Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Тривожачись і непокоячись доти, доки вже не лишилося сил хвилюватися, я зрештою втомився від самої думки, що нескінченний аналіз власних страхів бодай чимось допоможе. Тож підвів голову до неба, ніби роблячи різкий крок у бік від цього похмурого кола. На мій подив, лазурова безодня над головою була такою ж прозорою й безтурботною, як спокій, якого прагнула моя душа. Самотній чорний коршун креслив у небі вісімки, його тужливий свист линув із висоти, поки він вивчав землю у пошуках здобичі. Поруч завмер бліднуватий місяць, нерухомий і тихий у ранковому небі, мов крапля розлитого молока.
Я втягнув у груди цілющий ковток свіжого морського повітря, щоб наситити втомлений мозок киснем. У ніздрі, розпечені солоним бризом, просочилася ледь вловима нота цвіту сливи, змішуючись зі звичним запахом солі.
Це була весна перед моїм останнім роком у старшій школі. Мені було сімнадцять.
Я опустив погляд на дорогу й продовжив неквапну прогулянку уздовж узбережжя, поки хвилі розбивалися об кам’яний мур поруч. Це аж ніяк не був найкоротший шлях додому, але так навіть краще — мені потрібен був час на роздуми.
Я згадав минулу ніч — ту доленосну подію, що стала каталізатором усього, а для мене ще й певним завершенням. Усвідомлення того, що сталося, і досі не вкладалося в голові. Я знову й знову прокручував події, питаючи себе без упину, чи справді такого фіналу я прагнув, чи міг зробити ще щось інакше, обрати інший шлях, отримати кращий результат. Чим більше розмірковував, тим сильніше здавалось, що мій розум тоне в трясовині: кожна спроба вибратися тільки глибше затягувала в багно жалю.
Попри це, я продовжував намагатися (і безуспішно) втиснути свої розрізнені думки в єдину цілісну форму, яку я міг би осягнути, поки, не помітивши цього, не опинився біля дверей свого будинку. Переступивши поріг, я стягнув взуття й попрямував просто до своєї кімнати, навіть не озвавшись. Не вистачало сил на що-небудь, тож я просто впав на ліжко, намагаючись видихами прогнати нескінченний потік гнітючих думок. Невдовзі втома накотила, що й не дивно, адже я не змикав очей ще з позаминулої ночі.
Щойно повіки опустилися, як на їхньому внутрішньому боці одна за одною почали спалахувати картини, мов слайди на старому проєкторі — спогади про Акарі та дні, проведені разом. На одному кадрі вона сміялася, на іншому плакала, на третьому паленіла від сорому. Ці миттєві образи, застиглі у просторі й часі, змусили мене усвідомити, яким щастям було прожити кожну з цих швидкоплинних хвилин поруч із нею. Лише її присутність, розмови, увага, саме існування — робили моє жалюгідне життя повнішим. Саме тому, незалежно від рішень минулого й майбутнього, я поклявся зробити все, щоб…
Не встиг я завершити цю думку, як мозок нарешті здався на наполегливі вимоги тіла до сну, і свідомість згасла.
Уперше за майже два роки я сидів на борту невеликого, але знайомого пасажирського парома, дозволяючи м’яким хвилям лагідно погойдувати мене з боку в бік. З мого місця біля вікна було видно майже весь салон. На цьому судні, якщо пам’ять не підводить, було трохи більше сотні крісел, та насправді пасажирів можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Піднявши погляд на старий настінний годинник, я помітив, що вже рівно 15:00 — отже, минуло понад шість годин, відколи я виїхав із Токіо. Спершись ліктем на підвіконня й притуливши голову до долоні, я на мить тужливо зітхнув.
Я втік з дому — і то з безнадійно банальної причини. Як не намагався викинути неприємні думки з голови, а вони щоразу поверталися. Частково це й моя провина. Неприпустимо було прогулювати додаткові весняні заняття, а ще гірше — намагатися прикрити це жалюгідною брехнею, коли батько спіймав мене на гарячому в місцевій книгарні. (Я ж, як останній наївняк, удавав, ніби гортаю бульварний науково-фантастичний роман виключно тому, що вчитель нібито рекомендував його для вивчення концепцій фізики на практиці).
Незважаючи на ці дві початкові помилки, я щиро вважав, що основна провина лежала на батькові. На мою думку, те, як він накинувся на мене, щойно ми прийшли додому, називаючи дармоїдом, “майбутнім шкільним відрахованим”, ганьбою родини та безнадійним випадком — був абсолютно невиправданим. Багато з того, що він кричав, звучало як відверте словесне насильство.
Я розумів: пропускати заняття було неправильно. І я це визнавав. Але ж саме батько наполягав, аби я ходив на ці додаткові курси. Мене аж ніяк не тішила перспектива провести весняні канікули у школі, та він не хотів навіть чути заперечень. Так, батько платив за моє навчання й житло, але ж це він сам покликав мене жити з ним у Токіо.
Я лише стояв, опустивши погляд, поки батько без кінця мене принижував, стримуючи бажання кинути йому в обличчя, наскільки це абсурдно. І тоді пролунав останній, майже недбало кинутий випад — я впевнений, він навіть не замислився, перш ніж сказати:
«Я знав, що повернути тебе до Токіо було помилкою».
Ця фраза вдарила, наче бейсбольна бита по голові. Після кількох секунд оторопілого мовчання (можливо, насправді й довше — важко сказати), я грюкнув дверима у свою кімнату. Ігноруючи його безупинний крик, накидав у сумку кілька речей та найнеобхідніше, а вранці, щойно розплющив очі, вискочив за поріг. Минуло вже більше пів доби відтоді, але, згадуючи все, я й досі скреготів зубами від злості.
