Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Інтерлюдія IV
Закінчувався другий рік середньої школи. Того вечора я поверталася додому важкими, неквапливими кроками, ледь долаючи спустошливе усвідомлення: Канае їде із Содешіми до Токіо одразу після дев’ятого класу.
Піднявшись сходами, я відімкнула двері до нашої квартири й зайшла всередину. Брата ще не було — він затримувався на тренуванні з бейсболу, а мама працювала у нічну зміну в барі. Тож, як завжди в цю годину, вдома було порожньо.
Знявши взуття, я пройшла тьмяно освітленим коридором, його дошки жалібно скрипіли під моїми ногами. Мені хотілося поглянути на себе в дзеркало, тож, кинувши свій портфель на підлогу у вітальні, я пошкандибала до ванної.
Обличчя було виснаженим і блідим, а на чолі навіть були ледь помітні зморшки. Раптом я відчула величезну вдячність за те, що надворі вже так темно. Не хотілося, аби Канае побачив мене такою.
— Ха-ха…
Я виглядала настільки безглуздо, що не змогла стримати сміху. І в ту ж мить усі сльози, які стримувалися так довго, прорвалися й потекли по щоках. Мій сміх поволі перейшов у ридання, а потім я просто впала на коліна прямо у ванній кімнаті. Більше не було сил тримати усе в собі.
Коли сльози нарешті вичерпалися, я підвелася, зайшла до своєї спальні й завалилася обличчям на ліжко. Навіть перевдягнутися зі шкільної форми в мене не вистачило сил.
— Токіо, еге ж…
Я дістала мобільний телефон і ввела в пошук: «вартість життя у Токіо для переведених студентів». Швидкий перегляд статей підказав, що мінімальні витрати на життя становитимуть кілька десятків тисяч єн щомісяця, не враховуючи кількох сотень тисяч на сам переїзд, а також можливу плату за вступ, підручники та навчання. Я спробувала все підрахувати в голові, але дуже швидко зрозуміла, що це безглуздо.
Марно й сподіватися, що я колись зможу дозволити собі жити в Токіо, а спроби розрахувати організаційні питання призведуть лише до мігрені.
Мені просто доведеться змиритися з фактом: після закінчення середньої школи я можу ніколи більше не побачити Канае. Одна лише думка про це змусила мене знову заплакати, хоча я думала, що мої слізні протоки вже висохли. Що ж мені, в біса, робити?
Невідворотність втрати мого найкращого друга нависала наді мною всю зиму. Коли ж прийшла весна, почався наш останній рік з Канае у середній школі Содешіми. Наші стосунки зависли у якомусь підвішеному стані: ми продовжували разом повертатися додому, але не стали ані ближчими, ані відстороненими.
Потім весна перетворилася на літо. Приблизно на середині найспекотніших місяців я покинула команду з плавання тож у мене з’явилося набагато більше часу, який можна було провести з Канае.
Навчання в середній школі стрімко наближалося до завершення. Звісно, я почала шукати способи, як максимально розтягнути час, що нам залишився. Очевидно, найпростішим способом було б просто попросити його не їхати до Токіо, але я не могла цього зробити після того, як сама ж пообіцяла підтримати його рішення. Зрештою, я не його дівчина, і тим більше не родичка, то яке в мене є право скаржитися на освітній шлях, який він уже обрав? Усе, що мені залишалося — страждати, поки Канае розповідав мені про всі приготування до свого великого переїзду.
— Слухай, я нарешті вибрав старшу школу, в яку буду намагатися вступити, — повідомив мені Канае одного разу по дорозі додому після уроків.
— Ти ж знаєш університет I, так? Я вирішив скласти іспит до їхньої офіційної підготовчої школи. Прохідний бал там високуватий, але якщо мені вдасться, то зможу просто скористатися системою ескалатора* і без проблем дістатися до коледжу.
[Ескалаторна школа — це тип навчального закладу, який забезпечує безперервну освіту від дитячого садка, початкової або середньої школи й аж до університету. Такі школи називаються “ескалаторними”, оскільки учні зазвичай переходять на наступний рівень освіти автоматично, без складання вступних іспитів.]
‘Підготовча школа’. ‘Система ескалатора’. Звісно, ці терміни були мені знайомі, але самі концепції були настільки далекі від моїх скромних, неамбітних освітніх цілей і мого низького соціального стану, що я ніколи не звертала на них уваги. Вони просто пролітали повз вуха. Усе, що я могла йому запропонувати, це якісь безглузді фрази, як-от: «Вау, молодець!» або «Не хвилюйся, ти зможеш», — від чого почувалася жалюгідною подобою подруги.
Того вечора, повернувшись додому, я перевірила, у яку школу він намагається вступити. Канае сказав, що бар'єр для вступу ‘високуватий’, але це було дуже м’яко сказано. Однак, що вразило мене більше, ніж сам прохідний бал, — це вартість навчання. З доходами нашої родини, я б ніколи, абсолютно ніколи не змогла дозволити собі там навчатися. Невідворотна реальність того, що в мене немає жодного шансу жити з ним у Токіо, ставала настільки очевидною, що мені здавалося, ніби стіни навколо мене стискаються, прагнучи розчавити ту крихту надії, що залишалася.
І все ж я продовжувала підбадьорювати Канае, залишаючись максимально підтримуючою зовні, тоді як всередині постійно страждала. Скільки б часу не минуло, це була та гірка пігулка, яку так і не вдалося проковтнути. Не встигла я оком змигнути, як знову настала осінь.
Саме під цим похмурим осіннім небом, коли прийшли холодні вітри, мій старший брат зламав плече.
Мені не відомо, як це сталося. Одного вечора я сиділа вдома сама, коли раптом у вхідні двері зайшли мама та брат — рідкісне явище саме по собі. Обличчя брата було біле, як полотно. Мама виглядала просто вбитою горем. Лише пізніше я дізналася, що в нього сталося якесь загострення запалення плеча, яке спричиняло жахливий біль.
— Схоже, потрібна буде операція, — пояснила мама. — Йому, можливо, більше ніколи не вдасться грати в бейсбол. Він дуже важко це переживає, тож, будь ласка, намагайся не заводити про це розмову, добре?
Я кивнула. Двічі повторювати мені не потрібно було; очевидно, що не варто чіпати осине гніздо, піднімаючи таку болючу тему. Брат і сам раніше попередив мене, що нікому не можна розповідати про його травму. На той час це все не сильно мене зачепило, оскільки мій розум був надто зайнятий неминучим від’їздом Канае, щоб приділяти братові більше, ніж побіжну думку.
Так тривало до тієї особливої ночі, коли я сиділа за столом, виконуючи домашнє завдання, і почула, як він сердито лається крізь стіну спальні.
