підлеглого Су Сяолoу — піде туди, куди піде вона.
Мо Фань тільки безпорадно похитав головою, дивлячись на нього.
Я стільки доріг протоптав, щоб тебе знайти, а ти тут дівчат зваблюєш!
Селяни так і не дійшли згоди. Уперті відмовлялися йти. Вони воліли ліпше сидіти в колодязі, ніж покидати село.
На їхню думку, за межами села вони тільки швидше загинуть!
Староста Сє Сан твердо вирішив іти, тож зібрав тих, хто був готовий вирушати.
Але охочих виявилося менше, ніж він сподівався. Більшість залишилася.
— Подивіться на це село! Ви справді хочете лишитися й чекати смерті!? — кинулася переконувати впертих Су Сяолoу.
— Так, ходімо всі разом. Інакше нас тут зжере нежить. Ми більше не під захистом, — підтримав її молодий хлопець на ім’я Гоуцзи.
— Ми вирішили, — промовив середнього віку чоловік і просто сів біля колодязя.
— Дорога до Стародавньої Столиці забере щонайменше два-три дні, значить, треба буде дві ночі провести в дикій місцевості. Це ж самогубство, — додала жінка.
— Друзі Чжан Сяохоу проведуть нас до Столиці. Як тільки дістанемось до зовнішніх стін, будемо в безпеці! — намагалася переконати їх Су Сяолoу.
— Та як кілька хлопців можуть упоратися з цими тварюками? Ми не підемо!
— Часу обмаль. Якщо ви йдете, то йдіть. Чим довше тягнемо, тим небезпечнішою буде дорога... — сказав старий.
Су Сяолoу прикусила губу — вона не знала, що ще сказати.
Ті, хто залишиться, напевне, загинуть. Нежить навіть не звертає уваги, пили вони воду з криниці чи ні. Бар’єр з ясена більше не діє. Ховатись у колодязі допоможе лише тимчасово. Вічно це не захистить.
— Даремно їх вмовляти, вони вже вирішили. Хто йде — збирайтеся біля входу. Вирушаємо за десять хвилин. Не забудьте взяти запаси часнику! — рішуче сказав староста Сє Сан.