— …Тупий придурок, — прошипів я під ніс, і гаряче повітря запітніло на шибці.
Я знав: безкінечно прокручувати це у голові собі — лише на шкоду, тож вирішив відкинути спогади і перевів погляд на відкрите море, де хвилі блищали під полудневим сонцем. Глибокі сині води сьогодні були доволі неспокійні, й маленький паром хитало з боку в бік. Мене навіть почало трохи нудити, хоча, можливо, це було не через розхитування. Можливо, нудота була викликана тільки моїм занепокоєнням.
Я підвівся з місця й пішов уперед, на свіже повітря. Щойно вийшов на палубу, як поривчастий вітер підхопив капюшон худі й почав ляскати ним по шиї. Рання весна студила шкіру льодяним дотиком, особливо з таким вітром, та саме цього холодного поштовху мені й бракувало. Різкий бриз миттю вирвав мене з похмурих думок, і я відчув себе знову живим.
Я озирнувся, але на вітряній палубі нікого не було. Обережно крокуючи, я дійшов до носа судна й сперся на поручні. Прямо попереду виднівся наш пункт призначення: крихітний віддалений острів, який колись був моїм домом, і який я не відвідував уже цілих два роки. Содешіма.
Невдовзі ми пришвартувалися в порту Содешіми. Я закинув дорожню сумку на плече й приготувався зійти на берег. Та щойно ступив із парома й вийшов з порту, як помітив на протилежному боці вулиці знайому постать. Хоча його волосся було трохи довше, ніж два роки тому, я міг би впізнати цю темну стрижку і імпозантну статуру де завгодно. Я побачив Акіто Хошіну.
Коли я жив на Содешімі, він був чи не найбільшою місцевою знаменитістю. Завдяки надзвичайній спортивності та майстерності в бейсболі він самотужки вивів команду нашої безіменної шкільної бейсбольної збірної до національних змагань у Кошіені — подвиг, про який на острові говорили ще довго. Він був тим хлопцем, яким мріяв стати кожен підліток на Содешімі, і я не був винятком. Зважаючи на те, що він старший за мене на три роки… йому тепер мало б бути близько двадцяти. Цікаво, чим він займається тепер. Ми мали кілька коротких зустрічей у минулому, тож я подумав було привітатися з ним, але, поки наважувався, він уже зник у касі парома, що відправлявся з острова. Шанс я безповоротно прогаяв.
— …Ну й нехай. Може, іншим разом.
Я пообіцяв собі бути рішучішим, якщо доля подарує ще одну нагоду. Повернувся й рушив у бік єдиного місця, де знав, що мене прихистять: до бабусиного дому.
Минувши кілька кварталів із туристичними конторами та традиційними гостьовими будинками навколо гавані, я звернув углиб острова, підіймаючись вузькими крутими вуличками житлового району. Хоч я народився в Токіо, однак більшу частину життя провів саме на Содешімі. Тепер я вів життя, нічим не відмінне від буднів токійських школярів, але саме тут, у глухомані Содешіми, я закінчив початкову й середню школи — найважливіші роки свого становлення. У цьому сенсі Содешіма для мене значно рідніша, ніж Токіо. Можна навіть сказати, що я не втікав із дому, а повертався додому… хоча від цього суть не мінялася.
«І справді, нічого не змінилося», — майнула думка, коли я окинув поглядом вулиці Содешіми. За два роки тут майже не з’явилося нічого нового. Все залишалося точнісінько таким, як у пам’яті. Уздовж вулиць стояли лише старі дерев’яні будинки в традиційному стилі — жодної сучасної будівлі. Це був рівень моторошної стагнації, який виходив далеко за межі ностальгії і переходив у сферу нудотної застійності.
Піднявшись угору хвилин за десять, я зупинився перед двоповерховим дерев’яним будинком із табличкою «ФУНАМІ» на воротах. Ось він — дім. Як завжди, я повозився з розхитаними дверима, що погано ставали в раму, і, відчинивши їх, гукнув у глиб дому. Бабуся швидко вийшла з вітальні мені назустріч.
— Ласкаво прошу додому, Канае, — сказала вона, і тепло усміхнулася, від чого її зморшки на обличчі стали глибшими. Їй було вже за вісімдесят, та вона й досі стояла рівно, мов стріла. Як і раніше, вражала своєю бадьорістю й міцним здоров’ям — за це я був особливо вдячний.
— Привіт, бабусю, — усміхнувся я. — Давненько не бачилися.
Не давши себе втягнути в довгу розмову, я піднявся нагору, щоб розкласти речі. Увійшовши до своєї старої кімнати, побачив, що все: ліжко, книжкові полиці, письмовий стіл — лишилося майже таким, яким я покинув його два роки тому. Єдина різниця — хтось, очевидно, регулярно прибирав, бо й порошинки навіть ніде не було. Моє ліжко також було застелене тоншою весняною ковдрою, оскільки зима вже минула, що, ймовірно, було справою рук моєї бабусі.
Я поставив свою сумку на підлогу й вийшов із кімнати. Спустившись сходами, зазирнув у кімнату в традиційному стилі, аби вшанувати пам’ять дідуся перед домашнім вівтарем і повідомити йому, що я вдома. Потім рушив до вітальні, де сів навпочіпки на подушку біля низького столу навпроти бабусі й одразу перейшов до справи.
— Ну, як і казав телефоном сьогодні зранку, мабуть, трохи тут поживу, — почав я.