— Чорт забирай… Господи, що я такого зробив, щоб заслужити таке?! Це повна нісенітниця! Я працював наполегливіше за всіх, трясця його матері!.. Бейсбол був єдиним, що в мене залишилося… Єдине, в чому тато казав, що в мене талант… Ух, чому саме я?..
Це мене неабияк засмутило. Після цього я не могла не співчувати братові. Мене зовсім не здивувало, що він засновував усю свою самооцінку на бейсбольних навичках — адже бейсбол був єдиною справою, яку він по-справжньому любив і в якій так важко працював. І я кажу не лише про час, проведений у школі. Пам’ятаю, ще до того, як брат пішов у дитячий садок, вони з батьком грали в м’яча біля нашого будинку щодня.
Я ніколи особливо не любила мого старшого брата. Відколи ми були малими, він постійно мене діймав. До того ж любив мною командувати й зривав на мені злість щоразу, якщо хоч трохи задіти його за живе. Через це я завжди намагалася триматися від нього якомога далі — як фізично, так і емоційно.
Однак тоді я відчула до нього глибоке співчуття. На жаль, саме той момент поклав початок повільному, але неухильному падінню брата. Саме з цього часу він почав пускати все своє життя шкереберть.
Зрештою, я не змогла зупинити Канае від переїзду до Токіо. Він успішно склав вступний іспит і вступив до тієї підготовчої школи при університеті I. Усі організаційні питання були залагоджені: наступної весни він мав переїхати до свого батька у велике місто.
Мені, навпаки, було байдуже, в яку старшу школу вступати, якщо я не могла піти в ту ж, що й Канае. Тож рішення пало на старшу школу Содешіми, оскільки це був найдешевший і найближчий варіант. Коли оголосили результати наших вступних іспитів, я не відчувала нічого: ні надмірної радості, ні спустошення. Просто нічого.
Потім настав день випускної церемонії, а разом з ним — останній день, коли я могла разом із Канае йти додому зі школи.
— Ти впевнена, що не хочеш піти на вечірку з нагоди закінчення року? — запитав він мене, коли ми поверталися з церемонії. — Певен, твої однокласники й товариші з команди плавання дуже сподіваюся тебе там побачити.
— Ех. Я не любитель таких великих вечірок, — знизала я плечима. — До того ж мені здалося, що було б добре мати останній шанс поговорити з тобою, перш ніж ти поїдеш.
— Але ж ми ходимо додому разом майже щодня.
— Так, звісно. І що?
— ...Гаразд. Тоді, що скажеш, якщо ми влаштуємо невелику прощальну вечірку самі?
Ми вперше за багато місяців зайшли до кондитерської, але там на нас чекало неприємне відкриття: старий торговий автомат, що стояв перед входом, той, де був улюблений нами “Черіо” у скляних пляшках, — забрали й замінили на нову, сучасну модель. Це викликало в мені якусь глибоку, болісну тугу, хоча я не могла точно зрозуміти чому. Можливо, тому, що в мене більше ніколи не буде нагоди насолодитися смаком розчинених молекул скла.
— …Ти в порядку, Акарі? — запитав Канае.
— Га? Що ти маєш... — почала я, але тут зрозуміла. Мій голос був нерозбірливим і тремтів; я почала плакати, навіть не усвідомлюючи цього. — О-ой, вибач. Я так старалася не плакати під час церемонії, але, мабуть, не змогла більше стримуватися... чи щось таке...
Мої слізні залози останнім часом ставали жахливо слабкими: я постійно плакала через найменші, найбільш дріб'язкові речі. І коли починала, зупинитися було майже неможливо.
— Вибач, — сказала я, з носа у мене текло. — Мені дуже шкода...
— На, візьми, — сказав Канае, простягаючи мені пачку паперових серветок. Я вдячно прийняла їх і сіла на лавці поруч, щоб витерти очі й висякати ніс. Канае сів поруч, але не промовив ані слова. Він просто сидів і терпляче чекав, поки я перестану плакати. Ось так пройшла наша прощальна вечірка. Більше схоже на похорон.
Ми сиділи там деякий час — я не знала, як довго — проводячи разом ранній вечір. Небо над головою було чистим і синім, вітер у волоссі прохолодним і свіжим. Поки ми сиділи, мої барабанні перетинки ніжно пестив заколисуючий звук хвиль, що котилися здалеку. Цей момент був ідеальним, і я знала, що це може бути останній шанс.
Не залишай мене.
Я просто не могла змусити себе вимовити ці слова.
— Прошу вибачення! — збентежено вигукнув я, але було пізно.
‘Відкат’ уже відбувся, і рум'яного п'янички, якого я збив секунду тому, ніде не було видно. Моя свідомість миттєво перенеслася десь далеко від місця проведення фестивалю. Озирнувся і невдовзі виявив, що стою у дуже знайомому місці — біля вікна у власній спальні. З того боку скла ледь доносився звук Greensleeves.
Я інстинктивно потягнувся до кишені, щоб перевірити дату на телефоні — це вже стало рефлексом. Екран спалахнув, показуючи: понеділок, 2 квітня, 18:00. Відчуваючи себе переможеним, я сів на ліжко і затиснув перенісся між пальцями.
— Що ж, це не спрацювало…
Зрештою, мені не вдалося навіть попросити вибачення перед чоловіком середнього віку після того, як його збив, не кажучи вже про те, щоб покинути територію фестивалю. На жаль, я точно знав, що станеться далі: він спробує затіяти бійку, а Хаясе його зупинить. Це означало, що я не зміг перевірити свою гіпотезу про відокремлення минулого від майбутнього, яке я вже пережив.
Мені варто було бути набагато обережнішим і не дозволяти собі відволікатися, підслуховуючи розмову якихось випадкових хлопців. Потрібно було, як і планувалося, забиратися з фестивалю геть. Це справді не мало бути так складно. Можна звинувачувати лише власну недолугу розсудливість.
Інша можливість полягала в тому, що парадоксів часу просто не існує в реальному світі. Іншими словами, минуле вже викарбувано в камені. Можливо, усе наше життя визначене, і я нічого не можу вдіяти, щоб утекти від долі, яку вона мені приготувала. Хоча, якщо це так, то можна було попрощатися з будь-якою надією на порятунок життя Акіто.
— …Нізащо. До біса цю думку.