— Через ту невеличку суперечку з твоїм батьком, я так розумію? — перепитала вона.
— Так… зачекай, я вже розповідав тобі?
— Ні, але він мені дзвонив одразу після нашої розмови. Сказав, що ти, мабуть, вирушиш сюди, і попросив приглянути за тобою, якщо з’явишся.
— О, він так сказав…?
— Схоже, твій старий тебе вже знає, як свої п’ять пальців, — піджартувала вона, сміючись тихим, лукавим сміхом, наче зла відьма з казки. Від думки, що батько так легко передбачив кожен мій крок, мене розпирала дивна суміш сорому й образи.
— …Треба було тікати кудись іще.
— Та годі! Ніби тобі є куди їхати. До того ж, навряд чи ти маєш якісь кращі плани на весняні канікули. Побудь спокійно в Содешімі. Скоро великий фестиваль!
— Я не піду на той дурнуватий фестиваль, бабусю. Ти ж знаєш, я не люблю натовпи.
— І все ж ти хотів жити в Токіо. Ніколи цього не зрозумію.
— Там зовсім інший тип натовпу, бабусю, — відмахнувся я, взявши з низького столу мандарин і почавши обережно зривати шкірку. Але ще до того, як я встиг покласти першу часточку до рота, вхідні двері голосно дзенькнули.
— Я вдооо… Е-е-е, що?!
Звісно, у дверях вітальні стояла моя молодша сестра Ері з широко розкритим ротом. Вона підросла відтоді, як я бачив її два роки тому — отже, їй тепер, мабуть, чотирнадцять. Колишні кучеряві косички перетворилися на модний низький хвіст збоку. Але найбільше впадала в око її шкільна форма-матроска. Моя маленька Ері позбулася свого дурного червоного рюкзака для початкової школи — тепер це була цілком справжня підлітка. Як її старший брат, я відчував себе дуже дивно.
— Привіт, Ері, — мовив я. — Давно не бачились, га? Щойно з клубу прийшла чи що?
— Чого ти тут? — лаконічно відповіла вона, звузивши очі.
— Ого, гаразд. Ось так ти вітаєш свого люблячого брата, якого не бачила роками, мабуть. Бабуся не казала тобі, що я приїду?
— Казала. Я питаю, чому ти тут.
Слова її були гострі, і відразу стало ясно: вона не зраділа моїй появі. І я розумів чому. Два роки тому, коли я переїжджав у Токіо, вона до останнього була проти, і ми розійшлися на неприємній ноті. Відтоді я й не намагався з нею зв’язатися.
— Та не сверли мене так очима, — спробував я розрядити обстановку. — Це ж зустріч, яку варто відсвяткувати, чи не так? Сідай і з'їж зі мною один із цих мандаринів.
— Наскільки я знаю, вони не твої, Канае, і ти не можеш їх роздавати.
Це мене зачепило. Звісно, це не був перший раз, коли вона назвала мене моїм справжнім ім'ям, але вона використовувала його лише тоді, коли була на мене дуже зла. В інших випадках завжди було ‘старший брате’.
— Ти так і не відповів на моє запитання, — наполягала вона. — Що привело тебе назад на Содешіму? Скажи, що ти тут робиш.
— Ніяких справ. Просто втік із дому, тож трохи причаюся у вас.
— ‘Трохи’ — це скільки?
— Може, з тиждень. Зараз перше квітня… ну, десь до восьмого.
— Ясно. А чому ти втік з дому? Посварився з тим неплатником?
Я глянув на бабусю, але та лише похитала головою — отже, Ері сама про все здогадалася. Гостра на розум дівчинка. Ніякого сенсу брехати, тож я зізнався:
— Так, приблизно так, — відповів я. — Ти вгадала.
— От бачиш! Я ж казала тобі, що не треба було їхати до нього. Попереджала, що в нього не все гаразд із головою.
— Можливо, ти й мала рацію… Тепер і сам шкодую.
— Бачиш? Ти ніколи не повинен був їхати жити з тим неплатником в…
— Ері, — втрутилася бабуся. — Перестань називати свого батька неплатником.
Ері надула щоки й насупилася від докору.
— Ну, я точно не буду називати його своїм батьком. Він нічого не зробив, щоб на це заслужити… — пробурмотіла вона.
Я чудово розумів, чому Ері так думає. Спершу нас було четверо — я, Ері, тато й мама — і всі ми жили разом у Токіо. Коли мені було шість, а Ері ще не виповнилося й трьох, наші батьки розлучилися, бо з’ясувалося, що мама мала роман. Я ніколи не чув всіх брудних подробиць, але достатньо сказати, що мама остаточно втратила будь-яку прив’язаність до сім’ї. Вона тільки зраділа нагоді передати повну опіку батькові.
Зверніть увагу, я не був впевнений, чи мій батько насправді хотів опіку над нами двома. Я вважав за краще не замислюватися над цим надто сильно. Річ у тому, що він не гаяв часу і відправив нас жити до Содешіми до нашої бабусі, а сам залишився в Токіо, де майже десять років повністю нехтував нами. Я цілком розумів, чому Ері вважала його негідником, адже він не жив з нами з того часу, як вона була ще занадто маленькою, щоб це пам'ятати. Для Ері він майже не відрізнявся від будь-якого старого незнайомця з вулиці.
Я ж не відчував до нього такого, принаймні до середньої школи. Коли у восьмому класі він спитав, чи не хочу я поїхати вчитися до токійської старшої школи, я погодився і відразу після випуску з середньої переїхав у велике місто. Але, щоб внести ясність, моє рішення було пов'язане не стільки з бажанням відродити якісь стосунки між батьком і сином, скільки з тим, що я взагалі розчарувався в Содешімі.