Я стиснув кулаки, наче намагаючись задушити будь-які потенційні сумніви, перш ніж вони встигнуть вкоренитися. У мене не було часу чи розумових здібностей, щоб сидіти й розмірковувати над істинною природою часу та долі. Я знав лише одне: час виникнення феномену ‘відкату’ майже ідеально збігався зі смертю Акіто, і це не могло бути просто збігом. Мала бути причина, через яку мене повертають. Я відмовлявся вірити, що будь-яка вища сила може бути настільки жорстокою, щоб відправити мене назад у часі, не давши шансу щось змінити. Лише я маю силу запобігти смерті Акіто. Мені потрібно було твердо вірити в це, інакше я втратив би бажання продовжувати свій шлях.
Проте, я мав деякі побоювання, пов'язані з розмовою, яку підслухав на фестивалі. Усі ці розмови про те, що Акіто мав великі борги або зв'язався зі злочинними організаціями. Мені не хотілося думати, що він міг опуститися так низько, але ті двоє хлопців точно не виглядали так, ніби жартують. Я не був упевнений, чому вірити.
— …Не те щоб це справді мало значення.
Незалежно від того, чи був він замішаний у якихось темних справах, мені все одно потрібно було зробити все можливе, щоб урятувати його життя. Я зможу переконатися у правдивості тих звинувачень після того, як виконаю завдання, зіткнувшись з Акіто віч-на-віч.
Я встав з ліжка, щоб закрити штори, і мій шлунок раптово забурчав. Треба терміново щось поїсти. Але тепер до мене дійшло, що це було набагато більше, ніж звичайний прояв апетиту — це був абсолютний голод. Як я міг так довго не їсти?
«Дивно», — подумав я, закриваючи штори та вмикаючи світло. За мить у двері постукали.
— Заходьте! — пролунало від мене, і до кімнати увійшла Ері. — Що таке?
— Ем... Я просто хотіла сказати, що вже час вечеряти, — нерішуче промовила вона.
— О, добре. Дякую, що попередила, — сказав я, підводячись з ліжка, щоб спуститися вниз.
Ері не виявляла жодного наміру піти, наче міцно вросла у підлогу.
— Вибач, тобі ще щось потрібно?
Вона якусь мить задумливо дивилася на мене, а потім набралася сміливості й запитала про те, що її турбувало:
— …Ти більше на мене не злишся?
— Що? А чому я мав би злитися?
— Ну, не знаю… Ти ніби вибіг із дому після тієї вчорашньої сварки… А потім повернувся тільки сьогодні вранці, і весь час сидів у своїй кімнаті. Я подумала, можливо, ти все ще сердишся...
Вибіг із дому? Що за дурниці вона верзе... Ах, точно! Вона, мабуть, має на увазі ту суперечку, яка сталася, коли вперше прибув сюди 1 квітня.
Я швидко склав у голові приблизний хронологічний ланцюжок подій: зійшовши із порома, я повернувся до будинку бабусі, одразу посварився з Ері, потім покинув будинок і провів ту ніч у когось іншого. Потім, очевидно, повернувся додому вранці 2 квітня, але сидів замкненим у своїй кімнаті аж до цієї миті, доки Ері не прийшла перевірити, як я. Так, усе сходиться.
— Е-ей?... От бачиш. Я знала. Ти все ще засмучений, чи не так? — нервово промовила Ері.
— Ні, ти занадто багато про це думаєш. Розслабся. Насправді, я хотів попросити вибачення перед тобою. З мого боку було негарно так на тебе зірватися.
Напруга помітно спала з плечей Ері, і вона зітхнула з полегшенням.
— Що ж, тоді добре. Це все, що я хотіла сказати, — мовила вона і повернулася, щоб вийти.
— Гей, зачекай секунду, — втрутився я, схопивши її за руку. — У мене є до тебе питання: ти не знаєш, де я ночував минулої ночі?
— Ні? А звідки мені знати? — відповіла Ері, з підозрою піднявши брову.
— …Так, гаразд. Не зважай. Вибач за дивне питання.
На цій ноті ми обидва вийшли в коридор, і Ері пішла вперед. Але саме коли я збирався спуститися слідом за нею до вітальні, мене охопила раптова хвиля тривоги. Здавалося, щось важливе було забуто. Але що? Я дістав телефон і знову перевірив сьогоднішню дату. Був понеділок, 2 квітня, 18:20…
— От халепа!
Я побіг сходами, як ошпарений, і якнайшвидше взувся.
— Гей, куди ти так поспішаєш? — запитала Ері, висунувши голову з вітальні.
— Вибач, не можу говорити! І мені треба позичити твій велосипед! — крикнув я у відповідь, грюкнувши дверима за собою.
Сівши на велосипед Ері — знав, що вона зазвичай не замикає його на замок, — я на повній швидкості помчав до старої тютюнової крамниці. Через усе, що сталося протягом останніх кількох днів, я ледь не забув про залишений собі запис: «сьогодні ввечері я мав знайти тіло Акіто на пустирі».
Звісно, він уже був мертвий, оскільки розтин показав, що Акіто помер невдовзі після півночі, але я не збирався дозволити його тілу гнити просто неба, навіть якщо поки не міг урятувати його до наступного ‘відкату’. До того ж, влада повинна була знати.
Приблизно за десять хвилин я підкотив до фасаду пустиря. Він був настільки зарослий високою травою та бур'янами, що, на перший погляд, нічого незвичайного не було видно. Однак, щойно я спішився і почав продиратися крізь зарості, швидко помітив великий чорний згусток, що лежав на землі трохи далі. Це був труп чоловіка, який, очевидно, впав обличчям униз.
— Акіто… — пробурмотів я.
Звісно, відповіді не було. Його нерухоме, безжиттєве тіло майже можна було сплутати з викинутим манекеном. Його жахливо бліда шкіра остаточно змусила мене прийняти те, що в цій купці плоті більше не живе людина. У цей момент я відвів погляд, відчуваючи, що побачив те, чого мені не слід було бачити.
Я дістав мобільний телефон і набрав 119, повідомив про ситуацію та дотримувався інструкцій операторки. Щойно закінчив розмову, відкрив додаток “Нотатки”. Авжеж, запис про те, де і коли було знайдено тіло Акіто, ще не був зроблений. Тож я негайно надрукував його там на користь минулого (чи майбутнього) себе:
2 квітня:
Знайшов тіло Акіто о 18:30 на пустирі за тютюновою крамницею. Викликав поліцію.
Вже за кілька хвилин після мого дзвінка на місце події прибули парамедики. З цього моменту все почало відбуватися наче у прискореному режимі. Вони поставили мені купу запитань, потім перевірили його пульс, дихання та зіниці. Трохи згодом один із парамедиків підійшов і заговорив зі мною.
— Ви знайомий потерпілого?
— Так, більш-менш...