— Ну ж бо, Ері, сідай з нами, — лагідно попросила бабуся. Ері слухняно опустилась поруч із нею. — Я піду заварю чай, а ви, діти, поки я буду відсутня, поспілкуйтеся, добре?
Ері мовчки кивнула, а бабуся підвелася і пішла на кухню. Я сів навпроти сестри, яка тепер сором’язливо опустила голову. Вона завжди була бабусиною улюбленицею, тож, мабуть, її добряче зачепило, що та зробила зауваження. Для Ері ми з бабусею були єдиною справжньою родиною, тож не дивно, що вона так відчайдушно не хотіла мого переїзду до Токіо. З цього боку мені її навіть стало шкода.
— Та годі тобі, не переймайся, — спробував я підбадьорити її.
— Каже той, хто все це розпочав... Це жахливо, — пробурмотіла вона, надувши губи.
— Змінимо тему? Ти тепер у середній школі, так? Важко повірити. Займаєшся спортом чи позашкільними заходами?
— Ніби тобі не все одно. Чому ти ніколи не дзвонив і не приїжджав до мене за останні два роки, якщо тебе так цікавить моє життя?
— Ну, знаєш... мені було якось ніяково, розумієш? Особливо після того, як ти всіма силами намагалася завадити мені переїхати до Токіо. Думав, і слухати мене не захочеш.
— Ого, я не знала, що ти такий боягуз, — презирливо сказала вона. — Так, іноді розмовляти з людьми може бути досить незручно, Канае, але це не означає, що ти повинен виключати членів сім'ї зі свого життя. Не можу повірити, що ти такий тупий. Ми навіть не говоримо про звичайну ввічливість — це просто здоровий глузд.
— Боже, ти справді так за мною сумувала?
— Що? — вона презирливо скривилася. — Та ти з глузду з’їхав? Звісно, ні. Бачиш, саме про це я й кажу: ти хронічно вибираєш найгірше, що можна сказати в будь-якій складній ситуації. У Токіо, мабуть, у тебе й друзів небагато, га?
— Вибач, що?! — я різко обірвав, більше роздратований тим, що вона має рацію, ніж самими словами. — Слухай, я визнаю, що мав би намагатися підтримувати зв'язок. Звісно. Так само й ти могла б, між іншим! Ти знала мій номер, могла зателефонувати будь-коли, але ж ні.
— Перепрошую? З якого це дива я мала першою тягнутися до тебе, коли це ти зник і нас кинув? Будь-хто з хоча б з часткою розуму, скаже, що миритися мав саме ти, Канае. У тебе дійсно немає ні краплі чуйності, чи не так?
— Це не має нічого спільного з моєю чуйністю, і тобі це відомо. У будь-якому разі, ти можеш перестати називати моє ім’я таким зверхнім тоном? ‘Ка-нае’. Звучиш безглуздо. Час уже покінчити з цим ‘бунтарським періодом’ і знову називати мене ‘старший брат’, як хороша молодша сестра. Або, може, я повинен сказати ‘дорогий старший брате’?
— Фу, що?! Ти про те, як мені було, може, п’ять?! Не змушуй мене блювати. Якщо вже хтось тут бунтує, то це ти. Хіба не застарий, щоб тікати з дому, бо тато тебе розлютив?
— Заткнися, чорт забирай! Ти не знаєш, що сталося! Він змусив мене!
— О, будь ласка. Ти, мабуть, просто прогуляв школу, а він тебе викрив!
— Це не школа! Це були додаткові заняття, гаразд?!
— Ви двоє, може припините вже?! — гучний голос моєї бабусі пролунав, як грім, коли вона знову увійшла до вітальні, несучи тацю з чашками і маленьким чайником. — Ері! Припини так зачіпати брата!
— Що… Та це він… — заїкалася Ері.
— І ти, Канае! Ти ж старший брат; ти маєш бути розсудливішим! Не можна так легко піддаватися на провокації!
— …Добре. Як скажеш, бабусю, — зітхнув я, підвівся з-за столу й рушив до дверей.
— Куди це ти? — покликала вона вслід.
— Трохи охолонути, — кинув я і, навіть не озирнувшись, швидко взувся й вийшов за поріг.
— Ну й швидко ж мені вдалось усе зіпсувати… — пробурмотів я, спускаючись горбистою дорогою від нашого дому. Як же безглуздо було вплутатися в чергову сварку менш ніж за годину після того, як приїхав сюди. Ері на всі сто відсотків мала рацію, і ось доказ. Не хотів їй у цьому зізнаватися, тож розізлився й почав заперечувати.
Я й справді був самітником у своїй токійській школі. Хоча так було й раніше, ще в середніх класах тут, у Содешімі, тому й не міг звинувачувати в цьому виключно культурний шок. Через відносну відсутність соціальних навичок у мене не було багато друзів. А потім, у восьмому класі, стався випадок: я заступився за однокласника, якого цькували, і всі ‘круті’ одразу взялися ігнорувати мене й пліткувати за спиною. Зрештою навіть той хлопець, за якого я вступився, приєднався до них — злякався, що знову стануть чіплятись до нього. Саме тоді в мене й зародилися (хай і доволі слабкі) проблеми з довірою.
І все ж це не означало, що з того неприємного досвіду я нічого не виніс. Найважливіший урок, який дали мені роки навчання в середній школі, не мав жодного стосунку до підручників. Я зрозумів: якщо ізолювати себе в середовищі людей, котрі бояться висловитись чи піти проти течії, то це лише породжуватиме вузькість мислення. Саме тому я так охоче прийняв батькову пропозицію переїхати до великого міста. Моєю головною метою було вирватися з замкненої, однодумної Содешіми. Я думав, що у такому різноманітному місці, як Токіо, місті, де я й народився, напевно знайду собі середовище, спільноту, яка прийме мене. На жаль, ці надії швидко розвіялися.
Спочатку в новій школі всі були дуже зацікавлені мною, бо мій спосіб життя на віддаленому острові був для них чимось незбагненним. Та цікавість швидко згасла. Моя природна незграбність дала про себе знати, а різниця в життєвому досвіді ускладнила спілкування з однокласниками. Поступово я знову став вигнанцем. Потім, після кількох провалених тестів поспіль, дехто почав ставитися до мене як до безграмотного селюка. Нічого хорошого в тому періоді часу не було. І все ж я тримався, сподіваючись, що колись зустріну когось, хто прийме мене справжнього. Натомість розчарування лише наростало, я ставав дедалі нетерплячішим, і після вчорашнього інциденту все дійшло до кипіння.
«Я знав, що повернути тебе до Токіо було помилкою».
Коли ці слова зірвалися з його вуст, здавалося, що все місто Токіо глузує з мене, насміхається з моєї наївної віри, ніби я зможу вписатися. Я не міг залишатися там ані хвилини довше, тож втік до бабусі на Содешіму так швидко, як тільки міг. І тепер я, по суті, тікав із місця, куди вже втік.
— Чорт, хочу додому…
Не в Токіо й не на Содешіму — у якусь невизначену ‘домівку’, місце, яке я міг би відчути рідним. Де воно, не відомо. Можливо, десь бадьорого весняного ранку під прохолодними лляними простирадлами, де можна проспати весь день, не зважаючи на світ. Я розумів, що це лише марна мрія, але повертатися до бабусиного дому поки не хотілося. На щастя, денного світла ще залишалося вдосталь, тож я вирішив трохи поблукати островом.
Я ще якийсь час брів, жаліючи себе, доки не вийшов на бетонну стежку вздовж узбережжя. Там мене зустрів потужний порив солоного вітру, від якого дрібні волосини на шиї й у носі стали дибки. Як і на більшості маленьких островів, вітри на Содешімі віють досить сильно протягом усього року, в основному через відсутність великих природних бар’єрів. Відкрите море — ось де народжується сильний вітер, і Содешіма лежала просто на його шляху, немов беззахисна мішень.
Йдучи берегом і тримаючись проти пронизливого вітру, я натрапив на дівчину, яка сиділа на невисокій прибережній стіні, звісивши ноги над океаном і задумливо дивлячись у бік материка. На ній був тонкий, трохи завеликий светр і прості чорні зручні штани. Її чисте тьмяно-каштанове волосся було підстрижене у недбалу середню ‘боб’-зачіску, і навіть дивлячись тільки на профіль, було видно її гладку бронзову шкіру. Хоч я й знав: волосся в неї таке тьмяне не від природи, а від хлорованої води, а колір шкіри — зовсім не результат засмаги, а природна пігментація, з якою вона народилася. Її звали Акарі Хошіна. Вона була молодшою сестрою зіркового спортсмена острова — і моєю найкращою подругою дитинства.
— Ака… га?
Я вже почав було кликати її, але різко замовк — бо, щойно зірвалися перші склади, помітив, що по її щоках котилися сльози. Було щось заворожливо природне в тому, як вона плакала: без схлипувань, без спроб стерти сльози, навіть не кліпала, як мені здалося. Я вагався, чи варто зараз узагалі привертати її увагу. Та все ж пройти повз і удати, що нічого не бачу, не міг, тож повільно підійшов ближче й озвався, коли лишалося кілька кроків.
— Акарі…? — запитав я.
Вона миттєво різко обернулася — так швидко, що відцентровий рух розкидав краплі сліз у повітрі.
— К-Канае-кун?! — видихнула вона зі щирим подивом, підхоплюючись на ноги на підвищенні хвилеріза. — Щ-що ти тут ро… ой, ваа!
— Ой, обережніше!
Мабуть, через те, що вона занадто різко підхопилася, Акарі одразу втратила рівновагу й мало не впала назад у море. На щастя, мої рефлекси спрацювали: я кинувся вперед, обхопив її за стегна (які були на рівні моїх очей) й потягнув до себе. Мить — і я відчув тепло її тіла крізь товсту бавовняну тканину. Переконавшись, що вона знову стоїть стійко, я швидко відпустив. Досить сміливий рух із мого боку — хай навіть задля того, щоб вона не впала. Я стояв, палко молячись, аби це не зробило ситуацію вдесятеро незручнішою. Акарі тим часом зіскочила з хвилеріза й струсила пісок із задньої частини штанів.
— Вибач за це, — сказала вона. — Ти мене просто налякав.
— Так, моя провина. Не мав підкрадатися. Все гаразд?
— Так. Трохи збентежена, але краще так, ніж впасти й розбитися насмерть! Дякую за порятунок! — усміхнулася вона жартівливо. Здавалося, Акарі й не збиралася ображатися через те, що я затиснув обличчя між її ногами. Я з полегшенням видихнув і пригадав, що хотів запитати, коли вперше її побачив.
— Гей, Акарі? Не хочу лізти не у свої справи, але… ти ж щойно плакала, так?