— …Що ж, мені дуже шкода це говорити, пане, але я боюся, ми нічого вдіяти не можемо. Поліція захоче оглянути місце події, тому, будь ласка, поки що нікуди не йдіть, — ввічливо пояснив чоловік, перш ніж викликати людей з поліцейського відділку.
Приблизно за п'ять хвилин із підстанції Содешіми прибув на мопеді офіцер. Це був літній поліцейський, начальник того привітного патрульного, якого я добре знав. Пригадую, що той називав цього старшого чоловіка ‘сержантом’.
Сержант попросив мене трохи зачекати, після чого побіг оглянути тіло. Трохи згодом за ним на велосипеді з'явився мій знайомий патрульний. Це був перший раз, коли я бачив його без звичної привітної усмішки, із серйозним виразом обличчя. Після короткого звіту перед старшим офіцером він підійшов до мене й заговорив:
— Що ж, я б сказав, радий бачити тебе знову, Фунамі, але мені шкода, що це відбувається за таких обставин... — сказав він із болісним і стурбованим виразом обличчя. — Тут швидко збереться натовп. Ходімо до підстанції, поговоримо наодинці, гаразд?
Офіцер розвернувся і покотив свій велосипед у бік підстанції Содешіми. Я підняв підніжку на велосипеді Ері, що стояв поруч, і попрямував за ним. Коли ми прибули хвилин за десять, офіцер відчинив двері й жестом запросив мене сісти на простий дерев'яний стілець у кутку кімнати.
— Гаразд, мені доведеться поставити тобі багато запитань, але це все стандартна поліцейська процедура. Мусимо все перевірити, розумієш? Тож не сприймай це на свій рахунок, — пояснив офіцер, сідаючи у крісло на коліщатках навпроти мене.
Далі він поставив мені купу дуже конкретних запитань про те, як саме було знайдено тіло Акіто і як виглядало місце події на момент мого прибуття. Я відповідав на кожне абсолютно чесно і максимально детально. Єдина маленька брехня була сказана на питання, чому я опинився в районі того пустиря: я сказав, що це чиста випадковість. У свій захист скажу, що запевняти: «Я повернувся з майбутнього, тому знав, де буде його тіло», — означало напроситися на проблеми.
Закінчивши розпитувати мене про знахідку, він попросив підтвердити мою поточну адресу та номер телефону, а також назву старшої школи, в яку я вступаю.
— Чудово, то... ми закінчили? — запитав я, коли ця частина була завершена.
— Боюся, що ні. До нас вже їде детектив із материка. Він, імовірно, теж захоче тебе допитати. Можливо, розпитуватиме трохи жорсткіше, ніж я, тож це може зайняти деякий час, просто попереджаю.
— У такому разі, ви не проти, якщо я швидко зателефоную додому і повідомлю про своє місцезнаходження?
— О, звичайно. Прошу, шеф.
З його дозволу я зателефонував додому, і слухавку взяла моя бабуся. Я стисло пояснив ситуацію і повідомив, що, ймовірно, повернуся пізно. Спочатку вона здавалася стурбованою, але, схоже, заспокоїлася, коли я сказав їй приготувати більше їжі на вечерю, оскільки буду дуже голодним, коли повернуся.
Невдовзі після того, як я закінчив розмову, до підстанції зайшов чоловік середнього віку в костюмі. Патрульний негайно підвівся, щоб привітати його. Я міг лише припустити, що це і був згаданий детектив. Це був худорлявий і незграбний чоловік, приблизно на голову вищий за мене. На перший погляд, він не виглядав здоровим, але його очі були безперечно гострими й проникливими.
— Привіт усім, — сказав він. — Ти той хлопець, що знайшов тіло?
Я кивнув. Детектив коротко представився, потім сів на стілець поруч і почав ставити мені багато тих самих запитань, які щойно поставив патрульний. Його тон також був невимушеним, але у ньому було щось набагато більш загрозливе, від чого я відчував себе значно нервовіше. Ми обмінювалися запитаннями та відповідями деякий час, доки врешті він не поставив запитання, яке змусило мене замовкнути:
— І, якщо я можу запитати, чому, власне, ти проходив саме цією частиною міста?
Я знав, що не можу розповісти йому про ‘відкат’, тому єдиним варіантом було повторити ту ж брехню, яку я сказав патрульному.
— Захотілося проїхатися на велосипеді тією вулицею, пане, — відповів я. — Знайшов його лише завдяки чистому збігу обставин.
— Але ж тіло лежало досить далеко, за добрим шаром чагарнику, чи не так? Ти повинен мати надзвичайно гострий зір, щоб помітити щось подібне, проїжджаючи повз на транспортному засобі.
— Ну, це правда… Але, мабуть, я їхав досить повільно.
— О, ось як? Добре, — сказав детектив, його очі помітно звузилися. — Ти згадав моєму колезі, що знав пана Хошіну — це правильно? Він був твоїм другом? Яка була твоя загальна думка про нього?
— Ну, я не сказав би, що ми були друзями, але… Я, безумовно, був дуже високої думки про нього. У дитинстві я справді рівнявся на нього.
— І все ж ти не здаєшся надто приголомшеним його передчасною смертю. Чому так?
— Я приголомшений, пане. Повірте мені.
— То ти кажеш мені, що просто випадково виїхав на своєму велосипеді, просто випадково проїжджав повз той пустир і просто випадково помітив тіло пана Хошіни — я все правильно зрозумів?
Його маленькі чорні очі підозріло втупилися в мене. Я відчув, як на спині почав виступати холодний піт. Всередині все тремтіло, але якимось чином я зумів придушити це і ствердно кивнув.
— …Саме так, пане.
Після цього настала довга пауза. Ніхто з нас не промовив ані слова. Але я відмовився далі себе компрометувати, і, на щастя, детектив врешті-решт поступився і порушив тишу.
— Гаразд, продовжуємо…
Він продовжив, ніби нічого не сталося. Коли допит нарешті добіг кінця, детектив попросив мене пояснити мої подальші плани й сказав, що поліція може зайти до мене додому протягом наступних кількох днів, і, можливо, мене навіть попросять приїхати й відповісти на деякі запитання на материку, якщо виникне потреба. Я сказав, що розумію, хоча насправді в той момент вже майже його не слухав. Коли мені нарешті дозволили покинути підстанцію, була вже дев’ята година вечора.
Попри те, наскільки страшенно порожній був мій шлунок кілька годин тому, тепер, коли я опинився вдома, а переді мною стояла тарілка теплої їжі, апетиту у мене не було. Можливо, тому, що я не міг викинути з голови образ неживого тіла Акіто. І Ері, і моя бабуся дуже обережно намагалися не розпитувати мене про це, але я бачив по їхніх виразах обличчя і тону голосу, що вони вмирали від бажання дізнатися більше — і, справедливо кажучи, мали на це право.
Однак я не був налаштований на розмову, тож швидко прийняв ванну і вирішив сховатися у своїй спальні. Мене з’їдало почуття провини, усвідомлюючи, що цього тижня я не проводив багато часу з родиною — більшість часу або був надворі, або сидів замкненим у кімнаті. Але якби вони знали, через що я проходжу, гадаю, зрозуміли б мене.
Я закотився під ковдру і подивився на стелю, де майже бачив ледь помітний образ обличчя Акарі. На цей час їй, ймовірно, вже повідомили новини про смерть Акіто. Вона, мабуть, перебувала у стані шоку, прикривши обличчя руками, тремтячи від невіри. Я хвилювався за неї, але вирішив поки що залишити її на самоті. У таких ситуаціях людям зазвичай потрібен час, щоб самим змиритися з подібним, перш ніж вони будуть готові обговорювати це з кимось іншим.
Я позіхнув. Було ще трохи зарано, але вже відчував, що готовий лягати спати.
Раптом мені подзвонили. Це був мій батько. Думками я повернувся до того дня, коли втік від нього з дому, і цей неприємний спогад змусив мене вагатися, чи варто відповідати. Усе ж я знав, що ігнорування лише призведе до більших неприємностей у довгостроковій перспективі, тож неохоче взяв слухавку.
— Алло?
— Чув, ти вплутався в якусь неприємну історію. Це правда?
Жодної передмови, він просто одразу перейшов до суті. Я припустив, що бабуся, мабуть, розповіла йому про те, що трапилося з Акіто.
— Це невелике перебільшення, тату. Вони привезли мене, щоб поставити кілька запитань, і все. Це був нещасний випадок, а не вбивство.
— То ти справді знайшов тіло, еге ж..? — втомлено зітхнув мій батько. — Сумно чути, яким небезпечним і занедбаним місцем стала Содешіма. Мертві тіла лежать просто на вулицях...
Це трохи роздратувало мене. Я цілком погоджувався, що Содешіма за останні роки прийшла в досить жалюгідний стан, але відчував, що батько шукає привід, аби обмовити острів та його мешканців. Він любив говорити про них, наче про купку відсталих селюків. Я не збирався це терпіти.
— Це не має нічого спільного з тим, ‘що це за місце’, тату. Це була просто низка нещасних подій, ось і все.
— Ти так кажеш зараз, але я тобі кажу…
— Знаєш, у Токіо теж досить небезпечно. У таких великих густонаселених центрах повно не найчистіших районів.
— …Так, мабуть, це правда. Справедливе зауваження, сину.
Оце вже мене здивувало. Мій батько майже ніколи не визнавав цінності в тому, що я говорив на соціальні теми чи щось подібне. Я подумав, що, можливо, йому стало трохи ніяково за те, що накричав на мене перед моїм від’їздом, але швидко стало зрозуміло, що насправді він просто намагався перейти до іншої теми.
— Досить про це. А тепер слухай. Я хочу, щоб ти повернувся сюди, до Токіо, якнайшвидше.
Я застогнав. Звісно, це була справжня причина його дзвінка.
— …Так, тату. Буду вдома до закінчення весняних канікул, не хвилюйся.
— Краще б тобі бути. До речі, я сподіваюся, ти виконував домашнє завдання на весняних канікулах.
В мене стислося серце. Я хотів повністю забути про все, що стосувалося школи, коли втікав, тому навіть не поклав його у свою дорожню сумку. Мені доведеться або дуже швидко доробити його після повернення до Токіо, або здати трохи пізніше. Звісно, я не міг сказати про це батькові.
— Так, я впорався. Припини так хвилюватися.
— Припинити хвилюватися? Це ти мені кажеш, враховуючи, як…
Я відчував, що зараз почнеться лекція, тож просто повісив слухавку. Мабуть, так буде краще, — сказав собі. Усе ж, думка про необхідність робити домашнє завдання після повернення до Токіо не була приємною. А потім знову почнеться навчальний рік, і доведеться вивчати нові предмети, зі складнішим матеріалом та важчими іспитами… Думки про нескінченний потік важкої роботи, що чекав на мене, викликали біль у кістках. Я зарився обличчям у подушку, шукаючи притулку від гнітючих думок, які загрожували повністю мене поглинути.
3 квітня, 10:00 ранку. Я виліз із ліжка і відсунув штори. Знову був чудовий день. Якщо подумати, відколи я прибув на острів, не було жодного хмарного дня. Така погода викликала бажання вийти на вулицю і піднятися в гори, але я знав, що тут на мене чекає робота. Це був мій останній день, аби з’ясувати, що сталося, і що я робитиму в ніч на 1 квітня, — адже всього через вісім годин, о шостій вечора, мене нарешті відправлять назад. У ніч смерті Акіто.
У певному сенсі, ці наступні вісім годин будуть фінальним етапом підготовки перед ‘великим днем’. Хотілося бути максимально підготованим і морально налаштованим, щоб урятувати Акіто. Зважаючи на це, я вже знав приблизний час його смерті, де він помер і що робив до цього. Треба було подумати про інші речі, які ще потрібно було зробити… О, точно. Я збирався записати решту нотаток у свій додаток. Не для того, щоб не забути їх, а для того, щоб моє майбутнє ‘я’ мало їх для довідки. Діставши телефон, я відкрив потрібну нотатку і додав два пункти під тим, який вписав учора:
Орієнтовний час смерті — між північчю та 2:00 ранку.
Пив багато того вечора в “Таверні Асука” — приблизно з 21:00 до опівночі.
Готово — цього має вистачити. Я не був на сто відсотків певен, чи використовував саме те формулювання, яке бачив спочатку, але був переконаний, що вийшло досить близько. Щойно я закрив додаток і заблокував телефон, у голові промайнула думка.
— О, точно. Я ж мав зайти в бар і розпитати…
Я вже намагався піти туди 5-го числа і дізнатися, що вони можуть сказати мені про Акіто, але того дня заклад був зачинений. Я обов’язково мав подбати про це до наступного ‘відкату’, інакше не зміг би перевірити, чи нотатки, які я щойно написав для себе, взагалі точні. Якщо пам’ять мене не підводить, то “Таверна Асука” зазвичай відкривалася о п’ятій годині, що давало мені годину до того, як мав відбутися наступний ‘відкат’. Достатньо часу, аби поставити кілька запитань; поспішати не було потреби. Я вирішив трохи розслабитися і просто спробувати морально підготуватися до 1 квітня.