— Га? Ооо, та, е-е… Останнім часом у мене дуже загострилася алергія на пилок, ти ж знаєш, як це буває. Трохи дратує, але що поробиш? Ахаха…
Вона потерла кутики очей кінчиками пальців, намагаючись віджартуватися, але мені це не здалося алергією на пилок. Я був упевнений, що причина сліз інша, можливо, щось погане трапилось сьогодні. Та навіть якщо так, у мене не вистачало нахабства випитувати її про це. Особливо з огляду на те, що ми не бачилися вже два роки. Я вирішив, що найкраще буде змінити тему.
— …Ну, якщо в тебе все гаразд, то й добре. У будь-якому разі, радий знову тебе бачити!
— Так, і я тебе! Ми ж не бачилися з випуску, так? Ти додому на весняні канікули?
— Ага, можна й так сказати. Планую пробути тут у місті десь тиждень-другий.
— Круто, круто. Досить часу, щоб як слід відпочити, га?
— Так, саме так, — відповів я без особливого запалу, а тоді глянув на ноги Акарі. — То що нового в тебе? Готовий посперечатися, ти досі в команді з плавання?
— Ну, так… А що?
— Та нічого, просто, е-е… Зрозумів по твоїх стегнах, от і все. Не бувають вони такими підтягнутими, якщо не тренуватися щодня.
Акарі добрих п’ять секунд дивилася на мене, як олень на фари, а тоді раптом вибухнула сміхом.
— Ахахаха! Вибач, що?! Хто ти такий і що зробив із Канае-куном? Або це всі ті квартали червоних ліхтарів перетворили тебе на справжнього збоченця?!
— Що?! Та ну, це ж не було аж так моторошно, правда?! Тобто… гаразд, розумію, як це могло прозвучати… Окей, так, звучить доволі погано, га? Добре, забудь, що я сказав! Вибач.
— Ні, вже пізно! Відтепер я кликатиму тебе ‘Канае-стегновий хлопець’! А може, так: ‘фетишист стегнової кістки’?… Ні, зачекай! Я придумала! ‘знавець гомілкової кістки’! Ха-ха-ха!
— Будь ласка, ні. Я зроблю буквально що завгодно.
Ми вдвох сіли на хвилерізі, тепер обличчям до берега, і довго просто базікали ні про що. Акарі була не лише моєю найближчою подругою дитинства, а й моєю першою закоханістю. Не було якогось конкретного моменту, який змусив мене закохатися в неї — це було скоріше однією з тих речей, які ти просто усвідомлюєш через деякий час. На жаль, мої надії розвіялися ще в середній школі, коли я підслухав, як вона каже іншій дівчині з нашого класу:
«Я і Канае-кун? Ні за що. Ми просто друзі. Між нами немає ніяких почуттів, чесно.»
Я намагався переконати себе, що добре, ніби дізнався це до того, як устиг зізнатися й осоромитися, — ключове слово ‘намагався’. Після того ми так і залишилися просто друзями й не просунулися далі, аж поки настав час розійтися й піти до старшої школи. Нічого дивного: не багато хто може сказати, що його найкращий друг дитинства, залишиться ним й в підлітковому віці. І я не вважав, що в цьому є щось погане. Для мене було достатньо того, що ми час від часу могли зустрітися й згадати старі часи. Я не міг бажати більшого.
— Ну що ж, Канае-кун, — сказала вона згодом, — мушу зізнатися, я полегшено зітхнула, побачивши, що велике місто тебе не дуже змінило. А то вже майже очікувала, що ти повернешся з фарбованим волоссям і купою божевільних пірсингів.
— Скажи, будь ласка, ти ж не думаєш, що так виглядають усі в Токіо? — застогнав я.
— Ну, ні, звісно, — відповіла вона. — Але ж це одна зі світових столиць моди, правда? Б’юсь об заклад, ти там зустрів купу милих дівчат і моделей, га?
— Ну, може, якщо порівнювати з Содешімою, то так.
— Ого? Розповідай. Знайшов собі там маленьку подружку, великий хлопче? — спитала вона й, нахиливши голову вбік, підвела погляд, щоб розгледіти мою реакцію.
Частина мене хотіла збрехати й сказати, що так, заради того, щоб похвалитися, але якщо вона розкусить, то я виглядатиму ще більшим лузером, ніж є. Акарі ніколи не дасть мені цього забути. Тож я вирішив відповісти чесно.
— Ні, не знайшов. Даруй, що розчарував, але моє соціальне життя там поки що доволі нудне.
— Ага, так і знала.
— Вау, гаразд. Не думав, що тут мене так просмажать, — пробурмотів я саркастично.
Акарі хихотнула. Я вирішив перевести розмову на неї, хоча й розумів, що це не буде особливою відплатою.
— Ти теж анітрохи не змінилася, знаєш?
— Справді? Ти так думаєш?
— Ну, по-перше, твоя зачіска точно така сама. Я впізнав тебе за милю.
— …Справді? А мені здається, що я дуже змінилася… — пробурмотіла вона собі під ніс, а потім понуро подивилася в землю.
Якщо вона справді так вважала, то, певно, щось у ній таки змінилося. Я ще раз уважно подивився на неї; звісно, пубертат зробив своє, але щось підказувало, що мова не про це. А якби й про це — я б не знав, як реагувати.
Я знову підвів погляд до її обличчя — і тільки тоді помітив те, чого точно не було в Акарі часів середньої школи: легкі темні кола під очима. Поки я вдивлявся, думаючи, чи у неї безсоння останнім часом, вона теж підняла очі й зустріла мій погляд.