Я перевірив телефон — час 16:30 — і сховав його назад до кишені. Взявшись за ручку розсувних дверей “Таверни Асуки”, я відтягнув її убік, і вона заскреготіла, відчиняючись. Бар мав відкритися лише через тридцять хвилин, але в мене було припущення, що хтось міг прийти раніше, щоб підготуватися до вечора. Я зайшов усередину. Це був затишний невеликий заклад, лише п'ять чи близько того столиків, окрім стійок коло бару. Почувши, що хтось зайшов, літній джентльмен у легкій кімоноподібній сорочці та вільних штанях вискочив із кухні, щоб привітати мене. Припускаючи, що він є власником закладу, я попросив вибачення за вторгнення та пояснив свою мету.
— Я просто хочу поставити кілька запитань, якщо це, звісно, можливо…
— Запитань? — перепитав він. — Слухай, хлопче, мені треба готуватися до відкриття о п’ятій.
— Це не займе багато часу, обіцяю. Будь ласка, вислухайте мене, — благав я, схиливши голову.
— …Гаразд, гаразд. Але швидко, — нетерпляче сказав він. Я одразу перейшов до суті.
— Отже, справа стосується Акіто Хошіни…
Чоловік одразу насупився, і його голос став глибшим та похмурішим.
— …Ти був другом Акіто, хлопче?
— Т-так… — непереконливо збрехав я.
— …Але я тебе точно не впізнаю, — пробурмотів він, оглянувши мене, а потім відвернувся. — Вибач, але я вже відповів на купу запитань поліції, і мені більше не хочеться про це говорити. Мушу попросити тебе піти.
— Х-хвилиночку! — вигукнув я, коли він пішов. — Лише одне чи два запитання, присягаюся!
Чоловік відмовився слухати й зник на кухні. Що це за різка зміна ставлення? Щойно я згадав ім’я Акіто, він немов перетворився на цегляну стіну. Можливо, він усе ще не відійшов від смерті такого завсідника, як Акіто, і тому роздратувався, коли якийсь незнайомець почав тут рознюхувати.
Якщо це справді так, в мене не було навіть думки відступати. Я не якийсь там випадковий перехожий. Мої переживання за смерть Акіто не менші, ніж його.
Я тимчасово вийшов із бару, почекав, доки розпочнуться стандартні робочі години, і зайшов назад, щойно годинник пробив п'яту.
— Гей, заходьте… О, знову ти. Тобі що, нема чим зайнятися, хлопче? — сказав власник, визираючи з-за стійки, помітно роздратувавшись, побачивши мене.
Я не здавався і підійшов прямо до стійки, сівши безпосередньо навпроти нього.
— Жодних розмов про Акіто цього разу, пане, — сказав я. — Звичайний клієнт. Один холодний улун, будь ласка.
Я був дуже радий, що прихопив свій гаманець. Єдине питання тепер було, як довго я зможу підтримувати цей блеф. Чоловік зітхнув, потім мовчки налив мені холодний чай у пивний кухоль і гепнув його на барну стійку переді мною. Я взяв його за ручку і випив залпом, так швидко, що навіть не відчув смаку. Він просто хлинув прямісінько в мій шлунок. Мені навіть не хотілося пити. Бармен мовчки дивився на мене з німим подивом, коли я грюкнув порожнім кухлем об стійку.
— …Налийте мені ще один.
Чоловік насупився, але все одно налив мені добавку, хоча й спостерігав за мною з великою підозрою. Він поставив новий стакан переді мною. Я знову випив його одним залпом, хоча цього разу це було набагато болючіше і зайняло майже вдвічі більше часу. Знову пролунало грюкання кухля.
— Щ-ще один… — гикнув я.
— Гаразд, гаразд. Не завдай собі шкоди, хлопче, — сказав він, чухаючи голову й важко зітхаючи. — Що ти хотів у мене запитати?
Фух, він здався. Добре, що довелося давитися двома повними кухлями не даремно. Я проковтнув черговий відрижок, оскільки шлунок погрожував повернути свій вміст відправнику, а потім запитав те, заради чого сюди прийшов.
— Акіто був тут у ніч на 1 квітня? — запитав я.
— Так, був. Прийшов десь о дев’ятій і сидів приблизно до півночі. Ні з ким не розмовляв, просто пив наодинці весь цей час. Не певен, чи це було рівно о дев’ятій, але я точно знаю, що він пішов опівночі, бо ми завжди тоді зачиняємося. Довелося вигнати його, щоб я міг піти додому, — пояснив чоловік. Потім його обличчя стало похмурим. — Мабуть, я б спробував з ним поговорити, якби знав, чим усе закінчиться, але заднім числом усі ми розумні...
Тепер я зрозумів, чому він спочатку так неохоче розмовляв зі мною. Чоловік, імовірно, відчував провину за те, що продавав Акіто стільки алкоголю. Мені було ніяково через свої питання, але принаймні тепер я точно знав, де і коли він буде. Вважаючи, що цього має бути більш ніж достатньо, щоб урятувати його життя, я вирішив відмовитися від подальших запитань.
— …Дякую за відповідь, пане. Це все, що мені потрібно було знати.
Я подивився на меню, вивішене на стіні, і побачив, що вартість одного улуну — триста єн, включаючи податок. Досить дорого, але я підійшов до каси й простягнув чоловікові шістсот єн.
— Трьохсот буде достатньо, — сказав він. — Я знаю, що ти не хотів пити той другий кухоль.
— Стривайте, але ж… — запротестував я, проте чоловік уже пробив мені чек лише на один напій.
Він хороша людина. Грошима я не розкидався, тож прийняв його щедру пропозицію і подякував йому за розуміння.
— Не варто подяки, — сказав він. — Що таке триста єн, правда? Це дрібниця порівняно з тим величезним боргом, який тут накопичив твій друг Акіто.
— Га? — відповів я, завмерши. Акіто мав тут несплачений борг?
— Ось твоя решта, хлопче. Гарного вечора.
— В-вибачте, ще одне дуже швидке запитання… Ви сказали, що Акіто мав тут несплачений рахунок?
— О, можеш не сумніватися. Не люблю погано говорити про нещодавно померлого, але той хлопець любив водити мене за ніс. Те саме сталося і тієї ночі, коли він помер, до речі; я сказав йому, що час платити, а він начебто відмахнувся. Тоді мені довелося повторити, більш рішуче, а він просто вибухнув, поводячись так, ніби я кажу, що він неплатоспроможний, і таке інше. Ледве його заспокоїв.
— Ого, серйозно?..
Це був для мене величезний шок. Я навіть у найсміливіших мріях не міг уявити, що Акіто поводитиметься так. Якщо він справді мав такі величезні несплачені рахунки, як пліткували ті хлопці на фестивалі, то, можливо, і розмови про його зв'язки з якимись тіньовими організаціями теж не були просто домислами.
— О, привіт! Заходь! — крикнув власник мені через плече. Я обернувся і побачив, що в двері зайшов новий клієнт. Сприйнявши це як сигнал до відходу, я ввічливо подякував чоловікові за допомогу і покинув заклад.
Сонце вже почало зникати на заході. Через годину, ймовірно, стане зовсім темно. До наступного ‘відкату’ залишалося лише тридцять хвилин, але я мав майже всю інформацію, необхідну для порятунку Акіто. Коли мене повернуть до шостої вечора 1 квітня, я точно знатиму, що мені потрібно робити.
Насправді, усе було досить просто: я займу позицію біля “Таверни Асуки” до дев'ятої години й чекатиму на Акіто, а потім будь-яким способом переконаю його не пити того вечора. Ось і все. Я не бачив місця для помилок, якщо чесно… окрім цих нових, дещо тривожних відкриттів про його характер. Хоча Акіто був гордим і суперницьким, він завжди здавався мені доброю в душі людиною. Судячи з розповіді бармена, моє враження про нього, мабуть, застаріло.
Я міг би списати це на перебільшення, якби не те, що Хаясе розповіла мені на фестивалі дарів океану — що його зміна особистості збіглася з якоюсь серйозною травмою плеча. Ось що залишалося для мене цілковитою загадкою. Як він травмувався, і як він змінився внаслідок цього? Я не міг не дивуватися. Мені справді потрібно було дізнатися правду.
Якби ж то я міг швидко поговорити з Хаясе, — подумав я, а потім зрозумів, що, ймовірно, отримаю таку ж хорошу відповідь від молодшої сестри Акіто. Тож я набрав номер Акарі… але вона не відповіла. Можливо, вона була занадто зайнята, допомагаючи мамі з підготовкою до похорону.
Схоже, спроба зв'язатися з Хаясе була моїм єдиним варіантом. На жаль, я не знав її номера телефону, а до наступного ‘відкату’ залишалося менш ніж тридцять хвилин. Мені було відомо, де розташований магазин лікерів її родини, але чи вдасться дістатися туди вчасно — це вже інша історія. Можливо, я міг би знайти їхній номер телефону в інтернеті, і…
…Ні, стривай.
Я пригадав попередній ‘відкат’. Хаясе, мабуть, зараз не в магазині. Вона вигулює свого собаку в центральному парку. І я знав це лише тому, що прокинувся там посеред розмови з нею. Якщо побіжу щодуху, дорога до парку займе в мене не більше десяти хвилин. Хоча це означало знову грати на руку долі, мені було вкрай важливо мати шанс поговорити з Хаясе. Тож я побіг до парку.
Підтвердивши свою початкову оцінку, я дістався центрального парку менш ніж за десять хвилин. Оглянувши територію, помітив молоду жінку, яка вигулювала шіба-іну прямо біля входу в парк. Звісно, це була Хаясе. Як тільки вона почула, що її кличуть, різко обернулася, аби подивитися на мене. Я підбіг до неї, швидко перевів подих, а потім одразу перейшов до суті.
— Слухай, ем… Є… щось, що мені треба в тебе запитати… — задихаючись, промовив я.
— О-окей? Добре, але, е-е… З тобою все гаразд, друже? — запитала вона, відступивши на кілька кроків.
Я не міг її звинувачувати. Уявіть, що до вас раптом підбігає якийсь задиханий незнайомець, виглядаючи відчайдушним. Я спробував ще трохи зібратися з думками, перш ніж продовжити.
— Я хотів поставити тобі кілька запитань про Акіто, — сказав я.
— Стривай. Про Акіто Хошіну? — уточнила вона.
— Так. Ти не могла б розповісти мені, як він змінився після травми плеча?
Вона застигла; я побачив, як кутик її рота ледь помітно сіпнувся.
— Вибач, ні, дякую, — сказала вона. — Я навіть не знаю, хто ти такий, і мені справді не хочеться зараз про це все думати. Тобі доведеться запитати когось іншого.
— Стривай, але ж… — я затинався, але Хаясе вже повернулася спиною і продовжила вигулювати свого собаку.
Проте у мене не було часу шукати когось іншого, бо ‘відкат’ наближався стрімко. Тож я підбіг до Хаясе, перегородив їй шлях і схилив перед нею голову.
— Благаю! Це не займе багато часу, обіцяю.
— Ні, означає ні, хлопче, — різко відповіла вона.
Благання не дадуть мені нічого. Потрібно знайти якийсь важіль впливу... Стривай, я знаю, як її переконати! Звісно!
— Але ж ти сама зараз у скрутному становищі, чи не так? — запитав її, знаючи про що говорю. — Я чув, що цього року вам бракує людей для роботи у вашому кіоску.
— Звідки ти про це знаєш? — відповіла вона, її очі розширилися від щирого подиву.
— Просто до мене дійшли такі чутки. У будь-якому разі, ось моя пропозиція: ти відповідаєш мені на кілька запитань про Акіто, а я завтра допоможу з кіоском. Я можу бути ‘хлопчиком на побігеньках’ або робити все, що тобі потрібно. Радий працювати від світанку до… ну, принаймні до раннього вечора.
Хаясе деякий час підозріло розглядала мене. Потім, трохи обміркувавши, вона почала проводити мені імпровізовану співбесіду.
— Як тебе звати? І скільки тобі років?
— Канае. Канае Фунамі. Мені сімнадцять.
— І як саме ти знав Акіто?
— Він був… моїм героєм колись. Навіть одного разу врятував від групи старших хлопців, які мене цькували.
— Справді? — пробурмотіла вона, продовжуючи мене оцінювати. Нарешті, після нестерпно незручної паузи, вона кивнула, ніби я пройшов перевірку. — То ти справді допоможеш з кіоском завтра?
— Так, пані.
— Це буде виснажлива робота, щоб ти знав. І я не зможу тобі за це заплатити.
— Мені підходить.
— Гаразд. Тоді домовилися. Ходімо, присядемо, — сказала Хаясе, прямуючи до лавки в парку.
Здавалося, нарешті вона готова була говорити. Я щиро подякував їй і пішов слідом. Сівши поруч, одразу ж перейшов до справи.
— То коли саме Акіто травмував плече? — запитав я.
— Здається, це було у вересні, на останньому році навчання, — розповідала вона. — Це було під самий кінець літа, якраз після того, як ми повернулися з національних змагань у Кошіені.
Якщо Акіто був на випускному курсі, то… Я, мабуть, навчався тоді у дев’ятому класі. Тоді, ймовірно, моя голова була зайнята підготовкою до вступного іспиту до моєї школи в Токіо. Тож в мене не було часу, щоб звертати увагу на щось інше, що й пояснювало, чому я тоді про це не чув.