Колишня версія мене без сумніву одразу б відвернулась. Чорт, навіть очікував, що й теперішній я вчинить так само… але не зміг. У її очах було щось — якась бездонна, каламутна пітьма, ніби хтось зібрав небо, повне грозових чорних хмар, і якимось чином перетворив їх безпосередньо на її зіниці — і це не давало мені відвести погляд. Ніби я мав з'ясувати, що це було, інакше воно могло поглинути й мене.
Зрештою першою відвела погляд Акарі.
— …Гаразд, можеш уже перестати витріщатися. Офіційно ніяково, — оголосила вона.
— Га? Ой, е-е… Вибач. Не хотів, — збентежено буркнув я й відвернувся, коли мене нарешті накрило соромом. Спробував нишком кинути на неї ще один погляд краєм ока — і побачив, що її обличчя теж налилося яскраво-червоним.
За кілька секунд вона різко підхопилася на ноги з місця з вигуком «Гоп!» і розвернулася до мене, сховавши руки за спину й нахилившись уперед, наближаючи своє обличчя до мого.
— Ей, ем. Канае-кун?
— Що таке?
— Ти вже вирішив, до якого університету підеш наступного року?
— Так, до університету Іллінойсу. Але ж ти це вже знала.
Школа, яку я зараз відвідував, була підготовчою школою спеціально для абітурієнтів саме туди, тож за умови, що я не завалю навчання, місце мені було гарантоване.
— Так, знаю… Просто вирішила перепитати, бо ми давно не бачилися, розумієш? Ну, мені вже час додому.
— Гаразд. Сподіваюся, ще побачимося.
Акарі швидко всміхнулася й побігла геть. Я ще трохи посидів на хвилерізі, розминаючи спину. Давненько так довго ні з ким не розмовляв — і це було приємно. Але десь у найглибшому куточку свідомості мені не давала спокою та темрява, яку я відчув у її очах.
Витягнув телефон, щоб глянути на час. Було 17:00. Я ще не був готовий повертатися й зустріти Ері, тому вирішив ще трохи почекати. Поклав телефон назад у кишеню, підвівся й потягнув руки, думаючи, куди б податися. Тут погляд зачепився за сливове дерево на подвір’ї неподалік. Глибокі червоні квіти раптом нагадали, що я досі не бачив цього року сакури. А сьогодні ж перше квітня — пора, коли вона мала б цвісти на повну. Я знав найкраще місце на острові, щоб помилуватися цвітінням, — храмові сади біля святилища Содешіми. Подумавши, що це хороший спосіб згаяти ще годину-другу, вирішив піти туди.
Я неквапно брів порожніми вуличками, насолоджуючись приємним весняним повітрям. Коли проходив повз стару тютюнову крамничку, попереду з’явився поліцейський на велосипеді, який їхав у моєму напрямку. Як тільки він помітив, що я стою прямо на його шляху, то різко загальмував. Це був один із небагатьох поліцейських на острові — чоловік близько тридцяти років з овальним обличчям.
— Диви-но, кого я бачу, — сказав він із лукавою усмішкою. — Здається, я впізнав тебе. Давненько не бачилися, га?
Він і сам зовсім не змінився — усе той же привітний жартівник, яким був відтоді, як приїхав сюди з материка, ще коли я вчився в початковій школі. Його тут любили всі — і діти, і дорослі.
— Так, давно не бачилися, — відповів я.
— На весняні канікули приїхав? Як же я сумую за студентським життям.
— Що, у поліцейських немає весняних канікул?
— Та де там! Ти жартуєш? Нас ганяють цілий рік, поки ми вже ледве тримаємось. Справжнє каторжне життя, повір, — поскаржився він. Я вже збирався жартома зауважити, що навряд чи він аж так зайнятий, якщо має час базікати зі мною, та чоловік випередив мене: — От щойно закінчив розмову з черговим дурнем.
— Та ну? Якийсь інцидент?
— Ага, але нічого серйозного. Двоє сварливих старих людей влаштували невелику перепалку біля святилища. Довелося їх рознімати.
— О, я якраз збирався туди. Там багато людей?
— Звичайно, досить багато. Сьогодні там збирається товариство літніх людей Содешіми. Думаю, вони зараз грають у крокет, якщо хочеш, можеш підійти і приєднатися.
Я закашлявся. Бажання милуватися сакурою вмить зникло.
— Е-е, дякую, але ні. Мабуть, треба бути зовсім відчайдушним, щоб проводити весняні канікули, ганяючи м’ячики крізь обручі з людьми, які в п’ять разів старші за мене. Без образ.
— Ай-ай, малий. Розумію, але все одно боляче чути.
— Слухай, хіба тут немає якихось заходів для молоді? Якщо вони не почнуть приваблювати молодше покоління, цей острів незабаром перетвориться на місто-примару… З огляду на демографію й усе таке.
— Ого-го-го! Бачу, хтось вивчав соціальну політику у великому місті. ‘демографія’, кажеш? Солідне слово для хлопця твого віку! — вигукнув офіцер, щиро посміхаючись.
— Гаразд, мабуть, піду, — сказав я, розвернувшись, щоб не терпіти його зверхнього тону ні хвилини довше. Я рушив у протилежний від святилища бік, твердо вирішивши не марнувати своїх дорогоцінних канікул.
Помахавши офіцеру на прощання, я ще довго блукав островом без жодної мети. Не хотілося ризикувати й натрапити ні на літніх людей, ні на когось зі старих однокласників, тож я вибрав одну з найбільш безлюдних доріг і рушив нею. Непомітно для себе опинився в провулках між рядами старих, занедбаних будинків. Ця частина міста фактично лежала в руїнах; ніхто з місцевих, кого я знав, сюди вже давно не навідувався.
Приблизно п'ятдесят років тому на Содешімі кипіла гірничодобувна промисловість, і населення цього крихітного острова на якийсь час виросло в рази. Та коли запаси олова вичерпалися, більшість жителів перебралися на материк, залишивши за собою цілі квартали порожніх осель.
Коли я був маленьким, всі дорослі, яких я знав, намагалися застерегти дітей не гратися в цій частині міста, іноді кажучи, що це занадто небезпечно, а іноді стверджуючи, що там живуть привиди. Я завжди був слухняним і робив, як казали, тому це був перший раз, коли моя нога ступала на ці вулиці. Що далі йшов углиб, то очевидніше ставало, що всі ці будинки давно покинуті. Крізь потрісканий бетон пробивались бур’яни, і з першого погляду було ясно, що більшість будівель ніхто не відвідував десятиліттями, не те що жив у них. І все ж, попри смуток від згасання населення острова, я не міг не насолоджуватися моторошною тихою атмосферою цих вулиць. Така абсолютна тиша і спокій завжди заспокоювали мене, а тим більше зараз, коли я жив у місці, де щодня доводилося штовхатися з людьми, щоб просто пройти по проспекту.
Я помітив, що сонце вже починає сідати, але все одно йшов далі, заглиблюючись у лабіринт задніх вуличок. Пройшовши особливо вузьким провулком, вийшов на відкрите подвір’я, де все ще стояв невеликий, покинутий парк. Іржаві гойдалки, металевий ‘джангл-джим’ з великим знаком «НЕ ПІДХОДИТИ», пісочниця, повна бур’янів — усе це випромінювало гірко-солодку ауру ностальгії, ніби чекало дня, коли його знесуть. Дня, який так і не настав. Схоже, вже багато років тут не чулося дитячого сміху.
[Прим.: Джангл-джим — це елемент обладнання дитячого майданчика, зроблений із багатьох частин з різних матеріалів, наприклад, металевих труб або мотузок, по яких можна лазити, висіти, сидіти, а іноді — з’їжджати.]
У разючому контрасті із занедбаним ігровим обладнанням, сам парк був з усіх боків оточений дивовижно яскравими вишневими деревами — й прямо посередині височіло одне, велетенське дерево, усі квіти якого розкрилися на повну.
— Вау... Це божевілля...
Величні квіти були настільки приголомшливо прекрасні, що здавалися неймовірно притягуючими, і мої ноги почали рухатися до центрального дерева самі по собі. З кожним кроком його велич і життєва сила ставали чіткішими й відчутнішими до такої міри, що я щиро замислився, чи не є це єдине дерево справжнім винуватцем виснаження всього життя в цій місцевості — настільки воно було захоплюючим. Неглибокий шар опалого листя, що хрустів під моїми черевиками, утворював навколо стовбура кільце, схоже на рів. Коли я підходив усе ближче, раптовий порив вітру здійняв у повітря хмару свіжих пелюсток, які закружляли й попливли крізь бурштинове вечірнє небо. На мить парк накрила м’яка рожева завіса, а насичений аромат вишні заповнив мені ніздрі. Здавалося, ніби кілька весен злилися в один досконалий момент.
«Я й гадки не мав, що тут є таке місце. Справжній прихований скарб… Гм?»
Стоячи там і милуючись цією красою, я краєм ока помітив невелику дерев’яну споруду, сховану за деревом. Обійшовши навколо, я розгледів стареньке мініатюрне святилище, таке низеньке, що його дах ледь сягав метра заввишки. На фасаді були маленькі подвійні дверцята з решіткою, одна з яких звисала з петель.
З цікавості я присів, аби зазирнути всередину, та там лежав лише один камінь розміром приблизно з регбійний м’яч. Глибока тріщина йшла просто посередині. Міг лише припустити, що це якась священна реліквія: камінь, якому приписували духовну силу або релігійне значення для тих, хто збудував це крихітне святилище. З невідомої причини мене дивно заворожив цей шмат каменю. Я простягнув руку, щоб відчути текстуру тонкої темної щілини в її центрі.
У цей момент до моїх вух долинув несподіваний гучний звук, і моє серце мало не вискочило з грудей. Навіть коли я мимоволі відсмикнув руку, минуло кілька секунд, перш ніж збагнув, що сталося. Мелодія, заглушена статичними перешкодами. Greensleeves. Це був сигнал о 18.00, що лунав щовечора з острівних гучномовців цивільної оборони. Але мене вразило, наскільки близько він звучав, тож я випрямився й озирнувся. Довго шукати не довелося: один із гучномовців висів на стовпі в кутку парку. Не дивно, що було так оглушливо.
Я завжди ненавидів цю меланхолійну мелодію, коли ріс на острові, і досі ненавидів її. Не подобалося, як легко вона зачіпає струни душі й викликає солодку тугу навіть тоді, коли сумувати чи ностальгувати начебто немає за чим.
Розгадка знайдена, я знову присів і простягнув руку до каменя у святилищі. Гучний сигнал справді збив мене з пантелику, але не настільки, щоб відбити цікавість до дивного каменю. Мелодія все ще звучала у вухах, коли я повільно наближав руку… аж поки мої пальці не торкнулися зубчастої тріщини. У ту мить щось електричне пронизало моє тіло, наче статичний розряд, і моя свідомість вимкнулася в одну мить — наче мій розум був телевізором, а хтось раптово висмикнув вилку із розетки.