— У будь-якому разі, я пам’ятаю, як Акіто упав під час тренування, схопившись за плече від болю. Наступного дня ми всі дізналися, що він, очевидно, завдав собі невиправної шкоди. Казали, що, ймовірно, це через перенавантаження, і що запалення настільки сильне, що йому, можливо, доведеться взагалі кинути бейсбол… Уся команда була просто розбита цією новиною.
— Ого. Це було справді так серйозно?
— Так, ніхто з нас не міг повірити. Але, очевидно, що саме Акіто найважче пережив цю новину. Він завжди був надзвичайно обережний, щодня розтягувався перед тренуванням, він справді прагнув потрапити до вищої ліги. Його навіть переглядали кілька команд, і він любив нескінченно говорити про те, яку з них обере, якщо матиме вибір. Тож, я думаю, це вдарило по ньому дуже-дуже сильно. І, знаєш… Той факт, що він витратив стільки років наполегливої праці на відточування своєї гри, мабуть, зробив усе ще більш нищівним.
У цей момент обличчя Хаясе потемніло.
— Спочатку він намагався вдавати байдужість, ніби це його зовсім не турбувало. На це було справді важко дивитися. Потім, коли настала зима… ось тоді Акіто справді почав божеволіти. Він завжди був досить запальним хлопцем, але тепер став відверто агресивним. Коли чув, що хтось погано про нього говорить, просто підходив і бив того прямо в обличчя, без жодних запитань. Люди справді його боялися. Ніхто навіть не хотів більше вимовляти його ім'я через страх, що він може сприйняти це якось неправильно.
Ця розмова починала мене серйозно гнітити. Акіто працював над тим, щоб стати професійним бейсболістом, щодня, відколи я був у початковій школі. Можна було лише уявити, наскільки руйнівним було для нього почути, що він більше ніколи не зможе надіти свою рукавицю пітчера. Як це не прикро, я цілком міг зрозуміти, як таке може зробити людину жорстокою.
Обійнявши коліна обома руками, приготувався поставити Хаясе моє наступне запитання:
— …Я також чув чутки, що Акіто зв’язався з деякими сумнівними людьми на материку. Чи є в цьому якась правда?
— О, так… Я теж це чула. Чесно кажучи, не знаю, чи є в них якась достовірність, але скажу ось що: я б не здивувалася. Навіть у старшій школі він мав погану звичку позичати гроші в однокласників і ніколи їх не повертати.
— Ого. Мушу визнати, мені складно це уявити.
Хаясе важко зітхнула.
— Так, я справді не знаю, що з ним сталося, — сказала вона. — Він почав приймати одне дурне рішення за іншим, доки це, врешті-решт, його не вбило…
У її голосі звучав сильний жаль, і я не знав, що відповісти. Можливо, це було й на краще, бо вона продовжувала говорити, заповнюючи порожнечу. Здавалося, Хаясе почувалася, ніби на сповіді.
— Знаєш, я теж завжди рівнялася на Акіто, — продовжувала вона. — Ще з початкової школи. Пам’ятаю, як приносила йому спортивні напої та скибки лимона на лаву запасних, коли він ще був у маленькій лізі, просто намагаючись привернути його увагу. До речі, це було задовго до того, як я стала менеджером команди. Ми з ним їздили усюди, на всі великі турніри. А потім, у старшій школі, я нарешті набралася сміливості запросити його на побачення. Ми стали парою, і все було справді чудово… якийсь час.
Хаясе притиснула долоню до чола.
— Але як тільки Акіто травмував плече і більше не міг грати в бейсбол, я не могла зрозуміти, як з ним спілкуватися. Він став ніби зовсім іншою людиною, і мене це лякало… Зрештою, мені довелося віддалитися від нього, як і всім іншим.
Усе, що я міг, — це сидіти й слухати. Знав, що ‘відкат’ настане будь-якої хвилини, але не міг змусити себе перервати її посеред цього щирого виливу, незалежно від обставин.
— Але я не могла повністю відвернутися від нього, розумієш? Навіть тоді. Ну, мені було справді важко бачити, як хлопець, який був для мене прикладом, і в якого я була закохана, перетворився на таку жалюгідну руїну… А нещодавно, набравшись сміливості, вирішила запитати, чи не хоче він допомогти у нашому фестивальному кіоску цього року. Спочатку Акіто, звісно, бурчав і скаржився, але словами не передати, яка я була щаслива, отримавши його згоду. Звісно, в мене не було очікувань, що він знову стане старим Акіто, але це змусило мене думати, що для нього, можливо, ще є надія… Тож той факт, що він узяв і помер прямо перед фестивалем? Це було так, наче Всесвіт жорстоко пожартував наді мною. Усе ж, не було жодної гарантії, що Акіто виправить ситуацію, правда? Дехто міг би сказати, що це й добре, що він покинув цей світ, перш ніж зробив щось справді непробачне. Принаймні нам не довелося дивитися, як Акіто перетворюється на справжнього злочинця, правда?
— Ну ж бо, не кажи так, — обірвав я, похитавши головою.
Який би хибний шлях не обрав Акіто у своєму житті, він не заслуговував на смерть. Хаясе на мить кинула на мене погляд, а потім різко повернула обличчя і знову подивилася прямо перед собою.
— …Так, мабуть, ти маєш рацію, — погодилася вона. — Ніхто не заслуговує померти так рано. Хоча, хлопче, з усіма тими мерзенними чутками, які я про нього чула… Мені, мабуть, просто важко відчувати до нього велике співчуття. Звісно, є те, про що ми вже говорили. Він мав серйозні борги, його пов'язували зі злочинними організаціями тощо. Але деякі інші чутки набагато більш тривожні. Ось, наприклад…
— Я чула, що він застосовував фізичне насильство до своєї молодшої сестри — Акарі-чан.
— …Га?
Її слова мало не пролетіли повз мене. Вони продовжували відлунювати в моїй голові, але я не міг їх осягнути. Мій мозок знав значення кожного окремого слова, але відмовлявся приймати наслідки того, що вони означали, коли були розміщені разом у такому порядку.
— Вибач, ти щойно сказала, що він…
…бив свою сестру? — намагався запитати я, але перш ніж встиг вимовити ці слова, мене перервала статична, низькочастотна мелодія Greensleeves, що лунала з найближчого гучномовця.
Це лише посилило мою тривогу. Акіто не міг справді знущатися з Акарі, правда?.. Я відмовлявся вірити; це мала бути чутка, якийсь хворий жарт, вигаданий тим, хто його не любив. Але якщо це хоча б частково правда, я б...